Олександра Ярмошенка прекрасно знають у рідних Прилуках, – він, ветеран війни, мужній захисник України та Чернігівщини, чудово керує естрадно-духовим оркестром міського будинку культури, цікаво викладає музику в нашій школі мистецтв, а ще – зачаровує своєю віртуозною сольною грою на саксофоні під час різноманітних міських свят і концертів…

У кожного – своя дорога до Музики. Олександр якось разом із другом прийшов на репетиції духового оркестру, який працював при профтехучилищі. Керівник оркестру, Володимир Павлович Прокопенко, і став його першим учителем музики. Саша навчився грати на трубі – це вийшло у нього легко та весело. І… захопився. Почав думати про навчання в Чернігівському музичному училищі, готуватися, але не встиг – його призвали до війська.

Потім навчався в Ніжинському училищі культури на духовому відділі – це вже після строкової служби у прикордонних військах. А після закінчення училища, Олександр вступив до Ніжинського університету на факультет музичного мистецтва. Весь час свого навчання він грав у естрадно-духовому оркестрі міського будинку культури, постійно самовдосконалювався, багато та вдумливо працював над собою. Ось так непомітно музика ставала філософією його життя, великою і головною частиною його долі…

До війни: «Ми ще зіграємо на «Біс»!»

Йому пощастило: коли він починав грати в оркестрі, то поруч із ним грали справжні професіонали, істинні музиканти: Валерій Проценко, Віктор Петренко, Ігор Гончаров, Григорій Ушенко… Оркестр став для нього гарною школою, в якій він набув неоціненного досвіду і багато чому навчився. І тепер, ось вже стільки років, очолює його.

Оркестр має багаторічну творчу біографію, є дипломантом та лауреатом численних мистецьких конкурсів і фестивалів, отримав звання народного. Біля витоків його створення та розвитку стояли справжні метри інструментальної музики – Олександр Середа, Анатолій Соловйов, Олександр Борщевський, Юрій Романенко… Колектив брав участь в усіх авторитетних джазових фестивалях – у Чехії, Латвії, Білорусі... Нашим прилуцьким музикантам колись вдалося навіть поспілкуватися з відомими композиторами Раймондом Паулсом та Ігорем Лученком…

Олександр Ярмошенко, як керівник оркестру, бачив своє призначення в тому, щоб зберегти та примножити кращі традиції колективу, дати йому новий подих до розвитку, готувати молодих талановитих музикантів, які б замінили тих, кого вже немає…

Оркестр має постійне коло шанувальників, високий рівень виконавської майстерності та різноманітний концертний репертуар, в якому є стройові марші, твори класичної та світової музики, народні мелодії в оригінальній обробці, джазові композиції.

Двічі на рік вони влаштовували у БК концерти для своїх шанувальників, щоразу дивуючи їх новими творами, виступами солістів-інструменталістів та вокалістів. А після виконання оркестром творів «Хелло, Доллі!» та «Рожева пантера» завжди в залі лунали крики «Браво!» Взагалі, левову долю їх репертуару складають естрадні та джазові хіти, кавери у власній обробці. Серед них – «Feel Good» (композитор Майкл Браун), «What a Wonderful World» (Луї Армстронг), «Pink Panther» (Генрі Манчіні)…

Вчений Альберт Ейнштейн був ще й… прекрасним скрипалем, бо знав, що не тільки наука, а й музика робить людей щасливими…

Частенько оркестр давав концерти для прилучан на літніх майданчиках – ввечері в парку чи на театральній площі… І звучали пасадобль «Рио-Рита» чи «Смуглянка…». Або – щемливий блюз. І люди були щасливими…

«Колишніх учнів не буває – вони на все життя»

Олександр і сам, як цілий оркестр: він майстерно грає на трубі, тромбоні, саксофоні, гітарі, ударних… Музикант і диригент, власноруч займається аранжуванням творів для кожного інструменту в оркестрі. Педагог із музики Прилуцької школи мистецтв, керівник ще двох дитячих колективів, які працюють при цьому навчальному закладі – оркестру і джаз-бенду.

У школі він офіційно – вже 18 років (хоча, точніше, – 16, бо 2 роки був на війні, хоробро захищав Україну), і вважає її своєю другою домівкою. Учні дуже поважають та люблять Олександра Михайловича, бо він – прекрасний, натхненний музикант і чуйний педагог.

Діти завжди залюбки біжать на його уроки та репетиції, вчаться грати на кларнетах, тромбонах і трубах. Дітки різні за віком – їм від 6 до 15 років. Багато хто з його учнів стали лауреатами обласних та всеукраїнських конкурсів. Свою любов до музики він передав і синам – старший, Олександр, грає на кларнеті, а меншенький, Ігор, – на трубі.

