До мобілізації доктор психологічних наук Ганна Улунова працювала в Сумському державному університеті керівником секції психології. Жінка має 20 років стажу цивільного психолога, а з 2015 в межах Кризової психологічної служби почала працювати з учасниками АТО. Та три роки тому вона вирішила, що всі її знання та навички будуть корисними саме у війську. Жінка стала військовим психологом, мобілізувавшись до 77-го центру психологічної підтримки ОК «Північ», де пройшла шлях від солдата до начальника відділення оперативної психологічної підтримки.

«Пам’ятаю, мені зателефонував мій колишній студент і сказав, що в Чернігові формується психологічний центр і туди потрібний гарний психолог. І ось я з 2022 року тут, – розповідає Ганна Улунова. – Я з родиною пережила оточення Сум. І добре пам’ятаю це відчуття безсилля, коли над тобою літають літаки, ракети, а найстрашніше – що ти не можеш нічого з тим зробити. Коли мені запропонували мобілізуватися, моїй доньці на той час було 13 років. І я їй розповіла про цю пропозицію, на що вона відповіла: «Якщо б мені було 18 років, я б уже була у війську». Загалом я не проти того, щоб моя донька йшла в армію, але я не хочу, щоб вона була у війську воюючої країни. Тому вважаю, що цю війну маємо завершити ми. І, напевно, це була основна мотивація, чому я тут. Мені казали, що я можу готувати студентів, але в певний момент деякі види робіт для мене знецінюються. Адже я розумію, що, маючи семирічний досвід роботи з учасниками бойових дій, можу не відтерміновано допомагати військовим через своїх студентів, а можу робити це тут і зараз».

Як працюють військові психологи

У лавах Збройних сил України є багато фахівців, які допомагають воїнам проходити через складні життєві ситуації та знаходити в собі потенціал для того, щоб рухатися далі, адже не тільки фізичне, а й психічне здоров’я вимагає до себе пильної уваги. Підготовка до виходу на бойові позиції, діагностування та надання первинної психологічної допомоги у випадках отримання бойового стресу або бойової психічної травми військовослужбовцем – це завдання, яке покладається на психологів.

«Наші фахівці оперативної психологічної підтримки 77-го центру надають весь спектр психологічної підтримки військовослужбовцям частин, які підпорядковуються ОК «Північ», – розповідає Ганна Улунова. – Ми працюємо згідно з наказами і розпорядженнями на всіх етапах психологічної підтримки. Починається робота від формування військової частини, тому що військовослужбовці нашого центру залучаються і до професійного відбору, продовжується на етапі адаптації військовослужбовців. Далі ми обов’язково залучаємося на етапі генерації до психологічної допідготовки. Тому що перша психологічна підготовка відбувається під час проходження базової військової підготовки, і нею займаються у навчальних центрах. Ми ж їдемо до військовослужбовців, коли вони повертаються з навчальних центрів вже безпосередньо в самі підрозділи. У різних навчальних центрах по-різному проводять підготовку, як і різний рівень засвоєння цієї інформації військовослужбовцями. Ми ж фактично доповнюємо те, що не було засвоєно військовослужбовцем під час проходження базової загальновійськової підготовки в навчальних центрах».

Нормальна реакція на ненормальні обставини

Одне із завдань психолога в армії – вчасно донести бійцям, що стресові стани, які вони переживають, як-от страх, заціпеніння, паніка, тремор (тремтіння), – то нормальна реакція організму в критичній ситуації, і навчити, як допомогти собі самому та бойовому побратиму.

