Це історія хлопця, який рано втратив батька. Історія чоловіка, якого виховали дві матері – рідна мама і бабуся. Історія воїна, який пройшов Донбас, контузії, госпіталі, повернення до мирного життя – і знову зустрів велику війну. Історія батька, який живе заради своїх дітей і найбільше у світі хоче, щоб вони ніколи не побачили того, що довелося побачити йому.

Дитинство, зігріте любов’ю двох матерів

Сергій народився у Прилуках. Та справжнім духовним корінням для нього назавжди стала Мала Дівиця – тихе українське село з пахощами свіжоскошеної трави, чорноземом на городах і неспішною сільською мудрістю.

Саме тут минули його найтепліші дитячі роки. Тут жила його бабуся – Ніна Писанка. Жінка простої селянської вдачі, але великої душі й рідкісної внутрішньої сили.

Доля змалку була до Сергія суворою. Батька – ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС – він знав мало. Батьки не жили разом, а згодом батько пішов із життя. І хлопчик дуже рано зрозумів, що таке сирітська порожнеча, чоловічий біль і мовчазна туга за батьківським плечем.

Але Господь подарував йому двох жінок, любов яких зігрівала все життя. У Малій Дівиці була бабуся Ніна. У Чернігові – мама Вікторія. І обох він називав своїми мамами.

– Так вийшло, що в селі була бабуся Ніна, а в Чернігові – мама моя. І обох я вважав своїми мамами. Так що в мене дві мами.

У цих простих словах – цілий світ.

Бабуся Ніна Писанка – серце його дитинства

Саме бабуся Ніна стала тією людиною, яка фактично виростила Сергія. Вона вчила його не словами, а життям. Вчила вставати рано. Не боятися важкої праці. Любити землю. Поважати людей. Тримати дане слово.

У сільській хаті, серед запаху свіжого хліба, теплого молока й чорної землі формувався характер хлопця, якому судилося пройти війну.

Там, у Малій Дівиці, він навчився головному – витримці. Без гучних промов. Без пафосу. Через працю. Через людську доброту. Через просту селянську мудрість.

Сергій згадує бабусю з особливою ніжністю і вдячністю. Каже, що доля вже тим була до нього милосердною, що подарувала таку людину.

Навіть сьогодні пам’ять про неї живе у його сім’ї. Свою доньку він назвав Ніною – на честь бабусі. Це не просто ім’я. Це вдячність. Це продовження роду. Це жива пам’ять серця.

Мама Вікторія – любов, яка чекала і молилася

У Чернігові на Сергія завжди чекала мама Вікторія.

Усе життя вона працює медсестрою у міській поліклініці – людиною, яка щодня бачить людський біль, хвороби й тривоги.

Але найбільшим болем для неї стала війна.

Сергій згадує, як сильно мама переживала, коли він пішов на фронт у 2015 році. А ще більше – після початку повномасштабного вторгнення.

Для матері війна ніколи не буває десь далеко. Вона живе у серці. У безсонних ночах. У молитвах. У постійному чеканні дзвінка. І тому для Сергія було так важливо за будь-якої можливості почути мамин голос. Сказати коротке: «У мене все нормально». А коли випадала відпустка – приїхати до Чернігова й хоча б на кілька днів побути не воїном, а просто сином.

– У нас взаємна любов як мами і сина.

І в цих словах – стільки щирості, що вони звучать сильніше за будь-які пафосні промови.

Дядько – людина честі і суворої чоловічої школи

Величезний вплив на Сергія мав мамин рідний брат. Полковник міліції. Начальник кримінального розшуку в Києві. Людина суворого характеру, дисципліни та великого авторитету. Саме він став для хлопця прикладом справжнього чоловіка. Навчив відповідальності. Навчив тримати слово. Навчив не ховатися від труднощів.

Після смерті бабусі їхнє спілкування стало рідшим, але життєві принципи, закладені дядьком, назавжди залишилися у характері Сергія.

