Спочатку Ксенія злякалася свого несподіваного кохання, а потім заспокоїлася: він же нічого не знає про це, навіть і не здогадується, бо вона для нього – просто хатня робітниця, котру найняла сестра півроку тому, щоб прибирала в квартирі і готувала обіди. Квартира у нього – звичайна: всього дві маленькі кімнати і одна велика – майстерня. Там їй нічого не можна чіпати, а розглядати – скільки завгодно.

За ці півроку вона немало довідалася про нього і взагалі про все, бо тут буває безліч різних цікавих людей – художників, акторів, заможних іноземців, які купують його соняшники та бузок. Часто до майстерні заходять дві жінки. Одна – зовсім молода, білява і вишукана, у вузенькій, короткій спідниці. Вона багато курить і завжди чимось невдоволена. Інша – такого ж віку, як і Ксенія, дуже поважна, худа і обвішана модними прикрасами зі шкіри. Вона – директор мистецької галереї «У Майстра», тому всі ставляться до неї з великою повагою, знімають з неї і одягають, коли треба, пальто, хутенько підносять запальничку… Він – ні. Він не вміє метушитися і догоджати. Ксенії все одно, хто йому ці жінки і чому ходять сюди, адже у неї – своя таємниця.

У всьому, безумовно, винні його картини: спочатку вона закохалася в них, а вже потім – у самого художника.

… Він ніколи не працював «під диктовку», не малював передовиків на заводах. Натомість завжди творив якісь дивні квіти та дерева. Раніше його мистецтво називали словом «формалізм», і це звучало як брутальна образа.

Потім часи змінилися, він тепер, як і раніше, малює тільки те, що хоче. На його картинах є все: море та птахи над ним, затишний і світлий одеський дворик, стомлений осінній ліс, самотній човен біля озера, маргаритки, які хочеться вплести в коси… Йому, мабуть, дано намалювати все, що навкруги. Коли Ксенія дивиться на його картини (спочатку вони здалися їй трішки дивними, занадто незвичними, не такими, як у Айвазовського чи Рєпіна), то їй стає так спокійно, тихо і трішки сумно (їй здається, що йому – так само сумно у цьому житті: адже мешкає зовсім один, вже давно не молодий, друзі погаласують, подискутують і підуть…).

Коли б у неї запитали, що він малює, вона б відповіла одним словом: тишу. Авжеж, його дерева, човни і птахи – це і є тиша, котрої нам так не вистачає. Тільки вона прихована, затягнена ніжними кольоровими плямами. Ти бачиш все ніби крізь прозорі блакитні фіранки. Чи крізь тихі сльози? А може, крізь скло, вкрите краплями теплого дощу?.. Та жіночка, обвішана прикрасами, зауважила якось, що він володіє рідкісною, складною технікою живопису. А якою – не сказала…

Ось – яблука на столі, ваза з бузком і люстерко. Більше у тій кімнаті, на тій картині немає нічого… Дивишся на це – і тобі здається, що настав вечір, сонце закотилося в озеро за старим садом. Зараз усі зійдуться біля цього столу, почнуть пити чай. І хтось найрідніший прикладе теплі долоні до твого стомленого чола. І ти почуєш час. Він запливе в оселю, де так пахне бузок і так затишно всім… Запливе до серця, і ти зрозумієш: усе попереду…

Інколи вона думає: а що він відчуває перед кожною новою картиною? Що для нього – біле, ще не розпочате полотно? Він сам? Вікно в невідомість? Сходинки в кольорову теплу безкінечність? Подорож до своєї (чи чужої) самотності?

Ксенія хоче запитати в нього (але ніяк не насмілиться): чи продовжує він любити їх, свої картини, після того, як намалює і вони потрапляють до іншого світу? Чи сумує за ними, коли розлучається? Адже вони тепер належать не йому, а всім нам – і кожному зокрема. Вони належать, наприклад, їй, і вона читає їх як хоче, як розуміє. Ромашка на тому маленькому натюрморті – це вона сьогодні вранці, замислена і щаслива… А увечері стане ось цією таємничою, несподіваною хризантемою в блакитному склі (він намалював цю хризантему вчора).

Надвечір вона – зовсім інша в його майстерні, ніж удень, її – не розгадати… Може, тільки він зміг би це зробити, взявши до рук пензля…

Якби вона, ця непримітна жінка у вічно чорній сукні, розповіла б у їхньому вишуканому, одухотвореному товаристві все те, що думає про його живопис, то її, мабуть, взяли б на кпини. Вона ж – не мистецтвознавець, не художниця, і, очевидно, нічогісінько не розуміє в таких тонких та глибоких субстанціях. Тому вона забирає брудні філіжанки з-під кави і йде на кухню мити їх.

А скінчивши в нього всю свою роботу, вона повертається додому: спочатку на метро, потім – на автобусі, і увесь час згадує про нього і прожитий разом день. А вдома (невиправна дивачка, аж соромно – в такому віці!..) починає подумки розмовляти з ним. У одній напрочуд розумній, «психологічній» книзі вона якось прочитала, що коли, «розмірковуючи», звертатися до людини, адресувати їй свої власні, такі своєрідні листи, то вони обов’язково дійдуть до неї крізь астральний світ.

Ось вона і говорить йому: «Знаєш, я не хочу думати про нудні речі, про якісь там меблі та гроші, і марити, який сервіз поставлю завтра твоїм гостям. Я хочу ходити полем твоїх соняшників і рвати бузок, який цвіте на твоїх полотнах. Нас не буде, нічого не буде, а твій бузок цвістиме на картинах сотню, тисячу років… Я не знаю, що ти намалюєш наступного разу і від чого скотиться сльоза по моїй щоці… Але я чудово знаю: десь там, в Америці, жінка дивиться на твої дерева, які вросли кронами в українське, таке незнайоме їй небо, і очі її теплішають. А в німецькому місті палає на сценах твоя калина… А ти – все там же, на іншому кінці міста, у своїй майстерні (я приїду до тебе завтра)… Ти – так далеко від мене, стискаєш у руках пензля, ворожиш над фарбами, малюєш нам усім тишу і, мабуть, зовсім не чуєш мене…».

Лілія ЧЕРНЕНКО