До початку поштової реформи, яка почалася восени 2018-го із пілотного проєкту в Чернігівській області, пошта у селі була інформативно-культурно-просвітницьким центром. За сім років реформи село майже забуло, що таке справжня пошта. У кращому випадку – пересувне відділення приїжджає у село раз на тиждень, а в деякі і раз на місяць. Знову ж, у кращому випадку – проїде по окремих кутках чи вулицях, але, у більшості випадків, стоїть і чекає відвідувачів. Пресу залишають на підвіконнях приміщень, які колись служили за відділення, у магазинах, передають будь-ким. Листонош, які б ходили від хати до хати, уже немає. Отож, кожен сільський житель має пильнувати у визначений день те відділення на колесах, якщо іще користується його послугами.

Молодь, навіть коли вона ще є в селі, поштові послуги майже не цікавлять, та і старші люди, особливо ті, у кого діти недалеко, отримують пенсію на банківську карту.

Небагато селян передплачує і періодику. Людей, які читають, стає все менше. Причин для того багато і різних. Світ заполонили гаджети. Інформацію на всі смаки і вподобання різної якості можна отримати миттєво, можна і собі стати «експертом» з будь-яких питань – тицяй пальцем у гаджет, коментуй, надсилай картинки… і тішся тому!

Друковані ЗМІ, які виходять у світ раз у тиждень, звісно, відстають із поданням новин, які тепер розлітаються миттєво – як справедливі, так і фейкові. Та і коштують газети немало, бо витрати на їх виготовлення та доставку тільки зростають. Отож люди вибирають дешевше, простіше.

За роки поштової реформи особисто мені, як редактору, так і не довелося переконати керівників Чернігівської дирекції Укрпошти, що варто зробити маршрути селами нашої громади вигіднішими. Адже, наприклад, через Харкове, яке на трасі Київ-Суми, поштові машини їдуть щодня, але обслуговують це одне із найбільших сіл громади тільки у вівторок, тобто, на шостий день після виходу у світ районних і обласних видань. Тепер переконувати уже і нікого. Пілотний проєкт на Чернігівщині «удався» на славу! Можливо, першопрохідців-реформаторів підвищили на посадах... тільки обласної дирекції Укрпошти вже немає. Слово «партнери» щодо видавців газет і пошти на цьому етапі звучить як сарказм. Хоча десятиліттями, аж до початку цієї реформи, вони були справді надійними партнерами.

Вже ніколи-ніколи на сільській вулиці ми не побачимо справжнього листоношу, у якого повна сумка газет, журналів, листів, листоношу, яка не минала жоден двір... і щодня!

* * *

Особлива цікавість до поштарської сумки у мене проявлялася ще в ранньому дитинстві. Батьки передплачували 10-12 найменувань видань. Отож отримували щось щодня. Моїм завданням було принести газети у хату від ящика. Та мені дуже подобалося чекати листоношу під двором, або й вулицею пробігтися, споглядаючи, як він їде однокінкою нашою вулицею. Вірніше, іде від двору до двору, а його плохенький коник тягне невеличкого воза, не випереджаючи господаря. Олександр Сидорович Лизько, Новоселівський сільський листоноша, знав, що його коник нікуди без нього не піде. Спокійний, як і його господар. Отож, було, іде від двору до двору, розкладаючи у поштові скриньки газети, листи. Їх було багато. В одну сумку не помістиш. Отож, роздавав на одній вулиці, потім запаковував іншу партію. Якщо комусь була посилка, то гукав, або, прив’язавши віжками коня біля дерева чи хвіртки, ніс посилку у двір. Хтось виносив листоноші «книжку за світло» з грошима, хтось виходив забрати пенсію, бо «його число». У Новоселівці не було відділення пошти, то ж поштарська однокінка й служила за таке собі «хвостате пересувне відділення». Чого тільки не було у тому «відділенні», тобто на возі.

Сільський листоноша Олександр Сидорович Лизько у своїй садибі (фото 1987 р.)