«Наша робота на етапі генерації на 99% – це групова підготовка. Оперативне командування знає, коли яка бригада буде виходити на виконання завдання. І от тоді дається розпорядження, відповідно до якого ми їдемо в бригаду за місцем її розташування. Одразу проговорюємо формат нашої роботи. Майже завжди це невеликі групи по 10-15 людей, щоб можна було встановити контакт із кожним військовослужбовцем, який працює в групі. В основному ми працюємо з інформацією про надання самодопомоги і допомоги, коли людина перебуває у стресових станах. Це ступор, рухове збудження, тремор, агресія, істерика, неконтрольовані сечовипускання та дефекація (каловипускання, – Авт.) тощо. Насамперед пояснюємо їм, що це нормальна реакція на ненормальні обставини, – розповідає психологиня. – І організм, незважаючи на те, який у нас рівень патріотизму, рівень інтелекту, рівень вольових якостей, може по-різному реагувати на стрес. Я маю на увазі зараз великий спектр реакцій, і ми намагаємося всі їх проговорити і пояснити. І коли людина розуміє, що це не з нею щось не те відбувається, а що це нормальне явище, яке може статися з кожним, це вже само по собі зменшує стрес. Я пам’ятаю випадок, здається, в 2014 році на Донбасі: необстріляні хлопці потрапили під обстріл реактивними системами і від страху позабивалися під ліжка. Звичайно, раціональних дій в цьому було мало, але так вони почувалися в безпеці. І до всього цього хлопці сходили собі в штани. А командир, замість того, щоб підтримати, висміяв їх. До того стресу, який пережила людина, коли її життю є безпосередня загроза, додався соціальний стрес прилюдного осуду і ганьби. В армії НАТО сержантів вчать правильно реагувати на різні реакції бійців. Більше підтримувати морально, а не засуджувати, тобто нормалізувати нормальні реакції на ненормальні обставини. І ми всі ці моменти проговорюємо з бійцями. А те, що можна попрактикувати – наприклад, як надати допомогу при ступорі, при руховому збудженні, – показуємо на практиці.

Дуже часто під час психологічної підготовки бувають запити, які не прописані в програмі. Наприклад, у бійців часто виникають такі питання: «Я не впевнений чи зможу вбити людину. Промови про те, що це не люди, а ворог, який пришов знищити нас, не допомагають. І тут ми пропрацьовуємо техніку «А яку істоту ти можеш вбити?». Один чоловік подумав і каже: «Павука». Тоді ми пропонуємо уявляти великого павука, коли цілишся. Ви не людину бачите, а великого чорного павука. І це допомагає, кожен уявляє щось своє: щурів, павуків, вовків, інших істот, але чомусь завжди чорних.

Психологічна підготовка не зводиться до самодопомоги й індивідуальної допомоги в стресових станах, а стосується також згуртування колективу. Був у мене такий випадок, коли ми проводили психологічну допідготовку в підрозділі, який мав би вже виходити на завдання. А перед цим хлопці проходили вишкіл на полігоні вже в тій бригаді, куди потрапили. І ми починаємо з ними говорити, питаємо, готові чи не готові. Та у відповідь почули, що як ми можемо бути готові, якщо ми не знаємо, як кого звати. І тут ми вперлися в те, що може бути дуже класна військова професійна підготовка, але люди за цей час не знають один одного, бо живуть на різних локаціях. Такі випадки теж вимагають психологічної підготовки груп, які виходитимуть на виконання».

Мотивація – один із напрямів військових психологів

Мотивація військовослужбовця – це те, з чим останнім часом дуже часто стикаються військові психологи. Ганна Євгенівна відзначає, що якщо в 2022-23 роках з цим майже не виникало питань, то зараз це частий запит у військових.

«Мотивація військовослужбовців – це також психологічна підготовка, коли ми шукаємо і допомагаємо хлопцям знайти свій мотив. Адже у кожного він є, і кожному однозначно є за що воювати. І завдання психологів – допомогти військовослужбовцям, які того потребують, усвідомити свою мотивацію, – розповідає пані Ганна. – У 2022 році про мотивацію практично не потрібно було говорити. Я пам’ятаю підрозділи, з якими ми працювали в грудні 2022 року, вони фактично на лінії зіткнення не були. Так, кожен з цих підрозділів брав участь в обороні Чернігівщини, Сумщини, але з тих пір вони виконували завдання на більш спокійних ділянках. І от тоді хлопці рвалися на бойові. То зараз із мотивацією доводиться працювати трошки довше, і цьому потрібно приділяти більше часу. Всі інші реакції лишаються незмінними».

Психологи працюють із бригадами й після відновлення

Психологічна підготовка – це не разове явище. Це не так, що бригада сформувалася, психологи приїхали, провели психологічну підготовку, хлопці пішли на виконання – і на цьому все. Ні, робота психологів продовжується й далі.

