… Під ногами чавкає «кваша», поряд схлипують жінки та чоловіки, туплять погляд на землю. Його остання домівка на сільському кладовищі – поряд із дідусем та бабусею, які гляділи його і дуже любили та, як і батьки, вірили, що з їхнього Тарасика виросте насамперед хороша людина. І, якби не війна, все було б зовсім по-іншому…

Тарас загинув на Курщині 31 січня 2025 року. Друзі, рідні, побратими залишають свої підписи під петицією з проханням присвоїти йому посмертно звання Героя України. Долучайтеся за посиланням: petition.president.gov.ua/petition/247230

Яким же був Тарас і який слід залишив у пам’яті людей, читайте нижче.

У Євгенії та Миколи Мусієнків Тарас – старший син. На початку 90-х, хоч і жилося дуже важко матеріально, більшість молодих людей, одружившись, не вичікували кращих часів для народження дітей. Так і Мусієнки народили сина, будували дім. Микола – водій, Євгенія – працівниця культури. Поза своєю роботою не цуралися і всякої іншої: городи, господарство, бо ішли до мрії – мати власний великий і світлий дім…

– То і було… щастя, – говорить Євгенія, – тепер згадую, згадую… З маленьким Тарасиком ми жили у літній кухні, яку спочатку збудували на дворищі, а потім хату будували. Тоді майже всі так робили. Якось і не зважали на те, що умов немає, бо була мрія, до якої йшли. Скільки всього ми переробили своїми руками! Тарасик із найменших років був ніби дорослий… такий серйозний, розсудливий. Що б ми з чоловіком не робили, і він із нами. Дуже рано почав говорити. А в чотири роки вже знав усі букви. Не просто знав. Він любив з ними гратися… Картинки, кубики з буквами носив усюди. Говорив із ними, вкладав спати і пробуджував, всаджував до столу… А ще уявляв, що і він сам якась буква. «Дивись! Я буква Р!» – вигинав руку в бік і сміявся, – згадує мама. – Любив, коли приходять гості, міг і сам запрошувати, особливо родичів, любив співати сам і для гостей. Я думала, що співатиме й у школі, але ні. Підріс і співати не захотів публічно, тільки у вузькому колі. Зате захопився спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді. Навіть на війні стежив за футбольними матчами. Це я вже у його телефоні побачила… Ми були з сином дуже близькими… Розумію, що про війну він мені майже нічого не говорив. Та і у відпустці він був усього один раз за два роки… Все у нього завжди було добре…

Перші п’ять років Тарас навчався у Липівській школі, бо так було зручніше батькам. Із 6-го класу – в Талалаївській. Сюди на роботу у районний будинок культури їздила мама, а молодшого Андрія возила в садочок. У братів різниця у віці – майже 10 років. Одинадцятикласник Тарас на святковій шкільній лінійці вів за руку брата-першокласника…

– У класі в Тараса було прізвисько «Адвокат», – говорить його класний керівник Світлана Михно. – Бувало, виникне якийсь конфлікт між хлопцями, Тарас завжди його «розведе», помирить. Для нього була дуже важлива команда. Він ніколи не підводив. Ці якості залишилися пріоритетними у хлопця й на війні.

А мріяв Тарас зовсім не воювати… Хлопчик із великим задоволенням вчив географію – улюблений предмет. Батьки придбали йому і карту світу, й глобус. Кожним континентом, країною цікавився далеко за межами шкільної програми. Міг крутнути глобус, ткнути пальцем у точку і швиденько назвати державу та її столицю, а ще розказати про відому футбольну команду тієї країни. Мріяв мати таку професію, яка б дозволила подорожувати світом.

