Сусіда мого, бульдозериста Колю Осинкіна жаліли всією бригадою. Та що там бригадою – всім будівельно-монтажним управлінням у повному складі! Йому навіть сантехнік і прибиральниця співчували: «Коля... Який Коля? А, той Коля, в якого баба – лютий звір. Бідолаха!»

Зойка, дружина його, дрібна й хижа, з колючим поглядом і криклива – спасу немає. Нюх мала на алкоголь, як митна вівчарка – на контрабанду. Тільки чоловіки зберуться в комірчині, лише біленьку на стіл поставлять, – баба тут як тут.

– Не дозволю вам, – кричить, – алкоголікам, Миколку мого рідного споювати!

Хапає пляшку зі столу й біжить до туалету виливати. З нею не посперечаєшся, вона в управлінні вахтеркою працює, за порядком стежить. Довірена фігура «найголовнішого», який на третьому поверсі в кабінеті з розумним обличчям сидить. Він її повноваженнями наділив боротися з пияцтвом на виробництві, але й цього Зойці здалося мало. Проголосила вона жіночий «комітет тверезості», не надто покладаючись на свідомість чоловіків.

Трактористи і кранівники з жаху розбігалися, побачивши її. Дружини роботяг не схвалювали загули благовірних, але й вони сторонилися «комітету тверезості». Остерігалися жіночки своїм чуттям і житейським досвідом Зойчиного фанатизму в боротьбі за тверезий спосіб життя.

У будівельно-монтажному управлінні обстановка до того моменту склалася нервова. З одного боку, Коля Осинкін – чоловік непоганий, хоч і підкаблучник. А хто з роботяг не підкаблучник? Той нехай кине камінь... Але, з іншого боку, від Колі – суцільна біда. Горілка – недешева, тож кожна пляшка – важлива. Не можуть слуги «зеленого змія» дозволити грабувати себе! Ще підозра одна посилилася: не проставляється Коля з деяких пір. Закуску з городу, хліб, консерви чесно несе, а біленької немає. Каже, мовляв, баба з інспекцією на його тайники нагрянула й відібрала навіть потрійний одеколон…

Отож задумали мужики по-тихому від Колі збиратися. Звичайно, негарно так із товаришем поводитися, соромно. А що робити? Життя у них таке!

Однак того дня сталося диво. Шабашка Колі дріб’язкова підвернулася. Висмикнув автівку з бруду біля будівельного об’єкта. Водій із розумінням трапився, одразу пляшку оковитої простягнув – так би мовити, конвертовану валюту…

Тракторист Віталик підбіг, оком одним на трофей Колін поглядає і цікавиться у водія, чи не потрібна ще якась допомога. Бригадир Семенович за спиною пихкає, мовляв, що та як цікавиться. Допомогли приятелеві, свідомість проявили. Це вже на трьох виходить…

Стали думати-гадати: все-таки півлітра на три без залишку не ділиться… Ну, не старшокласники ж вони сопливі на випускному, а чолов’яги серйозні, працьовиті. Їм, відповідно, ємність глибша потрібна. Швидко до однієї додали ще дві пляшки еквівалентного обсягу. У продуктовий магазин навідалися: кільку в томатному соусі, баклажанну ікру й батон купили…

Підготовка таємної операції пройшла успішно. Тепер слід було обрати місце проведення. У Семеновича в будинку – онуки і дочка. У Віталика ще гірше – теща хвора приїхала. Діабет у неї, і зятя свого люто ненавидить за те, що виконробом називався, поки в наречених ходив. Друзів підмовляв звертатися до нього по імені та по батькові. А коли спохватилися, то було вже пізно – вальс Мендельсона відлунав, і в паспорті печатка поставлена. Тепер без крайньої потреби Віталик тещі на очі не показувався.

Осинкін колег виручив:

– Баба моя поїхала до матусі. Хата – вільна!

– Точно? – занепокоївся Семенович. – Коли твоя Зойка на мене дивиться злими очиськами, кілька в горло не лізе. Боюся я її, як старшину в армії не боявся!

– Поїхали, – наполягає Коля, – по дорозі з телефону-автомата подзвоню, щоб напевно.

Будка виявилася поблизу. Коля став крутити диск і жестами показувати, мовляв, чекайте.