«Кожного разу, коли бригада виходить після виконання, хлопці проходять відновлення, а після нього ми знову з ними зустрічаємося. Як правило, перед тим, як вони знову підуть на виконання завдання, – розповідає далі психологиня. – Хлопці навіть сміються між собою: мовляв, якщо приїхали психологи, готуйся на завдання. І ця підготовка відрізняється від першої психологічної підготовки. По-перше, це люди вже з бойовим досвідом, і самі можуть розказати, як вони вирішували ті чи інші ситуації. Ми тут виступаємо більше модераторами, а хлопці діляться своїм досвідом, розповідають, що робили або що не робили. І я знаю такі випадки, коли дії, які вони не зробили, привели до трагічних наслідків. Був випадок, коли, не відреагувавши вчасно на рухове збудження, командир втратив бійця. І він розповідав потім на нашому занятті: «В мене ж були ті секунди, я бачив, як він знімав бронежилет, каску, але я не зрозумів, що з ним відбувається». І, до речі, після виходу з позицій бійці більш мотивовані сприймати інформацію від психологів. Також завжди є поповнення, і нові бійці дуже уважно слухають побратимів, які розповідають, з чим вони можуть зіткнутися».

Робота зі страхами – один із головних напрямків

«Після виходу з позицій у військових з’являються нові запити. Якщо взяти програми психологічної підготовки, то там дуже багато уваги приділяється реакціям на звуки та візуальні образи війни. Проте насправді на першому місці стоять інші страхи. І мені здається, що психологічна підготовка – це насамперед робота зі страхами, – говорить психологиня. – Ми завжди говоримо, що боятися – це нормально, але ти повинен контролювати страх, а не страх тебе. Якщо ти боїшся, це зберігає тобі життя. У військових є такий вислів, і він здається мені дуже влучним: «Ті, хто не боялися, – вже двохсоті». Проте тут є одне «але»: якщо ти боїшся і можеш контролювати свій страх, тоді ти раціонально діятимеш у тій чи іншій ситуації. Проте якщо страх починає контролювати тебе, тоді він не зберігає твоє життя, а навпаки може завести в ту ситуацію, в яку ти найбільше боїшся потрапити. Коли хлопці йдуть на позиції вперше, то вони мають одні страхи, а коли виходять з позицій, то тут починають працювати нові страхи. Найбільш поширений на сьогодні – страх безпілотників. До речі, в 2022-23 роках ми з цим страхом зовсім не зустрічалися. Коли хлопці поверталися з позицій і ми питали, що було найстрашніше, то вони говорили: постріл танка, авіаудари, смерть побратимів. Сьогодні ж переважна більшість говорять про безпілотники. І з психологічної точки зору (а я все ж думаю, що не лише з психологічної), якщо ти хочеш навчити контролювати страх, ти маєш допомогти людині знайти відповіді на питання, як себе в цій ситуації убезпечити, захистити. І такі поради добре сприймаються, коли їх дає людина, яка сама пройшла через це і залишилася живою. Я завжди пропоную хлопцям з бойовим досвідом поділитися з новоприбулими інформацією, що вони робили, аби захиститися. І коли військові, які повернулися з позицій, починають розповідати про свій досвід, що вони мали і що робили, – тоді людина розуміє, що теж може це все зробити, і це також дасть їй шанси вижити. У такий спосіб хлопці беруть свій страх під контроль. Коли мені говорять, що найбільше бояться поранення, каліцтва тощо, то перше, що я питаю, – чи є в нього обладнана аптечка і чи вміє він нею користуватися. Психологи – це добре, але якщо людина не знає елементарних речей, як надати допомогу, то тут потрібні заняття з медиками. Адже якщо людина, яка має страх поранення, знатиме, як правильно собі чи іншому надати медичну допомогу, то і страх стає контрольованим».

