В головах кузова стояла висока стела, теж драпована червоним, посеред якої було прибито фото. З світлини дивилось на світ усміхнене обличчя, красиво примружені очі, правильний з горбинкою ніс, середньої товщини губи, вольова ямка на підборідді свідчили – небіжчик був не просто значною особою… Ховали Горевасієнка, першого голову Низівської сільради, активного учасника та організатора колгоспного руху в районі, почесного колгоспника і заслуженого працівника сільського господарства.

За «Газоном» крокувало два оркестри – військовий та місцевого клубу, по черзі граючи траурні марші… За оркестром йшла численна рідня – покійнику було років і років; колєги по партії, по роботі, представники з району, навіть депутат облради, і… односельці. На цвинтарі процесію, разом із півчими, зустрічав о. Гервасій, доволі підтоптаний священик (Церкву разом з місцевим архієреєм одкривав і покійник-голова…)

Після короткої панахиди дехто виголосив промову, але почало хмарити на дощ, тож вирішили: до кого не дійшла черга – дати слово на поминальній учті.

…Обід відбувався у двох місцях. У правлінні сільради – для керівництва, і в їдальні – для простих родичів і селян. У сільраді за стіл повсідалось спочатку керівництво району, за ним – місцеве начальство, в кінці столу – члени сім’ї і дехто з трудящих. Лідерство за столом взяв на себе колишній голова колгоспу, зробивши невеличкий екскурс в життєпис покійника, який не жалів живота свого, агітуючи за щасливе майбутнє односельців. За реалізацію планів побудови комунізму на селі, моральний облік підростаючого покоління, радянський патріотизм «…забудьте про себе, дбайте про народ…» один з його найчастіших лозунгів… Промови ораторів відбивались на обличчях поминальників абсолютним здивуванням, ніби ці засмальцьовані слова-кліше чули вперше в житті… Вислухають, вип’ють, закусять… Знову вислухають, знову вип’ють, закусять. Згадували, як дружині одного з районних начальників імпортну шубу привіз, іншому – дорогий годинник. Дійшла черга до особистого, колись, водія небіжчика. Привставши з чарчиною, Іван Іванович все як «для годиться», а в кінці, додав: «…Тільки прийшов з армії – женився, ось-ось з’явиться маля, і вирішили з дружиною свою хату ставить. Так небіжчик виписав нам дерево, на будівництво, не пам’ятаю (почесавши за вухом), але щось дуже дешево…» «Як – дешево? – гарячконув підпитими очима завідувач лісництва. – Була вказівка – відпустить безплатно…»

«Та коли то було, хто пам’ятає» – шикнув теперішній голова, на тому й стихло.

Легенький весняний вітерець розігнав хмари і подарував селу тихий, затишний травневий вечір.

Вечором Марія і Ганна (по-вуличному Маня і Ганя) – дві сусідки, однокласниці, все життя проішачивши в ланці, і заробивши по сім карбованців пенсії кожна, прийшовши з поминок, сиділи на призьбі, і згадували своє дитинство: думки ятрили душу. «Покійна матінка розказували, – тихо промовила Маня, – пізня осінь – вже холодно, а в хаті ще і голодно. Тіко-но посідали вечерять: вас п’ятеро малих, і ми з батьком… Ой, ще тоді свекруха була жива. На столі у горщику спечена картопля – і вся вечеря… Заходять в хату нині покійний сільський голова, і вповноважений з району. Як почав голова лаятись, та матюччям, такого ми з батьком ще не чули!.. Уповноважений просто сидів біля печі, а трусив хату наш (горщик з картоплею зразу на сніг полетів). Не знайшов нічого, за що зачепитись, ще лютіший зробився… По виході з хати обернувся, окинув оком, чи все перевернув, глянув, казала мати, на мене – а у мене в ручці затиснуто у кулачок пів картоплинки – вихватив, кинув на піл, розтоптав чоботом, і грюкнув дверима».

Ганя не раз чула від Мані цю просту розповідь, коли їм тоді було всього по три рочки. Після довгої паузи, Ганя спитала – «а ти чула, кажуть, на голову в суд подавали…?» – «Чула, – відповіла Маня, – та нічого про це не знаю».

Виявляється, був суд… «Погодь, я зараз…» – і, схопившись у хату, винесла простий школярський зошит… І, тикнувши пальцем, неквапом зачитала: «…не підлягає кримінальній відповідальності…» «Чуєш, Маню – кримінальній»… Так, так… Ага, ось: «… діяв у межах чинного законодавства»…

«Якби наш Тато не втік на Донбас, – згадала Маня, з нашої сім’ї не залишилося б нікого. Багатьом сала за шкуру залив… “у межах чинного законодавства”».

Травневі ночі тихі, ніжні… Ще немає тієї літньої задухи після денної спеки. Аромати бузку, яблуневого цвіту, і свіжість молодої трави. Зелень стрімко набирає силу. Довго ще гомоніли подруги, та ще й місяць розгулявся. Ніч тиха, лагідна. Скоро діти привезуть онуків бабусям на ціле літо – життя триває…

Юрій ЗАХОЖИЙ-КАРПЕНКО