Два створені ним колективи, духовий оркестр та джаз-бенд, завоювали заслужену повагу у професійних музикантів. Їх виступи були родзиночками всеукраїнських, обласних фестивалів та конкурсів. У репертуарі джаз-бенду – класичні та сучасні джазові твори, латиноамериканські мелодії – доволі складні речі. І різнопланові – вони грають «Твоєї усмішки тінь» Вебера і… «Черемшину» у джазовій обробці. «Учасників – 20 (п’ять саксофонів, чотири труби, чотири тромбона, клавіші, барабани, гітара…). Так було до війни. У нього навіть дівчатка навчалися грі на саксофонах, кларнетах та гітарах.

У духовому оркестрі школи грають меншенькі, середні і старші учні. У його репертуарі – більш академічна музика, і там немає гітари та клавішних, лише духові інструменти. Виконують твори класиків світової музики та українських композиторів – Ігоря Стравинського, Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського, Ігоря Шамо…

Багато хто з його учнів вступає до Чернігівського музичного училища, хтось із них уже закінчив консерваторію, грає у професійних оркестрах, і Олександр Михайлович пишається ними. На його думку, найдивовижніше в житті – коли діти починають любити музику і починають грати. Він не печалиться через те, що не всі його учні обирають музику своєю професією. Головне – те, що вони навчилися відчувати її, зрозуміли її красу, знайшли себе в потоці мелодій і звуків. Музика залишається з його учнями на все життя. А учні – назавжди з ним.

Саксофон – річ універсальна і неповторна

Олександра, як гарного музиканта, запрошують на вечори та презентації в музей і бібліотеки, частіше за все – з саксофоном. Його власна концертна програма складається з джазових світових хітів, каверів на відомі популярні мелодії та пісні. Вона розрахована на дві години. Один і той же твір він щоразу грає по-новому, з новими відтінками, з іншим настроєм, «розфарбовуючи» мелодію новими барвами, бо головне в джазі – імпровізація. Слухаючи музиканта, просто реально відчуваєш його неймовірну енергетику, повну розкутість, сміливі оригінальні імпровізації, – стаєш співучасником дива, яке народжується на твоїх очах. У нього – багато шанувальників, але «зіркова» хвороба не торкнулася Олександра – він простий, скромний і щирий.

Ветеран війни блискуче грає дуже серйозну, складну і прекрасну музику геніальних Глена Міллера, Дюка Елінгтона, Попетти, Оскара Петерсона, Джозефа Косми, Персі Мейфілда…

Щодня він грає на трубі та саксофоні. Це і репетиція, і насолода. Повторює якісь уже давно знайомі твори, розучує нові. Нове завжди робить у своїй манері, адже так, як хтось грав цей твір до нього, йому нецікаво. Бо джаз – це свобода, гармонічна природна непередбаченість, експресія, пристрасть, можливість виразити себе в повній мірі. Джаз потребує філігранної техніки виконання, якою Олександр володіє.

Його саксофон – хвилюючий, романтичний, пристрасний, проникливий. Печальний і щасливий. Він уміє розмовляти і розповідає тобі про твої самотні ночі та щастя від побачених дорогих очей, про тишу високих зірок і запах бузку, що вже відцвів. Про те, як на твоїй кухні згоряє травневе сонце, а під балконом розквітає матіола. Він розповідає про те, що не варто плакати за минулим, про мамині настурції і посмішки твоїх онуків. Звучання його саксофона може передати шепіт і крик, щебет птахів та тремтіння листя, стук серця, воно висловлює цілу гаму емоцій – від ніжності до захоплення.

У його музиці не має вульгарності та фальші, вона – щира і неосяжна, бо він грає поміж небом і землею, між людьми та Богом. Вона – як земля обітована, як заповідний острів… І ми чуємо його.

Він будить наші сплячі душі, передає нам шепіт дощу і шелест тендітного листя, розсипаного на наших життєвих дорогах. Музика вчить нас любити життя, незважаючи ні на що.

