Бджоляр мешкає як відлюдник – за селом на своїй пасіці. Вона – ніби зовнішня межа, край земної кулі, за яким немає вже нічого (а може, за ним починається інша планета, якась небесна земля?). Тут – напрочуд спокійно, віти столітніх дерев не гойдаються, нерухомо застигли у величному спогляданні. Тут зберігається така неймовірна, неземна тиша (а це – найліпше, що можна почути за життя!), яку хочеться слухати і слухати. Тільки співають солов’ї, ніскільки не порушуючи її…

Бджоляр каже, що все в житті – невипадково: солов’ї живуть тут кілька місяців, потім відлітають в інші краї, згодом знову повертаються сюди. Вони співають свої пісні лише в той час, коли самка висиджує пташенят. І присвячують свої пісні саме їй.

Бджоляр мешкає тут давно, доглядає за бджолами, а коли має дещицю часу – читає Монтеня, славетного французького філософа та письменника епохи Відродження, котрий натхненно жив у 16 столітті і, до речі, двічі був обраний мером чарівного міста Бордо…

Бджоляр – дуже забобонний, коли справа стосується його легкокрилих годувальниць: боїться холодної зими, недоброго ока, заздрості, – всього, що може їм несподівано нашкодити.

– Взагалі, бджоли – це такі вишукані, дивовижні, примхливі істоти, що аж страшно, – говорить він.

Є підозра, що старий навіть розмовляє з ними, і вони чудово розуміють одне одного! Ще він скаржиться, що меду стало мало, бо в господарстві не садять медоносні (ні конюшину, ні рапс), бо це – не надто вигідно. Добре, що хоч гречку не покинули сіяти…

– Від цієї пасіки господарству немає ані великих прибутків, ані великих збитків. Вряди-годи замість зарплати начальство дає людям мед – це теж добре. Як її закрити? Навкруги не залишилося вже жодної пасіки, а наша тримається, – з гордістю розповідає бджоляр.

У його маленькому, наче ляльковому, будиночку є грубка, топчан, багато незрозумілих речей для того, щоб доглядати бджіл, дещо з одягу… Книги.

Місцевий Монтень переконаний, що багатство і гроші – несусвітні дурниці:

– Немає нічого кращого, як відчувати себе вільним, обходитися найнеобхіднішим і бути щасливим при цьому. Настали якісь незрозумілі, темні, похмурі часи. Багато непотрібної метушні у людському житті, багато порожнечі… Люди розучилися працювати. Кожен хоче всього надміру, але щоб заплатити за це найменшу ціну. Мільйони людей кудись їдуть по щастя в заможніші країни. Але хіба там знайдеш щастя?.. Ніколи не треба гніватися на Всевишнього, що Він чогось не дав у житті. Краще бути йому вдячним за те, що маєш сьогодні, ніж ображатися за те, чого немає.

У селі мешкає його дружина – Варвара Петрівна, привітна, працьовита жінка. Раз на місяць він відвідує її...

– Односельці вважають мене диваком, кажуть, що я з’їхав із глузду! Нехай собі… Людина має все, щоб жити усамітнено. Мені тут – добре. І Петрівна моя відпочине від мене… Я увесь день щось роблю. Не сумую ні за телевізором, ні за комп’ютером. Цей лісок мені – як увесь Інтернет світу, виходь і читай… Я б навіть померти хотів саме тут, серед цієї тиші та краси.

Лілія ЧЕРНЕНКО