Для родини він – досі живий. Хоч життя кіборга Руслана Боровика обірвалося 29 квітня 2022-го, у важких боях під Ізюмом, що на Харківщині. Для донечок Софійки та Анютки тато живе на хмаринці, для дружини Людмили – у патріотичному татуюванні, яке вона зробила в пам’ять про чоловіка-патріота.

«Ось тут живе мій Рус, – показує зі сльозами в очах Людмила татуювання на руці. – Він тепер завжди зі мною».

«Я лежала на збереженні, а він іспити за нас обох складав»

«Я працювала за сумісництвом у торговому центрі на залізничному вокзалі з братом Руслана Сергієм, – розповідає про знайомство з майбутнім чоловіком Людмила. – Русік якраз повернувся з Іраку і їхав у Десну. У нас був проїздом. Після знайомства ми спілкувалися. Потім Руслан влаштувався на роботу у Києві, й ми більше часу проводили разом. Прогулянки на Труханів острів, пішохідний міст… Долали десятки кілометрів вечірнім Києвом».

Вже тоді жінка розгледіла в Русланові творчу натуру. Він гарно малював і обожнював фотографувати природу, тож, не роздумуючи, купила йому фотокамеру. Хоч і частково на кредитні кошти.

«Це була дзеркалка Sony. Скільки було щастя в очах Руслана! Він радів, як мала дитина. Йшов у парк і годинами з різних ракурсів знімав усі квіти, що там ростуть. А колись у селі взагалі кумедна історія відбулася, – посміхається співбесідниця. – Сусідка побачила, що хтось у її городі лазить. І вже хотіла прочухана добрячого дати, а виявилося, що то наш Рус повзає, росу вранішню на рослинах знімає. Ох тоді й сміялися з «горе-злодія»…

Окрім любові до прекрасного, Руслан був дуже начитаним, особливо любив історію та географію. У ньому завжди жило бажання вчитися, згадує дружина загиблого героя. Тож нічого не спинило чоловіка у свої 27 років піти з випускниками здавати ЗНО, щоб вступити до Академії МВС:

«Ми тоді разом вступили: я – на провізора, а Рус – в Академію, на правознавство. Вчився він добре – і за себе, і за мене. Я тоді Соняшкою (старша донька Руслана і Людмили, – Авт.) була вагітна, на збереженні лежала, а він іспити замість мене складав».

Любив фотографувати пейзажі, а фіксував війну

Про високий інтелект, гострий розум і начитаність нашого героя розповідають і його друзі та знайомі. Волонтерка Наталія Дмітрієва познайомилася з Русланом у 2015 році. І з того часу щиро дорожила дружбою з ним:

«Я досі не можу говорити про Руслана в минулому часі. Просто не повертається язик. Бо він для мене – взірець життєлюбності й оптимізму. Своєю енергією він заряджав всіх оточуючих. У ньому дивним чином поєднувався мужній воїн і тонкий митець з енциклопедичними знаннями.

Я особисто запрошувала Руслана кілька разів у гімназію Лесі Українки, де навчаються мої діти, щоб він виступив перед учнями. Школярі слухали його з розкритим ротом. Так Руслан вмів захоплююче розповідати. Невимушено і цікаво. Діти обожнювали його. З ним можна було говорити на різні теми. А ще ті, хто товаришував із Русланом, знають, що він був нерозлучний зі своєю камерою. Ось тільки любив фотографувати прекрасне, а фіксував війну. Його знімки – вражаючі, живі. І пам’ять про нього житиме завжди. Руслан був активним громадським діячем, який допомагав усюди і всім. Це той воїн, який неодмінно заслуговує отримати звання Героя України посмертно. Бо таких щирих патріотів, які відчайдушно захищали нашу державу, насправді не так уже й багато».

Міняв підгузки, а замість казок розказував історію України

Попри творчу натуру, Руслан не був романтиком. Навіть пропозицію руки та серця своїй майбутній дружині робив дорогою в РАЦС.