Саме у тій поштарській сумці я вперше побачила журнал «Барвінок». Старшим сестрам батьки передплачували журнал «Піонерія». Коли листоноша дав мені потримати у руках «Барвінок», то я вже не відстала від батьків. Передплатили. Особлива цікавість була, мабуть, у більшості дітей, особливо дівчаток, до вітальних листівок. Це вже, навчаючись у Новоселівській початковій школі, біжимо до поштарського воза, чи санів узимку. Сидорович загукує: «Каніверти»! «Одкритки»! Розкладе на возі, а у нас, дівчаток, очі розбігаються. Не всім моїм подругам так везло, як мені. Моя бабуся отримувала велику пенсію – 31 карбованець, 14 копійок, і у день її отримання обов’язково купляла і конверти, і листівки. Любила листи писать, любила отримувать, любила і вітати. Вибирати все те було дозволено мені. Бабуся тільки розраховувалася, отримуючи пенсію. І листівки я підписувала всім родичам, а їх багато! Бабуся диктує, а я пишу! З чим тоді тільки не вітали одне одного! Згадую і усміхаюся мимохіть…

Запах фарби від свіжих газет, запах фарби від листівок були мені такими приємними. І коли Сидорович витягував із поштарської сумки пачку листівок і давав мені самій вибирати, я була на сьомому небі від задоволення! Здавалося, що у тій сумці є щось таємниче... Якби туди заглянути...

І ось одного осіннього дня 1980-го я приходжу зі школи – а у хаті стоїть поштарська сумка! Олександр Сидорович, який на той час уже був не один рік на пенсії, чи то захворів, чи то вже зовсім втомився пошту носити, уже й не пам’ятаю. Залишив роботу. А без поштового обслуговування у селі ж ніяк не можна. І хоч радгосп і пошта абсолютно різні структури, райком зобов’язав директора радгоспу терміново знайти листоношу. Вибір випав на мою маму, яка на той час працювала бригадиром на свинофермі, та за станом здоров’я (мала алергічний дерматит) просилася на роботу, не пов’язану із фермою, тобто легку... Ось і поставило керівництво радгоспу її перед фактом – якраз робота, яка буде на користь твоєму здоров’ю, тобто на свіжому повітрі весь день. Коня, віз і упряж надавав місцевий радгосп. Поштове відділення у Степовому (цього села вже давно немає), за п’ять кілометрів від Новоселівки. В інший бік від Новоселівки кілометрів за три – Шевченкове, яке теж обслуговував листоноша з Новоселівки.

Не пам’ятаю, які були емоції у мами, а от мені було дуже радісно. Це ж  поштарська сумка буде щодня у нас вдома! Мені і досі здається, що робочий день листоноші розпочинався увечері. Розклад був таким: щодня, крім неділі, із Новоселівки в Талалаївку їхав спеціально обладнаний під хлібовозку радгоспний автомобіль. Повертався у село він увечері, близько 17-ї години. Вивантажували хліб у Новоселівському магазині і далі везли хліб у Степівський, а разом і пошту, бо там було відділення. Листоноша ж слідки за автомобілем їхав своєю одноконкою.

Кілька десятиліть Степівське поштове відділення очолював ветеран Другої світової війни Григорій Прокопович Омеляненко. Свою роботу він дуже цінував і дуже любив. Ходив у Степове із Васюкового (це вже Срібнянський район). Один на все Степове телефон був на пошті. До цього ж номеру був під’єднаний і його домашній у Васюковому. Адже пошта приймала тоді і всі телеграми, а листоноша розносив. Якщо ж телеграма термінова, то телефонували у неробочий час додому до Омеляненка, а він уже думав, як найшвидше вручити ту телеграму. Траплялися і такі ситуації, коли хтось помер із рідних, і людині треба терміново їхати, тоді Григорій Прокопович заводив свого мотоцикла і їхав вручать телеграму.