Військові психологи працюють на покращення психічного стану людини

«Робота військового психолога, з одного боку, майже нічим не відрізняється від цивільного. Мета одна: зберегти психологічне благополуччя людини, покращити якість її життя. А з другого боку – є дві суттєві відмінності. Перша – це часто відсутність сформульованого запиту від військовослужбовців. У деяких командирів є уявлення, що робота в армії з психологом – обов’язкова річ. Військовослужбовець не хоче, але якщо командир сказав, то ти маєш іти до психолога. Проте я впевнена, що без запиту від самого військовослужбовця така робота неефективна. Є такий вислів: «Можна верблюда до води підвести, але не можна змусити його напитися». Так і тут: якщо людина не хоче працювати з психологом, не має цього запиту, то ти нічого не зможеш зробити. Якщо людина не йде на взаємодію, то і психолог не допоможе нічим, – говорить пані Ганна. – У таких ситуаціях наша задача запропонувати можливість отримання військовослужбовцем фахової психологічної допомоги, створити комфортні (психологічно та просторово) умови, а далі – рішення за ним. Друга особливість – обмеженість альтернативних вирішень проблеми звернення. Якщо в цивільному житті людина ходить на роботу, її не задовольняють стосунки з колегами, оплата або сама робота, одним із альтернативних варіантів буде перехід на іншу роботу. Військовий психолог має покращити стан людини, покращити якість життя і знайти певні перспективи і шляхи для реалізації, не змінюючи умов життєдіяльності. Тому ми, військові психологи, допомагаємо визнати, що твоє життя навіть в умовах війни – це певний відрізок життєвого шляху, який ти проживаєш. Так, воно триває в таких непростих обставинах, але це наше життя. І от як тільки ми визнаємо, що воно специфічне, особливе, але це не життя на паузі, а життя, яке ми маємо жити, цінувати, ставити цілі і реалізувати їх, – тоді і моральний стан людини покращиться, бо вона по-іншому подивиться на всі ці речі».

Спілкування про дрібниці допомагає зберегти шлюб

Зараз актуальне питання для військових – це є стосунки в парі, коли, наприклад, військовий має проблеми в комунікації з дружиною, вони не можуть їх вирішити, не чують одне одного, і все це накладається на його службу. Підтримка від рідних бійцям дуже потрібна, і навіть надіслані з дому смаколики – це вже класний спосіб покращити їм настрій.

«Дійсно, на сьогодні стосунки в родинах військових – не в кращому стані. І це є великою проблемою, а після завершення війни стане ще більшою. Зараз вже багато шлюбів розпадаються, але це природній процес, якщо люди тривалий час не живуть разом, – розповідає пані Анна. – І звинувачувати в цьому тільки чоловіків не можна. Стосунки –це справа двостороння. І, однозначно, у дружин набагато більше можливостей приїхати, обійняти, побути разом, ніж у бійця, якого не відпускають з місця служби.

Чи розлади вдома створюють якісь проблеми на службі? Створюють, однозначно. В мене немає статистики по суїцидах серед військових, але ті декілька випадків, про які я знаю, були пов’язані саме з проблемами в родині. Багато випадків СЗЧ також пов’язані з цим. Якщо є запит, то ми з бійцями (в основному це військові, які мають певний досвід служби) проговорюємо, як спілкуватися з дружиною на відстані. Розповідаємо, що не треба вантажити її своїми проблемами, бо вона не може допомогти їх вирішити. Цьому мають навчати і дружин військових. Я знаю багато громадських і ветеранських організацій, які проводять тренінги підтримки взаємостосунків з чоловіком саме для дружин військовослужбовців. Адже жінки мають зрозуміти, що чоловіків, які зараз воюють, також не потрібно вантажити своїми побутовими проблемами, бо він ніяк не зможе допомогти. Особливо не потрібно це робити в манері звинувачення.

Для того, щоб емоційний зв'язок між подружжям зберігався, їх розмови мають складатися з дрібних питань, а не з глобальних. Люди повинні так само, як і тоді, коли вони жили разом, ділитися дрібницями. Адже фактично наше життя складається з дрібниць. Та якщо спілкування зводиться до постійного невдоволення і якщо ми зі спілкування виходимо в негативному стані, з часом людина просто починає уникати того спілкування. Саме так розривається емоційний зв'язок. Потім з’являються якісь підозри в зрадах – як з боку чоловіків, так і з боку дружин. Емоційний зв’язок дуже важко зберегти на відстані».

Пережите на війні може також вплинути на стосунки в родині. Одна з причин непорозумінь, за словами пані Ганни, може полягати в тому, що навички та реакції, які людина здобула на війні, які допомагали їй там вижити, заважають у цивільному житті. Проте позбутися їх людина за помахом руки не зможе. Військовому важливіша за все безпека, його органи чуття підсилені, реакції швидкі, а емоції навпаки приглушені.

«Хлопці повернуться зі складним досвідом. На війну можна піти, але з неї не можна повернутися остаточно, – говорить Ганна Євгенівна. – І якщо ти не був з ним ментально увесь цей час поряд, то доведеться з ним знову знайомитися. Та це проблеми, які ми вирішуватимемо після того, як закінчиться війна».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото героїні