«Ми одружилися у 2012-му році. Я вже була з кругленьким животиком. Пам’ятаю, як вирішили розписатися, зібралися в РАЦС, а Руслан мені по дорозі каже: «Люда, ти вийдеш за мене?». Доходимо вже до РАЦСу, а він мені знов: «Ну, чого ти мовчиш?». «Думаю», – кажу з іронією. А він сміється, мовляв, у твоєму круглому положенні тільки думати. Ось так ми й розписалися. Прийшли в Голосіївський РАЦС, а реєстраторка й каже: «Ой, у мене щойно відмінилася пара, я зараз проведу вам урочисту церемонію». Святкували весілля втрьох, точніше вчотирьох. Русік, я, Сонька в животику і кота Сніжка з собою взяли на Батиєву гору».

Коли у родині з’явилася донька Софійка, Руслан достойно взяв на себе роль батька. Чоловік без зайвих слів міняв дитині підгузки, заколихував, купав, переодягав.

«Скажу відверто, міняти підгузки для мене було справжнім випробуванням, а Рус це робив без нарікань. Він був чудовим батьком. Найкращим! Міг їздити годинами по магазинах, аби купити для доньок найкрасивіші сукні. Ніколи не шкодував грошей, тільки б дівчата були як принцеси. Він обирав іграшки, знав, з якого мультика яка лялька, і дозволяв дівчатам робити з собою все, що завгодно. Вони ж його і розфарбовували, і лікували, віддираючи пластир із волоссям, і зачіски йому різні робили. Ніколи їх не сварив. Завжди спокійно все пояснював. Історію України їм розказував замість казок. Вони, як шпачата, його слухали».

«Коли Руслану не зателефонуєш, завжди знайде час і допоможе»

Світлини, на яких воїн у військовій формі тримає на руках донечок у вишиваному вбранні чи разом крокують маршем до Дня незалежності, облетіли простір Інтернету.

Були і в глянцевих іноземних виданнях. Просто неможливо втриматися від сліз, дивлячись, як дворічна Анютка поряд з татом стає на колінце, вшановуючи загиблих Героїв. Хіба міг тоді хтось допустити, що батька Ані зовсім скоро вб’ють росіяни!

«Ми познайомилися з Русланом у 2020-му році після того, як одна з його донечок стала зіркою параду до Дня незалежності. Ці фото досі є особливими та символічними для мене, – розповідає громадська діячка, авторка проєкту «Українською стежкою» Леся Козенко. – Проходячи повз Стелу пам’яті, тоді дворічна Ганнуся стає разом з батьком та всіма воїнами-ветеранами на одне коліно, доводячи всіх до сліз та показуючи, що наша Україна – непереможна!

Яким я запам’ятала Руслана? Світлим, красивим, мужнім, дуже толерантним, вихованим, цікавим, творчим, товариським… Цей список можна довго продовжувати. Він був уособленням справжнього українського воїна, патріота, захисника.

Востаннє наживо ми бачилися на заході «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» у 2021-му, що проходив на Майдані Незалежності. Я тоді була волонтером, а він – активним учасником таких заходів. Пам’ятаю, що після закінчення забігу ми ще трохи затрималися, сиділи на Майдані і спілкувалися. Він розповідав про сім’ю, про наслідки поранення, отриманого під час захисту Донецького аеропорту.

У 2022-му Руслан, не задумуючись, знову пішов на захист держави. Постійно знаходився в найбільш «гарячих» точках. Він рідко виходив на зв’язок. Це очевидно. Пам’ятаю той трагічний ранок... Прокинувшись і одразу відкривши новини, я побачила заголовок: «У боях на Сході загинув відомий кіборг Руслан Боровик». Відкривши статтю, я не могла повірити, що вона про Руслана. У той день у мене був запланований благодійний забіг на честь загиблого хлопця, це було за кордоном. Я проплакала весь ранок, а потім згадала, як Руслан завжди долучався до марафонів, яке вони мали для нього значення, які мав мрії на цю тему і зрозуміла, що маю, мушу бігти, тепер уже і на його честь. Тоді я пробігла свої перші десять кілометрів. Тепер кожного разу, де б я не бігла, я завжди згадую про нього та інших захисників. Руслан назавжди живий у моїй пам’яті та в моєму серці!».

«Повістка прийшла, коли Руслан уже був у Донецькому аеропорту»

За своє життя Руслан Боровик двічі брав участь у місіях в Іраку (звідти й закріпився за ним позивний «Багдад»), був активним учасником Революції Гідності та пройшов крізь пекло у Донецькому аеропорту в 2014-2015 роках. А з першого дня повномасштабної війни пішов воювати у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, хоч мав групу інвалідності після кульового поранення.