У Новоселівці телефон був лише в одній хаті – у Василя Івановича Лазоренка, завдяки його синові, який працював у районному відділі зв’язку. Отож, членам цієї сім’ї дуже часто доводилося передавати зміст телеграми на словах, а вже текст на бланку наступного дня приносив листоноша.

Пошта працювала щодня, крім неділі. Мама поверталася із пошти після 19-ї години. Мама або тато годували коника та відводили його на ферму у конюшню, розпрягали. Всю пошту заносили до хати, якщо це холодна пора року, а влітку могли розкласти у дворі на столі і фальцувать, потім розкладати та підписувати у черговості по вулицях. «Домики», «яр», стара Новоселівка, «участок», Шевченкове...

Різних пригод доводилося зазнати мамі за часи тих поїздок у Степове, особливо під час негоди. Дорога ґрунтова, приблизно посередині розділена глибоким яром. Весною часто вода розривала гребельку і відрізала Степове. Лагодили, щоб можна було трактором перетягнути хлібовозку, де обов’язково була і пошта. Одного разу мама ледь переїхала ту гребельку в бік Степового. Кінь Димок був дуже чутливий і не хотів переходити, боявся, хропів... Та, коли доїхали до гребельки по дорозі додому, її вже розірвала весняна вода. Мама розпрягла Димка, причепила на нього посилки, добре, що було їх лише дві, мішок із газетами. Ми з татом відчули щось недобре, пішли назустріч. Мовчали. Був сильний вітер і весняний, ще холодний дощ. Зустріли спочатку Димка, і здогадалися. Мама позаду за ним несла повну поштарську сумку.

Запам’яталася мені іще одна мамина пригода в дорозі. Тато із старої розкладушки зробив кобку на воза, що захищала від негоди, взимку її перечіпляв і на сани. Шкода, ніхто не сфотографував те творіння. Ніде і ніколи чогось подібного не бачила. Ну тобі чисто панська повозка була! А як її сільські діти любили! Хтось пожартував і ззаду написав фарбою номер «НО». Так от мчить те «НО» попід лісосмугою, а на вулиці темно і мете так, що видно лише сніг. І враз у сани хтось падає грудкою і мовчить. Мама злякалася усмерть та виду не подає, тільки коня підганяє. Тільки через кілька хвилин «оте, що впало» видало, що йому треба у Харкове. Вже виднілися Новоселівські вулиці, і мама, так і не впізнавши того попутника, сказала, що її таксі тільки до Новоселівки. Злякалася страшенно, бо хто ж знає, що то за людина і які в неї наміри, а в поштарській сумці везла 5 тисяч карбованців пенсії односельцям. Яка це сума на той час? Велика. Скажу для прикладу: у 1984-му бабусину хату батьки продали за 1 тисячу карбованців...

Допомагали мамі всією сім’єю. Щовечора, навіть взимку, вона старалася іще роздать пошту в «домиках» – так у нас називалася вулиця, де радгоспники жили у квартирах. Бо наступного дня вистачало роботи на інших вулицях. Бували дні, коли самих посилок 10-15 штук треба роздати односельцям. Рідко траплялися дні, коли ніхто не здавав посилку на відправлення. Щомісяця всі жителі села віддавали листоноші абонентські книжки для оплати за електроенергію. Всім сільським пенсіонерам листоноша приносив додому пенсію. Саме пенсіонери найбільше чекали листоношу.

Дуже мені подобалося бути у маминих помічниках. У селі в будь-яку пору року роботи домашньої дуже багато. Тож, влітку, чи в неділю, наш єдиний вихідний, роздаємо пошту гуртом, а потім щось і вдома гуртом робимо.

