Травень на Чернігівщині завжди особливий. Він приходить із густими смарагдовими туманами, соковитим гомоном солов'їв та безкраїм морем молодої зелені, що хвилюється під весняним вітром. Але цього року травневе повітря дихає не лише оновленням, а й щемкою, глибокою тишею. Це перший травень, коли ниви Бобровиччини прокидаються без свого головного господаря. Леонід Яковишин залишив цей світ на порозі свого 87-річчя, назавжди зафіксувавши життєвий лічильник на цифрі 86. Утім масштаб таких постатей вимірюється не роками в паспорті, а капітальною шириною того сліду, який вони залишають на землі. А слід Яковишина — це глибока, родюча борозна, прокладена через усю історію сучасної української агрономії.

У житті іноді трапляється, коли талант та звитяжна праця народжують явище, здатне стати прикладом високого на десятиліття вперед, полишаючи в пам’яті поколінь свою неповторність. Саме так трапилось у мистецькому житті Новгород-Сіверщини, коли однією людиною було здійснено те, що й через 60 років залишається недосяжним!

Дзюба Сергій «Замість щоденника. Книга № 5. Світлини: дитинство і молодість. Бібліографічний покажчик (оновлений). – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, 2026. – 460 с. 

Колектив Інституту сільськогосподарської мікробіології та агропромислового виробництва НААН вітає з ювілеєм відомого вченого в галузі сільськогосподарської мікробіології, доктора сільськогосподарських наук, професора, академіка НААН, Заслуженого діяча науки і техніки України Віталія Васильовича Волкогона, якому виповнилося 70 років.

Сказати, що земля – моя доля, – мало. Земля для мене – це мої щоденні думки, моє діло,покликання, біль і радість. Робота на землі сформувала мій характер, і стала, за великим рахунком, частиною мене самого. (Леонід Яковишин)

Українській культурі притаманно уважно ставитися до ювілярів. Інформпривід для цього інтерв’ю – ювілей у професорки, завідувачки кафедри мистецьких дисциплін (до речі єдиного у місті наукового осередку такого рівня і профілю) факультету дошкільної, початкової освіти і мистецтв Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка. Наша розмова з Тамарою Володимирівною Скорик розпочнеться з простого і символічного водночас.

Петро Якович Пилипенко, виходець із села Свердловка (нині – Деснянське), що на Коропщині, біля Десни, із сім'ї потомственних хліборобів. Батьки з дитинства привчили його до селянської праці, любові до землі. Тому, закінчивши школу, хлопець вирішив здобути сільськогосподарську освіту, щоб хазяйнувати на землі грамотно, забезпечуючи її раціональне використання, враховуючи її значимість і родючість.

Життя цього поважного чоловіка, як і життя тогочасної генерації, складне, буремне й, на превеликий жаль, тісно переплетене з війною.

Напередодні Міжнародного дня театру, який традиційно відзначається 27 березня, випала нагода поспілкуватися на мистецькі (і не тільки) теми з неординарною жінкою Ольгою Мелашенко, яка багато робить як професійний журналіст для висвітлення життя нашого суспільства, паралельно створюючи у молодіжному аматорському драматичному театрі EXLIBRIS новітні зразки сценічного мистецтва. Сьогодні – час познайомити читача з пані Ольгою як особистістю.

Чернігівське КДБ порушило проти нього першу кримінальну справу, коли Анатолію Шацькому було лише 16 років. Тоді учень Куликівської загальноосвітньої школи потрапив «на олівець» до радянських спецслужб за рукописну книжечку власних віршів «антирадянського змісту», які прочитав на шкільному вечорі з нагоди Дня Конституції.