Що не кажіть, а приємно, коли люди, які присвятили своє трудове життя журналістиці, не залишаються осторонь справ газетних і тоді, коли давно вже на заслуженому відпочинку. Володимир Андрійович завжди схвально відгукується про «Чернігівщину» і кожен її випуск чекає з нетерпінням.

– Люблю позитивні новини. Особливо у наш час позитив дуже потрібний. А у «Чернігівщині» він завжди є. Відразу шукаю матеріали про цікавих людей із Талалаївщини, Срібнянщини. Адже завжди було і є так, що читач, беручи газету до рук, шукає знайомі прізвища серед героїв розповідей, серед авторів. Завжди читав інтерв’ю із Леонідом Яковишиним. Захоплювався його особистістю! Отож, принагідно бажаю своїй улюбленій обласній газеті цікавих матеріалів, вдячних читачів і – довгого віку!

Хоч життя склалося так, що Володимир Андрійович залишив улюблену журналістську справу як професію, та ніколи не тупилося його журналістське перо… Для справжнього журналіста писати – це необхідність!

А було колись… Володимир Андрійович родом із Березівки Талалаївської громади, там ходив до школи і про існування у світі такої професії, як журналіст, і гадки не мав. Та всі діти в Опришків не просто добре вчилися, а мали таланти. Найстарша із чотирьох дітей Люба писала вірші. Коли навчалася у Сокиринському сільгосптехнікумі на агронома, стала публікувати їх у Срібнянській районній газеті. Не раз, бувало, пішки іде до Срібного із Сокиринець, щоб занести в редакцію свої нові вірші. На жаль, це захоплення так і лишилося захопленням юності. Старший брат Леонід ще у школі почав займатися фотографією. Після армії його взяли на роботу фотокором у Срібнянську районку. Згодом він став її редактором і очолював пару десятиліть. Володимир любив писати шкільні твори на вільні теми, захоплювався гуманітарними предметами, обожнював шкільну самодіяльність. Та у 1966-му, закінчивши школу, вступив у Прилуцьке ПТУ вчитися на електрика. На той час ця професія несла в собі романтичний зміст. Була дуже популярною і потрібною, адже села починали електрифікацію. Електриків було мало, їх як новаторів усюди цінували. Володимир мріяв, що повернеться у свою Березівку і в прямому значенні принесе світло у кожну хату. Та в село не отримав направлення. Першим об’єктом електрифікації новоспечених електриків була щойно збудована автостанція у Прилуках. Працювати направили в Харківську область, потім — армія. Служив у групі військ у Німеччині. Саме там яскраво проявився його талант до журналістики. Постійно співпрацював із газетою військової частини. Отож і повернувся з армії з направленням на навчання, і відразу вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Тодішній редактор Срібнянської районки І. М. Пуціма переконав юнака, який уже співпрацював із газетою, що навчатися можна і заочно, а треба працювати. Після відновлення у 1967 році нашого району, а із ним і випуску Талалаївської районної газети, гостро стояло питання з кадрами. Отож Пуціма «передав» перспективного і зовсім юного журналіста під опіку редактору Талалаївської районки І. П. Нємченку.

Володимир Андрійович завжди з непідробною щирістю згадує обох своїх перших редакторів-наставників: Івана Миколайовича і Івана Прокоповича. Обидва вони – самородки у журналістській справі. Були вимогливими, справедливими, та водночас по-батьківськи добрими. Адже різними бували життєві журналістські ситуації, та вони завжди захищали свій колектив, своїх молодших колег. Тобто, Опришку було в кого вчитися. Принциповий і строгий Нємченко саме в Опришкові бачив редактора. На той час газета була друкованим органом райкому партії і до підбору цієї кандидатури підходили дуже строго. У 1982-му Іван Прокопович пішов на пенсію, а Володимир Андрійович став редактором. Як і його наставник, молодий редактор, якому було всього 33 роки, продовжував практику підбору кадрів для роботи в редакції.

Одним із тих «кадрів» була і я. Тоді закінчила лише 8 класів, коли редактор сказав мені впевнено: «Будеш журналістом!» Здається, це було якесь кодове завдання, бо про іншу професію я вже і не мріяла. Минуло багато років. Чого тільки не було за них! Журналістом стала і донька Володимира Андрійовича Оксана, яка працює на телеканалі «Київ».

У 80-ті слово «шеф» було маловживаним, а ось до образу Опришка воно прижилося. Певно, тому, що у його характері було багато чого неординарного на той час. Сперечатися, переконувати у чомусь секретарів райкому партії, та ще й критикувати, було не те що не прийнято, а взагалі вважалося за «непрощенний гріх». Опришка ж на це «проривало», і не раз, адже вважав і вважає нині, що не можна сліпо підкорятися владі, що саме журналісти повинні говорити правду, спонукати людей до висловлювання своїх думок. За таку позицію прийшла тяжка розплата у 1990-му. Тоді шеф втратив свою улюблену роботу. Це ж треба — редактор партійної газети вимагав від райкому партії вийти із засновників! Того ж року 7 листопада на площі селища він організував перший мітинг недовіри владі… Все це вже давно стало історією, яку хтось згадує скептично, хтось, як і я — гордо!

У 1991 році на базі науково-дослідної станції «Березовиця» Опришко заснував газету «Березовиця», яка виходила раз у місяць. На жаль, вийшло у світ всього кілька її номерів.

Ще у 1989-му, коли започаткувався Народний Рух, Володимир Андрійович став його учасником і пропагандистом, згодом очолив УНП в районі. Звичайно ж, що й у час Помаранчевої революції Опришко не міг бути осторонь неї. На виборах Президента у 2005-му завдяки роботі місцевої організації Української народної партії процент голосів «за» В. Ющенка був другий по Україні. Тоді В. А. Опришко був призначений головою РДА. Ця посада не довговічна, адже скоро змінилася влада… Його заступники і більшість колег з приємністю згадують моменти спільної праці. Адже Андрійович завжди був і залишається простим, відкритим у спілкуванні. Його безмежна довірливість до людей так часто спрацьовує не для нього. Та він і не шкодує…

Олександра ГОСТРА