На фронті

Олександр не дуже охоче говорить про війну і про пережите на фронті. Він вважає, що є такі речі, про які взагалі говорити не можна, бо війна –   набагато страшніша, ніж ми її собі уявляємо. Говорить він скупо, наче сухими рядками офіційної автобіографії. Вважає, що нічого героїчного в тому, що він воював, не було. Пішов, бо з перших тижнів війни так вирішив – бо хто ж має захищати місто, родину, трьох його діточок (міг би, до речі, через таку кількість дітей і не йти)? А хто захистить тих дітей, які приходять до нього щодня у школу мистецтв заради музики?! Психологічно себе налаштував і пішов. Ось і вся справа. Говорить:

– Я – не герой, Ви що? Герої – ті, хто своє життя і здоров’я там втратили, зір, кінцівки… Хто нині – в окопах, у бліндажах воює при такому морозі. Я – в теплі, поряд із рідними, з улюбленою музикою… Мені дуже пощастило – я повернувся додому живим… У мене все добре! А скільки ж моїх друзів не прийшли з війни! Мене спочатку, як я повернувся, всі почали запрошувати у школи на патріотичні уроки. Я один раз сходив – і все. Не можу, більше не ходив. Боляче і важко про все це говорити…

Я вдячний дуже усім колегам по культурі, рідній школі мистецтв, директору будинку культури і благодійного фестивалю-конкурсу «Мистецькі барви» Олександру Дубовику, групі «10 гривень. Прилуки», музикантам оркестру, всім школам і волонтерським організаціям міста за те, що весь час донатили на наш підрозділ, купляли акумулятори до «мавіка», все, що потрібно для зв’язку, автомобіля; придбали бронежилети, військову амуніцію для бойових виходів, – усе, що потрібно… Дуже ціную, пам’ятаю кожного, вдячний кожному, така допомога дорого коштує…

З самого початку російсько-української війни він штурмував прилуцький воєнкомат, щоб його призвали на фронт. У той час люди стояли в чергах, щоб піти воювати, і йому відмовляли. А в червні 2022 року відбувався набір до десантно-штурмових військ, і йому запропонували. Він одразу погодився. У навчальному центрі складав екзамени на фізичну витривалість та психологічні тести. З десяти прилучан, котрих привезли до центру, залишили лише чотирьох – інших тоді не прийняли…

Після навчання його направили в 46-ту аеромобільну бригаду десантно-штурмових військ. Спочатку їхня бригада воювала на межі Миколаївщини і Херсонщини. Форсували річку Інгулець, готували плацдарм для наступу і, разом з іншими бригадами, звільняли Херсон.

Степ, поле, невеличкі посадки… Потім їхню бригаду перекинули на Донбас, вони брали участь у боях між Бахмутом і Соледаром. Дуже жорстокі бої ішли за Бахмут, куди заходили «вагнери». Він спочатку був рядовим, ППО-шником, стріляв із зенітної установки, бо дронів тоді було мало. А за потреби, за його висловом, був «звичайним штурмовиком». Коли тримали оборону Соледара, потрапили в оточення, саме під час міцних морозів. Вийшли з оточення. Бригаду перекинули під Мар’їнку, там тримали оборону і стримували наступ ворога. Говорить, що їхня бригада була, як пожежники, – їх кидали на всі проблемні ділянки, щоб допомогти в складних ситуаціях… Деякий час їх готували до наступу в Запорізької області. Наступали, звільняли села, обороняли, воювали під Токмаком… По всій лінії фронту в Запорізькій області ворог побудував дуже міцні фортифікаційні споруди, це була так звана «лінія Суровікіна».

Новопрокопівка, Роботине… Місяці три там воювали… Потім Олександра направили на навчання, далі – присвоїли звання молодшого сержанта, і він став командиром відділення.

Знову Мар’їнка біля Донецька, стримували ворога між Мар’їнкою і Кураховим… Для Олександра це – не просто якісь географічні назви, бо кожне місто, селище, село – це кров і піт його друзів, коли за відвойовані два кілометри землі заплачено життями побратимів.

У них було справжнє фронтове братерство, згадує Олександр: кожен за кожного, один за одного, були людяність та допомога. Згадав він, як тепло, з якою радістю зустрічали їх на звільнених Херсонщині та Миколаївщині, – обіймали, як рідних! Хоча на Донбасі зовсім по-іншому було – там їм не дуже раділи…

«Вижити там важко…»

– На війні не буває легко, там страшно. Там немає ніякої романтики, і я знав про це, готувався до цього. Знаєте, я мало думав там про музику. Просто не було часу сумувати за нею. Потрібно було робити звичайну чоловічу роботу. І ми її робили на адреналіні, сентиментам там – не місце. Або ти, або тебе вб’ють…

Там потрібно воювати і виживати. Вижити там важко! Виживання там – завжди справа твоєї фізичної підготовки, витривалості і військового досвіду, того, як швидко ти бігаєш, чи здатний правильно оцінити ситуацію і миттєво прийняти правильне рішення. Воювати мають професійні військові, я так думаю… Виживання на війні – це ще й справа удачі, як не дивно.