Молодість: відеосалони, мрії і пошук себе

У Чернігові Сергій закінчив 12-ту школу. Це були роки відеосалонів, старих бойовиків і воєнних фільмів, які він дивився із захопленням. Тоді війна здавалася романтикою.

Після школи вступив до Державної податкової академії в Ірпені. Його душа прагнула руху. Він їздив до Білорусі. Працював у москві. Шукав себе. Хотів побачити світ.

Тоді він ще не знав, що справжня війна вже стоїть на порозі України.

2015 рік: коли закінчилася романтика

2015 рік став межею між мирним життям і війною.

Мобілізація. Навчання у «Десні». І одразу – Донбас. Мар’їнка. Широкине. Станиця Луганська. Назви, які назавжди залишилися в пам’яті. Там остаточно зникли всі юнацькі уявлення про «романтику війни».

Бо війна – це не красиві кадри з фільмів. Це мокрі бліндажі. Це земля, перемішана з багнюкою. Це пронизливий холод. Це запах пороху. Це нескінченна втома. Це постійне очікування смерті.

– Морально – це коли дім далеко, постійно щось стріляє, холодно, мокро, сиро…

У цих словах – уся правда фронту.

Фронтовий гумор – останній захист людської душі

Сергій каже: без гумору на війні людина просто не витримує.

– Без гумору там ніяк. Ми постійно один з одного жартували навіть у найважчі хвилини.

Саме сміх ставав тим рятівним ковтком повітря, який допомагав не зійти з розуму. Після важких обстрілів. Після виснажливих чергувань. Після втрат. Побратими жартували. Сміялися. Підколювали один одного. І цей сміх був сильнішим за страх.

Ще однією опорою були діти. У найважчі моменти Сергій переглядав їхні фотографії у телефоні – і це давало сили жити далі.

Контузія, біль і момент безпорадності

Одним із найстрашніших випробувань стала контузія. Під час обстрілу Сергій упав із БМП.

– Помню, дуже тошнило, страшно тошнило. Я лежав…

Його речі згоріли разом із машиною. Він залишився практично без нічого. Але саме тоді особливо гостро відчув людську підтримку.

Світ навколо ніби розсипався на уламки звуків, пилу й болю. У голові стояв гул, а кожен рух давався так, ніби тіло більше не належало йому. У ті хвилини між свідомістю і забуттям найбільше тримала думка про дітей і про те, що він мусить вижити заради них.

Поруч були побратими, які не дали йому залишитися наодинці із тим пеклом. І Сергій досі каже: на війні людина по-справжньому розуміє ціну простого людського плеча поруч.

Волонтери, госпіталі і людяність

Лікування та відновлення значною мірою допомагали забезпечувати волонтери.

Після госпіталю була реабілітація у Пущі-Водиці.

Сергій із величезною теплотою згадує лікарів, медсестер і санітарок. Людей, які рятували не лише тіло, а й душу. Можливо, особливо близькими вони були йому тому, що мама теж усе життя працює медсестрою.

Пам’ятає він і прості людські вчинки. Наприклад, водія київського автобуса, який відмовився брати гроші за проїзд.

– Ви ж по формі. Які гроші?

Для когось це дрібниця. Для пораненого військового – знак того, що країна пам’ятає.

Повернення додому і нова війна – всередині себе

Демобілізація у 2016 році не принесла справжнього спокою. Почалася інша війна. Внутрішня. Організм, виснажений фронтом, почав «сипатися». За кілька місяців Сергій схуд майже на 30 кілограмів. Отримав третю групу інвалідності. Було важко фізично. Ще важче – морально. Частина старих друзів просто зникла. Не всі здатні зрозуміти людину, яка повернулася з війни.

Але поруч залишилися побратими. Люди, перевірені вогнем і смертю.

– Це люди, з якими можна йти в розвідку.

І цими словами сказано все.

Повномасштабне вторгнення і захист Київщини

24 лютого 2022 року війна повернулася знову.

Ракети. Вибухи. Сирени. Тривога. І знову – зброя в руках.