– Чого він там так довго? – не сидиться Віталику на місці. – Труби горять, продукт кисне!

– Я по спині не читаю, – тисне плечима Семенович і кінчик носа чеше.

Коля повернувся підстрибом, із посмішкою, яскравішою за світанок.

– Шлях вільний! Я спеціально тримав трубку довше звичайного. На тому кінці мовчок. Покотила моя холера, ні дна їй ні покришки!

Вдома, як він і обіцяв, нікого не було. Чолов’яги вийняли зі своєї торбини продукти, горілку поставили в центрі натюрморту. На газовій плиті чайник засвистів. Батон різати не стали – порвали його на частини. Тут же зварили макарони, відкрили консерви й баклажанну ікру стали мастити на хліб. Семенович відкрутив кришку і з ювелірною точністю – рівно третина для розгону – наповнив живлющою вологою гранчаки.

– Ну, мужики, будьмо! – підняв тост бригадир і вже збирався перехилити першу порцію собі до рота, як із передпокою почувся брязкіт ключа в замку…

Настрій вмить зіпсувалося, товариство буквально заціпеніло. А Зойка налетіла розгніваним торнадо.

– Стерв’ятники! – з надривом заверещала вона. – Варто ненадовго вийти з дому – вони тут як тут. Баньки позаливали! Як вам не соромно?!

– Зоєчко... – пробелькотів Коля.

– Стакан постав!

Осинкін покірливо підкорився і якось знітився, ніби повітря з нього викачали. Бригадир Семенович спробував було напоумити Зойку:

– У людей законний відпочинок. Не можна ж так... Не по-людськи це.

Як масла у вогонь підлив.

– А гроші з сім’ї тягнути й пропивати, це – по-людськи? – заволала дружина Осинкіна йому в обличчя. – П’янделиги підпарканні! Останнє на горілку спустити готові. Ось зараз вашим дружинам подзвоню, розповім, чим ви тут займаєтеся, як відпочиваєте!

– Зоєчко...

– Синюшники! Ану, вимітайтеся геть звідси!

– Мужики... – безвольно розвів руками Осинкін, – мужики...

Зойка затупала:

– Швидко на вихід!

У цей момент я піднімався до себе додому й почув крики. Назустріч мені вискочили з квартири скуйовджені Семенович і тракторист Віталик.

– Чувак, ти туди не ходи! – кинув через плече бригадир і метнувся вниз сходами. – У баби зовсім «дах» поїхав, трохи нас не повбивала. Увірвалася, визвірилася! Я в це осине гніздо більше ані ногою! У Віталика на обличчі був такий жах, ніби в квартирі він зіткнувся з привидом…

Коли я увійшов таки на кухню перевірити, чи все з сусідом у порядку, то побачив його задоволену фізіономію. Тиха й мовчазна Зойка стояла перед ним, потупивши погляд.

– Пішли? – запитав Коля і кивнув на вихід.

– Скоріше, втекли, – відповів я.

Коля посміхнувся й простягнув Зойці вцілілого стакана Віталика.

– Заслужила!

Та випила із заплющеними очима, скривилася й закусила батоном.

– Ці дві забери й заховай подалі від цікавих очей, – Коля посунув їй закриті пляшки. – А ти, інтелігенте, вип’єш із сусідом?

Я відмовився, пославшись на підготовку до іспиту.

– І то правильно, – глибокодумно протягнув Осинкін. – Думаєш, став би я тобі пропонувати, якби не знав відповідь заздалегідь?

Коля заіржав, перекинув махом склянку й куснув огірок. А прожувавши, зауважив, барабанячи пальцями по столу:

– У нас, підкаблучників, найголовніше що?

– Ну?..

– Головне – це відмазка на всі випадки життя! Що з підкаблучника візьмеш? Тільки пожаліють, – він самовдоволено прицмокнув і вилив залишки з пляшки собі в рот, а третину склянки Семеновича залишив недоторканою. – Зойко, ти пляшки сховала?

– Так, Миколко, все, як ти сказав.

– Тягни назад і дуй сюди за преміальними!..

Головне, де двоє люблять, там – щастя й взаєморозуміння. Нехай навіть таке дивне, як у Осинкіна.

Михайло СПІВАК