«Війна для мого чоловіка почалася з Революції Гідності. Вже тоді на початку 2014-го він говорив, що ми неодмінно маємо захистити нашу країну. Його патріотичне налаштування було очевидним, – констатує дружина загиблого захисника. – Я тоді вже підробляла. Виходила на роботу. А він брав дворічну Соню, садив у візочок і їхав на Майдан. Не пропускав і дня».

Людмила добре пам’ятає ту ніч, коли Руслан не повернувся додому, а лишився на Майдані. Не спала, переживала, а коли на ранок почула від коханого, що там уже збирають добровольців на Схід, ці слова прозвучали для неї як вердикт:

«Рус прийшов зранку. Схвильований, лице у сажі: «Люд, ну хто, як не ми?!» – це була його коронна фраза. Події, котрі стрімко розвивалися на Донбасі, йому не давали спокою, тому він щодня ходив у військкомат, оббивав пороги і нервував, бо йому відмовляли».

Людмила з доньками була в селі, коли подзвонив Руслан і сказав, що прийшла повістка.

«Це був кінець липня 2014-го. Я одразу виїхала в Київ, щоб допомогти йому зібратися. Не відмовляла. Це було марно. Тим більше, сказав про повістку. Я ж тоді не знала, що справжня повістка прийде вже, коли Рус буде в ДАПі. (Донецький аеропорт, бої за нього тривали з вересня 2014 року до 22 січня 2015-го і стали одними з найзапекліших у війні на Сході України, – Авт.)»

У новому терміналі аеропорту. Фото Руслана Боровика

У зону АТО Руслан зі своїми побратимами потрапив у листопаді. Спочатку – в Піски. А звідти вже заходили в новий термінал Донецького аеропорту:

«Він тоді мені мало розказував. На хвилинку подзвонить: «Живий-здоровий», і на цьому – все. Мабуть, не хотів хвилювати. Але в мене зависли кілька фраз у голові: про те, що бої – запеклі, втрати – щодня, мороз – лютий, воюють вони на адреналіні, їжі немає і не хочеться, а воду… воду п’ють, розморожуючи лід».

Поранення і контузію Руслан Боровик отримав під час штурму монастиря біля летовища. Там були позиції снайперів-сепаратистів. Треба було взяти їх штурмом і протриматися до ранку, тим самим відволікти від терміналу основні сили противника.

«Руслан розповідав, що зв’язок прослуховувався, і росіяни все знали, тому зустріли наших хлопців дуже щільно, з трьох боків. Довелося відступати, техніка відійшла. Їх було шестеро там, у полі, і вони якось відстрілювалися, – переказує Людмила. – Але коли почали міномети стріляти, довелося відходити. І вже у самому кінці «навздогін» пройшла кулеметна черга, і Руса поранили».

Вивозили його зверху на бронетранспортері. Але, коли Руслану надали першу медичну допомогу, він знов рвався на передову. Мовляв, «хоч лежачи, але буду відстрілюватися».

«Командир тоді відрізав: ні, ти в такому стані не можеш бути військовою одиницею, ти будеш тягарем. Дякую тому командиру, що відправив його додому. Бо тільки в Києві ми, зробивши рентген, побачили, що куля – і досі в нього у коліні. Зайшла в стегно, пройшла пів ноги і застрягла», – пригадує дружина загиблого.

У столиці Руслана прооперували, діставши кулю. Лікували контузію. Слух на ліве вухо не відновився, а праве вдалося підлікувати. У голові у нього постійно шуміло, – пригадує дружина захисника.

У госпіталі Руслан познайомився з волонтером, який підштовхнув його видати книгу-альбом про пекло Донецького аеропорту. Так світ побачив збірку його світлин – «ДАП».

Згодом Руслана Боровика нагородили орденом «За мужність» III ступеня (2016). Нагрудним знаком «За військову доблесть» та «За оборону Донецького аеропорту». У 2022-ому – медаллю «За військову службу Україні».

Коли готувався матеріал, дружина загиблого Героя повідомила телефоном, що отримала ще один орден – «За мужність» ІІ ступеня.