Сергій став на захист Київщини у складі територіальної оборони. Без гучних слів. Без показного героїзму. Просто тому, що ворог прийшов на його землю.

Перші тижні були найстрашнішими. Ніхто не знав, чи вистоїть Україна.

Російські війська стрімко сунули до Києва, палили техніку, нищили села, розстрілювали мирних людей. Здавалося, що ворог хоче задушити столицю залізним кільцем.

Сергій був серед тих, хто став на захист Горенки та Мощуна – населених пунктів, які стали справжнім щитом Києва. Горенка тоді жила під безперервними обстрілами. Снаряди рвали житлові будинки, горіли вулиці, вибухами виривало дерева з корінням. Російські колони намагалися прорватися ближче до столиці, а українські захисники стримували ворога буквально на кожному метрі землі.

Особливо жорстокими були бої за Мощун. Саме там російська армія намагалася форсувати річку Ірпінь, щоб відкрити собі шлях на Київ. Це була одна з ключових битв за столицю України.

Українські військові, тероборонівці, добровольці стояли до останнього. Під постійними артилерійськими ударами, під мінометним вогнем, у холоді й багнюці вони тримали оборону вдень і вночі.

Сергій бачив спалені будинки, понівечені дороги, розбиту техніку. Бачив втому в очах побратимів, але не бачив страху відступити.

У Мощуні земля здригалася від вибухів. Повітря було просочене димом, гаром і запахом війни. Кожен день міг стати останнім. Та українські захисники вистояли.

Саме там, серед вибухів і смертельної небезпеки, Сергій остаточно зрозумів: Україна тримається на простих людях. На тих, хто не втік. На тих, хто став до зброї. На тих, хто витримав.

Бої за Горенку і Мощун стали частиною великої битви за Київ – битви, у якій було зламано плани ворога захопити столицю за кілька днів. І серед тих, хто не дозволив впасти Києву, був Сергій.

Робота на кіностудії – спроба повернутися до життя

Після фронту повернення до мирного життя дається надзвичайно важко.

Війна не закінчується в ту хвилину, коли боєць залишає передову. Вона ще довго живе всередині – у спогадах, у тривогах, у безсонних ночах, у різких звуках, від яких мимоволі здригається тіло.

Після госпіталів, лікування та важких переживань Сергій намагався знайти себе у звичайному житті. Але це було непросто. Людина, яка пройшла війну, вже інакше дивиться на світ. Багато речей здаються чужими, порожніми або неважливими.

Саме тоді в його житті несподівано з’явилася кіностудія. Спочатку – випадково. Побачив оголошення про набір людей для масових сцен. Без особливих очікувань погодився спробувати. Просто хотів зайняти себе, вирватися з важких думок, побути серед людей.

Та атмосфера знімального майданчика виявилася для нього особливою. Світ софітів, камер, декорацій, постійного руху й творчого процесу неначе відкрив іншу реальність – далеку від війни, болю й вибухів. Коли починалися зйомки, Сергій ніби на якийсь час забував про пережите.

Камера, команди режисера, робота акторів, десятки людей навколо – усе це повертало відчуття нормального життя. На майданчику кожен мав свою роль, свою задачу, свою відповідальність. І це допомагало знову відчути себе потрібним.

Спочатку він працював у масовках – звичайні перехожі, військові, охоронці, люди в натовпі. Але Сергій швидко звернув на себе увагу. У ньому була справжність, яку неможливо зіграти. У його погляді, поставі, мовчанні відчувалася пережита війна й внутрішня сила.

Згодом помічники режисерів та кастинг-директори почали запрошувати його вже на невеликі епізодичні ролі. Так Сергій поступово став епізодником.

Невеликі сцени, кілька реплік, поява у кадрі – але для нього це було значно більше, ніж просто участь у зйомках. Це була можливість знову відчути себе частиною життя.

Він почав брати участь і в рекламних роликах. Іноді це були образи військових, іноді – звичайних чоловіків із непростою долею. Його фактура, мужній вигляд, справжність емоцій дуже пасували для кадру. Камера «бачила» його природність.