– З малих років допомагав батькові лагодити машину, вчився їздити під його наглядом. Це їх обох радувало. А ще Тарас дуже любив спостерігати як їде поїзд, – згадує із сумом Євгенія. – Він же – такий допитливий… був. Траплялося, їдемо кудись своїм автомобілем і, якщо десь поруч проходить залізниця й курсує поїзд, то спеціально зупиняємося, щоб дитина роздивилася. Він ніби завмирав! Бувало, що і спеціально просив (ще малим), аби звозили до переїзду на поїзд подивитися. А колись і сам утік. Ото налякав! Ну, я і кажу йому, що виростеш, вивчишся і будеш їздить на поїздах. Після школи Тарас і вступив навчатися до Харківської залізничної академії. Та дитячі мрії й реалії життя розійшлися чомусь. Відслужив строкову службу на Севастопольському військово-морському флоті. А у виборі професії таки перемогла любов до автомобілів.

Тарас Мусієнко з мамою Євгенією Вікторівною до війни - щасливі разом

Працював далекобійником в Україні, потім – в одній фірмі у Литві. Об’їздив Європу… Радів тому, що ті країни, які знав із карти світу, бачив тепер наяву. Дуже любив Чернігів… Там живе двоюрідна сестра Сніжана, з якою вони дуже близькі по духу із дитинства, молодший брат, друзі. Мріяв там створити свою фірму, купити фуру… Та почалася війна.

Тарас міг не повертатися з-за кордону, як багато-багато інших чоловіків. Але він не став ховатися.

– Перебираю у пам’яті всі вже воєнні події, – розповідає Євгенія. – Мабуть, таки правильне прізвисько дали Тарасу у школі – «Адвокат». Він ніколи і нікого ні за що не осуджував. Бувало ж, говоримо про когось, що так і так людина вчинила. Він і каже: «Його вибір, його право… Не суди». Я ж як мати спочатку, як він повернувся в Україну, казала, що той, мовляв, поїхав, і той… Може б і ти… А він мені: «Як усі втечемо, завтра тут орки будуть, ти ж уже бачила, як попід нашою хатою колони йшли. То їх вибір, а це – мій…» Тарас воював рівно два роки. Тільки раз приходив у відпустку на десять днів. Знову ж… Було, побачу когось із односельців-хлопців у відпустці – і кажу йому, що той і той уже кілька разів були вдома, а ти – жодного. Він у відповідь: «Мамо! Порадій за них, що у них виходить дома бувати. То ж добре! Не можна заздрити!» І мені аж соромно ставало. Тарас був дуже щедрим. Казав завжди: «Ми заробляємо, щоб жити, а не живемо, щоб заробляти! Ніколи не відкладай на завтра порадувати себе чимось!» Коли знав, що я щось хочу чи батько, обов’язково купував. Читаю його переписки, голосові повідомлення на телефоні і розумію, що таким він був і на війні. Підміняв хлопців, коли ті просилися у відпустку до сім’ї. На жаль, свою не встиг створити… Ще у шкільній юності мав нерозділене кохання… Мабуть, однолюб… Він нам із батьком завжди писав такі повідомлення, ніби не з війни, а з курортів. Ніколи не скаржився і так переконував, що я і вірила – все добре. Колись говорили по відеозв’язку, а у нього – рука перев’язана. Сказав, що дрібниці, пожежу гасили. Скільки ж було тих «дрібниць» за два роки… Тарасик мав таку добру душу. То котика врятує, то собаку. Все розказував про них, як про друзів.

На війні Тарас отримав позивний «Тарік». І тут у його розпорядженні була машина, тільки вже по-справжньому далекобійна – самохідна артилерійська установка або, як у народі її називають, «САУшка». Влітку 2023 року його 82-га десантно-штурмова бригада розпочала свою участь у битві за Роботине на Запорізькому напрямку – саме тоді Тарас проявив себе як мужній воїн і вмілий стратег. Це вже з розповідей військових рідні дізналися, що під час виконання одного бойового завдання побратими Тараса опинилися в оточенні, і він, ризикуючи власним життям та життями кількох побратимів, вирішив рятувати поранених і вивіз хлопців із ворожого оточення. Потім були бої на Харківському напрямку. А від початку Курської операції він воював там, хоч рідні і не знали про це.