«На таких людях тримається світ»

Кіборга добре знали у столиці: після ротації він працював у Київському міському центрі допомоги ветеранам АТО при КМДА, активно підтримував родини загиблих захисників.

«На таких людях, як Руслан, тримається світ, – говорить про Героя заступник директора «Київ мілітарі хабу» Павло Долинський (донедавна Київський міський центр допомоги ветеранам АТО при КМДА, в якому працював Руслан Боровик, – Авт.) – Він був вірний, щирий і порядний. Є люди, які завжди поряд, завжди допоможуть – їх навіть просити не треба. Це – про нього. Руслан ніколи не афішував і не хизувався тим, що робить. Там, де працював він, навіть перевіряти нічого не треба було. Я його знав лише рік. Але у деяких людей навіть за життя не вдається лишити по собі такого позитивного спогаду. Надійний, добрий і справедливий. У нас досі всюди розвішані його роботи. Він настільки міг вихопити момент, що розкривав усю суть, емоції, біль і переживання».

Донечки під час фотовиставки тата Руслана Боровика

«Мріяв обійти цей світ пішки»

Доки людина в русі – вона живе, – таким було переконання загиблого захисника Руслана Боровика.

«Як же він любив походи, – пригадує дружина, показуючи світлини з домашнього архіву. – Він ніколи не лінувався тягти з собою картоплю, капусту, буряк і все інше, щоб там, на самій вершині гори, зварити свій фірмовий борщ. Це були особливі дні, коли ми компанією підіймалися в гори. Він так смачно готував. Приготування їжі для нього теж було окремим видом мистецтва».

З особливим трепетом Людмила говорить про мрії чоловіка:

«Його не цікавили курорти чи готелі. Рус мріяв обійти цей світ пішки. Десь автостопом, звісно. Щоденний рух – це про мого чоловіка. Він постійно бігав марафони. Щоб Руслан колись ліг перепочити вдень, не пригадаю такого. Це для нього було марне витрачання часу. Таке відчуття, що мій Рус спішив жити це життя».

«Боялася будити Руслана. Недарма… То був наш останній день…»

Людмила Боровик пригадує, що за кілька днів до широкомасштабного вторгнення чимало людей з їхнього оточення говорили про наступ. Але до останнього у його дійсність ніхто не хотів вірити:

«Коли на світанку 24 лютого почула вибухи, одразу зрозуміла, що це війна. Я боялася будити Руслана. Знала, що він одразу побіжить у військкомат. Так і сталося. Боялася недарма – то був останній наш день. День, коли ми бачили нашого Русіка. Перше, що він зробив, – зняв нам гроші, купив продукти й сказав: «Машина заправлена, я йду». Потім дзвонив, нервував, що нікуди не може потрапити. Я йому кажу: «Рус, не забувай, що у тебе – друга група інвалідності», а він, як завжди: «Люд, ну хто, як не ми?! Я ж це роблю заради майбутнього наших дітей».

Військовому таки вдалося виїхати назустріч ворогу того злощасного 24 лютого. Він приєднався до 95-ї десантно-штурмової бригади.

«Спочатку вони окопалися під Житомиром. Але згодом були направлені у «гарячі» точки – Кам’янка, Сулигівка, Довгеньке… Там були дуже тяжкі, кровопролитні бої. Руслан тоді й сам зізнавався, що це – не та війна, яка була у 2014-ому».

Зі слів Героя, тоді були артилерія і танки, а тепер основний удар – за авіацією. Росіяни бомбили цивільну інфраструктуру, вбивали мирних жителів.

Людмила й досі докоряє собі, що не змогла вмовити Руслана після чергового запеклого бою, в якому він отримав контузію, поїхати в госпіталь на лікування:

«Це сталося за місяць до загибелі. У його бік виїхало два російських танки. Один він помітив і одразу почав стріляти (військовий був гранатометником, – Авт.), а інший – не встиг. Танковий снаряд розірвався у нього за спиною. Позаду була стіна, яка посипалася і завалила Руслана. Хлопці тоді його дістали. У нього була чергова контузія, але, попри мої вмовляння поїхати в госпіталь, він залишився на передовій, щоб допомагати побратимам і далі палити ворожу техніку. Згодом йому вдалося самостійно підбити три танки».