На кіностудії Сергій знайшов не лише підробіток. Він знайшов людей, спілкування, підтримку й атмосферу, де до нього ставилися не як до пораненого бійця чи людини з важким минулим, а як до частини творчої команди.

Для багатьох кіно – це просто розвага. А для Сергія воно стало своєрідною терапією. Коли працює камера – людина хоча б на короткий час виходить із власного болю. З’являється рух. З’являється новий сенс. З’являються емоції, не пов’язані з війною.

І найголовніше – з’являється відчуття, що життя, попри все пережите, триває.

Два шлюби і найбільший сенс життя

У Сергія було два шлюби. Перша дружина Ольга подарувала йому сина Володимира. Сьогодні Вова – вже підліток, батькова гордість.

– Козак такий. Учиться добре.

Другий шлюб із Лілією подарував йому доньку Ніну. Саме діти сьогодні є його головною опорою.

– А що тебе тримає? – Діти.

У цих словах – уся правда людини, яка бачила війну.

Мирне життя і його висока ціна

Сергій чесно зізнається: іноді важко дивитися, як люди під час війни живуть так, ніби нічого не відбувається. Але майже одразу додає:

– Ми ж для того там і стоїмо, щоб тут був мир, щоб діти могли ходити в школу, а люди – на роботу.

Йому болить не саме мирне життя. Йому болить байдужість. Йому хочеться, щоб люди пам’ятали: цей спокій оплачений дуже дорого.

Дача, земля і тиша як порятунок

Своєю реабілітацією Сергій називає прості речі. Дача. Город. Огірки. Кабачки. Картопля.

– Сам процес. Ти відпочиваєш там душею.

Саме там, серед землі й тиші, він хоча б ненадовго повертається до себе. До дитинства. До бабусі Ніни. До мирного життя.

У дорозі слухає аудіокниги. А в рюкзаку завжди носить шеврон. Як пам’ять про побратимів. Про фронт. Про пережите життя.

Звертаючись до молоді, Сергій наголошує на важливості мотивації: «Якщо не будемо воювати, то буде як у 30-х роках: голодомор і геноцид. Якщо ворог сюди прийде, дітей наших по Сибіру порозвозять. Треба бути вмотивованими зараз».

Сергій зізнається, що постійно живе у напрузі. Але при цьому не дозволяє називати себе нещасним. Бо його щастя сьогодні дуже просте: коли живі діти, коли вони здорові, коли є можливість їх обійняти.

Він дуже боїться за їхнє майбутнє. Бо війна навчила його, наскільки крихким може бути життя.

«Найважче – не з’їхати з глузду»

Наприкінці розмови Сергія попросили закінчити кілька фраз.

– Найважче в житті – це…

– Не з’їхати з глузду.

– Я ніколи не забуду…

– Своїх дітей.

– Я воюю за…

– Майбутнє своїх дітей.

– Я живу заради…

– Сім’ї.

У цих кількох реченнях – усе його життя.

Життя хлопця із Малої Дівиці. Життя сина двох матерів. Життя чоловіка, загартованого війною. Життя батька, який понад усе хоче мирного неба для своїх дітей.

Сергій Демченко бачив смерть. Пройшов фронт. Пережив контузії. Втратив багатьох людей. Але попри все зберіг у собі головне – здатність любити, жартувати, співчувати і жити далі.

Після цих слів уже нічого не треба пояснювати. Бо вся його історія – саме про це. Про родину. Про пам’ять. Про любов. Про втому. Про силу. Про Україну. Про людину, яка пройшла крізь війну й не втратила здатності любити.

Сергій Демченко – людина, яка бачила смерть, але обрала життя. Його шлях від Малої Дівиці до Станиці Луганської – це приклад того, що герої живуть серед нас. Вони їздять у метро, пораються на городах і понад усе люблять своїх дітей.

Ми пишаємося такими земляками.

А поки є такі люди – Україна буде жити.

Слава нашим захисникам! Слава Україні!

Віктор КОПАЧЕВСЬКИЙ