Далекобійник - на фоні бойової машини

Крім батьків, Тарік постійно тримав зв’язок зі своїми улюбленими тітоньками Томою та Галею, й ті, як і мама, коли траплялася можливість у хлопця отримати посилку на «Новій пошті», старалися побалувати його чимось смачненьким, як у дитинстві.

– Тарас ніколи не користувався перевагами військового. Був один випадок у лікарні в Прилуках. Зайняли чергу і чекаємо. Люди у формі – поза чергою. А він, у цивільному, чекає своєї. Я не обурююся, бо знаю синів характер… І тут незнайома нам жінка з медпрацівників називає сина по імені. Виявляється, вона – подруга його тітки і бачила Тараса на фотографіях. Ну, вже вона й оголосила, що військовий у черзі стоїть. Люди одразу пропустили його. А Тарас знітився. Не любив такого…

Востаннє син приїхав додому 20 січня. Неждано, без попередження. Обійняв мене і єдиний раз за два роки війни, сказав якось розгублено: «Я думав, що тебе не побачу!» У синових очах було стільки розпачу! Це єдине, про що розповів – він відійшов у якійсь справі від своєї бойової машини і в той час трапилося влучання. Хлопці загинули. Тарас отримав важку контузію. Після трьох контузій у нього тримався надто високий тиск. Постійно боліла голова. Я дуже переживала за це і наполягала на перекомісії. Одну пройшов у Чернігові, на 5 березня призначили в Києві. Можна було знайти причину, щоб тягнути час до комісії. Однак Тарас, вирішивши питання, одразу повернувся на позиції. Переживав, як хлопці справляться без нього. Казав, що вони – в лісі під Сумами, і що все добре… Як завжди… Загинув наш Тарасик у п’ятницю 31 січня. Ніщо біди не віщувало. Чекали на його «+» чи «все добре». На зв’язок не виходив. Через деякий час хтось із хлопців знайшов телефон і набрав мене… Ми з чоловіком не вірили, аж доки не повідомили з селищної ради та ТЦК про його загибель. Але й досі не можемо сприйняти його смерть! Слухаю його голосові повідомлення, старюся дізнатися якомога більше про те, що стояло за його «у мене все добре». Для нас із батьком він живий… Не дзвонить, не їде… Мовчить, а я говорю з ним. Давно, у юності, я пробувала писати вірші, навіть у газету надсилала. Радили попрацювати над ними. Я і відклала. А тепер ось написалося на одному подиху. Я просто чую, як він мені це говорить:

Мамо, пробач, що несила

Тобі важкий біль той нести.

Коли земля груди здавила,

Про тебе подумав… як ти?..

Згадав, як востаннє додому

Зайшов, щоб тебе обійнять.

Побачив у вирі німому,

Як янголи з неба летять.

Летять, щоб мені показати

Дорогу в домівку мою.

Я бачив, як хлопці-солдати

Зі мною теж, в іншім строю.

Не міг надивитись на небо,

Війна затуляла блакить.

У Бога впросивсь, щоб до тебе

Мене відпустив хоч на мить.

Стояв біля тебе тихенько,

Хотілось крильми обійнять,

Та знав я, матусю рідненька,

Не зможеш ти довго ще спать…

Колись ми на хмарах з тобою

Зустрінемось тихо, без слів,

В обіймах душі із душею

Під ангельський радісний спів.

Та ти на землі ще доволі

Живи і за мене молись –

Така вже була моя доля,

За двох ти живи, не журись.

А ти посади вдома клена,

Що я посадити не встиг.

Хай він нагадає про мене

Й про всіх, хто навіки затих.

Ти знай, що я поруч з тобою –

Завжди, де би ти не була.

Для тебе я буду стіною,

Щоб ти, моя рідна, жила.

Щиро дякую Євгенії, що, попри тяжкий біль душі, погодилася на цю розмову. Спогади про наших захисників – просто безцінні. І якщо не говорити про них, не розказувати, як інакше зберегти пам’ять, як писати історію для поколінь, котрі житимуть у сильній вільній Україні?!

Олександра ГОСТРА, фото з сімейного архіву