На той час у нашій Новоселівці було 117 домоволодінь – приватних садиб та квартир (домиків). Саме стільки було у поштарській сумці і екземплярів районної газети «трибунки», чи «торбинки», як з гумором називали і досі називають читачі нашу районку – «Трибуну хлібороба». Передплату проводили раз на рік. Враховуючи те, що газет і журналів було дуже багато, і все те робилося вручну, передплату розпочинали влітку, а у вересні основну вже й закінчували. Районку передплачували всі, навіть ті, хто й читати не вмів (були й такі ще – пам’ятаю, та прізвищ не хочу називати). Доводився план загальний на всі видання, на партійні окремо. Мама щороку виконувала ті плани. Різним шляхом. Винахідливості їй було не позичати. От, наприклад, говорить їй одна бабуся, яка не вміла читать: «Районка то хай буде! Мо там когось знайомого побачу фото. А мені треба велику газету, щоб лаву застелять... ну і ще кудись...»

Мама передплатила їй «Правду». Цілим кутком ту газету вподобали бабусі. І щороку з радістю передплачували. «У премію» за «Правду», на яку був суворий план із району, мама за свої кошти передплачувала бабусям «Зірку», вона найдешевша – 52 копійки на рік. А план по екземплярах витягує!

«Ніна! А стрибни на стіл та до «щотчика» глянь!» – просять, було, маму старенькі. Бували й такі, кому принесе листа від дітей, а вони просять прочитать, бо не бачать і окулярів немає, бували й такі, кому листа вголос почитає, а через кілька днів ще і відповідь під диктовку пише. Коли роздавала за маму пошту влітку на канікулах, чи у вихідний, вже знала точно, кому треба не тільки газети у ящик вкинути, а ще й води принести, бо вони старі й одинокі, кому занести газети у хату, бо їм важко виходити. Все те добре запам’ятовувала і робила по-маминому.

«Сумка повна сердець» – так колись назвав матеріал про листоношу з Новоселівки Ніну Остапівну Гостру редактор районки Володимир Опришко. Думаю, таки влучно... Мама просто жила тією роботою, з листоноші і на пенсію пішла. Після неї вже ніхто не згодився їздить у Степове по пошту і відділення терміново перенесли в Новоселівку.

Певно, саме завдяки тому, що у хаті завжди було багато газет, я змалечку привчилася їх читати. Моя найулюбленіша – не «Зірка» і не «Пионерская правда», а районна «Трибуна хлібороба», яка виходила тоді тричі на тиждень, а у жнива – щодня одним аркушем. У шостому класі я вперше написала листа до редакції і замітку про те, як ми, учні Локнянської школи Роменського району (туди ми ходили до школи), садили сосни біля ставу поблизу Степового. Десь через тиждень я побачила у газеті свою замітку! То була вершина щастя!

Степове, вже в кінці 80-х, занепадало, хоч і проклали туди асфальтівку, та закрили восьмирічну школу, бо не було учнів. А пошта ще жила. І начальник відділення Григорій Прокопович переконував мене, що було б добре, якби я після школи закінчила училище та замінила його. І тато туди ж.

– Подумай, доню, – казав мені не раз, – от на пошті робота найкраща, як для жінки. І між людьми, і з дому не треба іти увечері, як в бібліотеку. І пошта завжди буде! І газети люди читатимуть, і листи писатимуть...

Він навіть не здогадувався який час настане: ні газет на селі, ні листів. Тільки гаджети – і в старих, і в малих. Діти сучасні без планшета перед носом і їсти не можуть, а старіші «зависають» у Фейсбуці, і, не «кинувши» сусіду через город пару «картінок», чи «мудрих» цитат, часто створених штучним інтелектом, і не заснуть. Такий час настав.

Та, буває, їду з роботи своїм велосипедом у газетний день, а переді мною вже проїхала листоноша. У нашій Талалаївці їх залишилося всього дві. І вони ще їздять своїми велосипедами попід дворами із поштарськими сумками на багажнику. По чім знаю, що листоноша проїхала? На лавочках по під дворами сидять діди і свіжі газети переглядають. І так на душі від того добре стає, бо бачиш результат своєї роботи. Передплачують і читають – це найвище визнання нашої журналістської та видавничої справи!

Олександра ГОСТРА