Вона закохалася, мов дівчинка (це ж треба – у 45!). Таке давно не траплялося з нею (з того часу, як її чоловік одного разу забрав свої леза для гоління, одягнув плащ, який вона купила йому напередодні, та пішов жити до її найкращої подруги).

Вони нещодавно повернулися зі Штутгарта, де три місяці працювали за контрактом. Юра та Діана – артисти цирку. Юрій народився тут, у нас, на Прилуччині, відвідував звичайну провінційну циркову студію. Тут і досі мешкають його близькі. Діана ж виросла не у маленькому, тихому містечку, як Юра, а в доволі великому. Взагалі, вона – з династії артистів, її батьки нині живуть в Італії.

Жила-була Муха. На перший погляд, Муха як Муха. Нічого особливого. Як і всі інші мухи, вона смажила на сніданок омлет на маленькій пательні і летіла на службу – коли з парасолькою, коли – ні. Залежно від погоди. Служба була не надто важкою – Муха працювала у великій дегустаційній фірмі. Єдине, що від неї вимагалося –  вишукувати найсмачніші і найсоковитіші місця, сідати на них і... ласувати. Чи малиною, чи млинцями, чи молоком.

Бджоляр мешкає як відлюдник – за селом на своїй пасіці. Вона – ніби зовнішня межа, край земної кулі, за яким немає вже нічого (а може, за ним починається інша планета, якась небесна земля?). Тут – напрочуд спокійно, віти столітніх дерев не гойдаються, нерухомо застигли у величному спогляданні. Тут зберігається така неймовірна, неземна тиша (а це – найліпше, що можна почути за життя!), яку хочеться слухати і слухати. Тільки співають солов’ї, ніскільки не порушуючи її…

Сусіда мого, бульдозериста Колю Осинкіна жаліли всією бригадою. Та що там бригадою – всім будівельно-монтажним управлінням у повному складі! Йому навіть сантехнік і прибиральниця співчували: «Коля... Який Коля? А, той Коля, в якого баба – лютий звір. Бідолаха!»

Вони розлучилися півмісяця тому, хоча для обох це було несподіванкою. Просто одного разу Лариса усвідомила, що кохання згасло і, що головне, не розпочнеться вдруге… Навіщо ж було продовжувати жити разом?..

Жінка купила його в Польщі, на знаменитому Домініканському ярмарку. Воно скромно висіло у маленькій крамничці, затиснуте між шляфроків (ці банальні халати заполонили увесь світ!).

Давнішній мій приятель, назвемо його Русланом, характер має твердий, мов кремінь. Чоловік він суворий, зі Сходу, де слово мужчини – закон для його дружини. Сказав, як відрізав. Там жінка в сім’ї не капризує. Її справа – кухня й діти, і мовчати, коли чоловік каже.

Їй не до вподоби, коли хтось зве її Настею. Інша справа – Анастасія. Анастасія звучить ніби по-царськи, таємниче й вишукано. У свої 50 вона завжди купує собі червоні пальта, усюди голосно сміється і багато говорить. Для жінки, яка читає Гертруду Стайн, це цілком прийнятно.

Ти звик бачити мене завжди лагідною, урівноваженою. Мій милий! Цього разу я здивую тебе. Досить урівноваженості, немає дурних! Зараз я тобі все скажу, усе... І ти слухатимеш!