Ось нас безжально накривають «Гради», ти лежиш і чекаєш, прилетить чи ні, поцілять чи ні… Ось ти біжиш в укриття, майже підбігаєш до цього місця, а туди раптом прилітає снаряд. І якби ти прибіг на півхвилини раніше, то тебе б уже не було на цьому світі… Сидиш в окопі, на твоїх очах вбило сусіда, а ти – цілий. Він курив, ось – його недопалок… Йдемо на штурм, кулі летять щільно і без зупинки, по тобі не попало, а по тому, хто поруч, – влучило… Біжиш назустріч кулям і зовсім не знаєш, чи добіжиш… Після «прильотів» контузило побратима, і він іти не може, – його потрібно негайно евакуювати. Тому просто береш його та несеш… Дивитися на це все – боляче і гірко.

Наша бригада тричі змінила свій особовий склад за ці роки, приходили все нові й нові люди… Я воював поряд із прекрасними хлопцями, які дійсно воювали не за гроші, а за велінням свого серця. Багато хто з них – уже в інших світах, їх уже немає… Війна, немов лакмусовий папірець, «просвічує» людину – один прикриває відхід побратимів і гине, інший ховається в Буковелі чи Монако… На війні людина – така, яка є. Злукавити не можна, усе всі бачать. Війна відкриває людині свої таємниці і секрети – вони безжальні, страшні та нелюдські… І водночас війна істотно трансформує саму людину, змінює її, робить кращою або гіршою.

Я воював із хоробрими хлопцями, у мене був чудовий командир – Сергій Валентинович Смолич. Він був із десантників, воював ще в АТО. На початку повномасштабної війни знаходився в Бельгії, але, тільки-но дізнався про пекельний наступ росіян, – одразу повернувся в Україну, пішов воювати. Він не давав дурних наказів, не посилав туди, де незрозуміла ситуація, без розвідки. Або туди, де ворог уже чекав нас в окопах… Завжди був із нами «на нулі», щодня. Справедливим був, беріг солдат, цінував кожного. Чесний, справжній. З ним було надійно. Я б і зараз воював, якби він був живий… Загинув мій командир під Мар’їнкою…

Після фронту

Олександр має нагороди від Президента України, від Міністра оборони «За зразкову службу», медаль «За оборону України», іменний годинник від командувача Сухопутних військ. А ще – важенний тягар за спиною, і йому його нести, мабуть, усе життя…

Він демобілізувався в червні 2024 року. Тепер – вдома, у рідних Прилуках. Дуже скучив за музикою. Спочатку навіть було страшнувато взяти до рук саксофон…

І ось, після дворічної перерви, він відкриває футляр і дістає з нього свій саксофон, який, лежачи там на червоному оксамиті, так сумував без нього, без його пальців і губ, так чекав його. Олександр починає грати «Караван» Дюка Елінгтона або «Серенаду сонячної долини» Глена Міллера, і душа його наповнюється щастям. Він знав, що тут його врятує Музика…

У перші місяці було важко. Бо війна нікуди не ділася від нього – ходить слідом, міцно взяла його в полон. Вона, мабуть, із ним – назавжди. Побачив, що тут, у цивільному житті, багато людей, насправді, навіть не знають, що таке війна. Вони живуть так, наче війни немає… Це вразило, поранило прямо в серце. Побачив, як мало в сучасному житті-бутті справедливості!

Поринув у роботу. Він знову працює у школі мистецтв, дітки біжать до нього. Керує оркестром при БК, в якому до війни грало 30 музикантів, а зараз – 20. Молоді разом із сім’ями поїхали за кордон. А ще він іде грати на різноманітні заходи – туди, куди його запрошують. Разом зі своїм оркестром вони грають у вуличних благодійних концертах. Він працює, мріє, вибудовує плани. Він став мудрішим і прожив, мабуть, за ці два роки війни ціле життя.

Про що сміється, за чим плаче сьогодні його саксофон? На жаль, він більше плаче, ніж сміється. У його саксофоні живе тепер гарячий вітер донецьких степів і голос друга, який помирав на його руках. У його музиці тепер – війна і все те, що він зрозумів там. Тепер він знає про цей світ і про Україну те, чого не знаємо ми. Він знає страшну правду про життя і про смерть. Він знає щось головне і чесне про людей на війні. У його музиці – весь той біль, який не вимовиш словами, а тільки нотами, в ній – відлуння козацьких пісень та поминального плачу, молитва матері й церковні дзвони, пісня «Плине кача…» і шелест пшеничного колосся, яке ще не вродило на полях, покалічених війною. Але обов’язково вродить та зашелестить…

Його саксофон плаче за тим, чого вже ніколи не повернеш. І про те, що ще буде.

Лілія ЧЕРНЕНКО