Усі святині, попри їхню давню красу, залишаються в полоні «московського мороку». Лише отець В’ячеслав, мов одинокий маяк у штормовому морі, підносить молитву до Бога солов’їною мовою автохтонів. Його голос – це єдиний місток між зболеною землею та небом, не заплямованим чужинською ідеологією.

Чи є в тому правда, коли на дванадцятому році запеклої війни українська душа змушена тулитися на узбіччі? Ігнорування громади вірян, яка зростає всупереч усьому, скидається на німий саботаж духу. Доки послідовники «золоченого Гундяєва» обживають прохолодні стіни стародавніх храмів, справжня Церква – жива, пульсуюча, щира – молиться на вітрі.

Вони стоять просто неба, нагадуючи перших християн, чиєю совістю була пустеля, а дахом – нескінченність. Бо істина – не в блиску панікадил і не в товщині позолоти, а в духовному моноліті, який не розбити жодним снарядом.

Христос Воскрес! І в цьому світлі віри неодмінно воскресне з попелу й Україна!

Святослав ЖОЛУДЬ, фото Віталія Крома