«“Багдад” був безстрашним»

Про впертість і наполегливість загиблого захисника розповідає побратим Валентин Івановський (позивний «Іван Сірко»):

«Багдад» був безстрашним. І дуже впертим. Він встигав усе: відстрілюватися, бо був гранатометником, – згадує «Сірко». – А також – фотографувати, бо його фото – це взагалі окрема історія. Вічна пам’ять про війну і загиблих Героїв, які на його світлинах лишаються живими. А ще він був нашим учителем з історії України. Стільки всього цікавого розповідав між боями!

Ми дивувалися, як Руслан гармонійно все робить. Пам’ятаю, був тяжкий бій, одного нашого солдата поранили, Руслан одразу прибіг із групою евакуації. Він встигав допомагати, та ще й фотографувати у таких умовах. «Багдад» так вміло і ненапряжно все робив: спочатку – гранатомет, потім – фотоапарат».

Нині побратим, з яким пліч-о-пліч воював «Багдад», каже: «Перемога точно буде за нами. В ім’я таких Героїв, як Руслан!»

Також усі, хто знав захисника, одностайно вважають, що Боровика точно мають нагородити найвищою державною відзнакою і присвоїти звання Героя України (посмертно).

«Про загибель дізналася з соцмереж»

Руслан Боровик поліг у бою 29 квітня 2022 року поблизу міста Ізюм, що на Харківщині. Хоча в офіційних джерелах датою його смерті досі значиться 30 квітня.

«Ми з дітьми були у Німеччині як біженці. Пам’ятаю, як мені прийшло повідомлення у месенджер від незнайомої людини зі співчуттями. Зайшла в соцмережі, а там теж пишуть, що Руслан загинув, – витирає сльози дружина загиблого захисника. – Нестерпний біль, який шматує серце. Відчай… Сльози та ненависть. Здавалося, що навіть земля під ногами розбита й роздерта…

Лише через рік Людмила знайшла в собі сили увімкнути телефон загиблого чоловіка. Там на родину чекало повідомлення:

«Відео, на якому наш Русік тримає на руках собачку і каже дівчаткам, що після війни цей друг житиме з нами. Десь там, глибоко всередині, ми його й досі чекаємо… Просто немає зв’язку…»

Персональна виставка до Дня захисників і захисниць України

Свого часу понад сто знімків захисника були представлені на виставці у Верховній Раді, він також виставляв свої роботи у Колонній залі КМДА. Тоді героями його світлин були згорьовані матері, які втратили своїх синів, і воїни, які повертаються до життя після тяжких поранень.

Тепер кияни споглядають посмертні виставки Руслана Боровика, які проходять до Дня захисників і захисниць України на Скляному пішохідно-велосипедному мосту.

Про це розповідає директор Центру комплексної підтримки учасників бойових дій «Київ мілітарі хаб» Георгій Кунах.

«Ці світлини – це світла пам’ять про Руслана, яка навіки житиме з нами, – розповідає Георгій Кунах. – Боровик був тим відчайдухом, якого не зупинили ні група інвалідності, ні малі діти. Я – один із останніх, хто чув його. Це було за три дні до його загибелі. Ми зідзвонилися, кожен розповів, що відбувається на його напрямку, підтримали один одного. А за кілька днів почув про його загибель. Він був найкращим у своїй справі. Людиною слова і діла».

Також саме Руслан Боровик був одним зі співзасновників «Забігу пам’яті» у Києві. Тепер родина Руслана підтримує щорічні забіги. Менша донечка Аня, не зупиняючись, на рівні з дорослими долає кілометри.

Дружина каже: «Вона – наш малий Боровичок. У всьому наслідує татка».

Руслан Боровик у колі найдорожчих. Фото з архіву Людмили Боровик

…Тендітні дитячі пальчики старанно виводять черговий малюнок для найкращого у світі тата, якого забрала війна. Софійка й Анюта свято вірять, що аркуш паперу донесе до тата всю любов і ніжність. Дівчата знову понесуть свої малюнки до свого найдорожчого захисника на могилу. Та люблячий тато вже ніколи їх не отримає… Руслан Боровик – Герой-патріот, який загинув за Україну. Дружина Людмила має надію, що Президент присвоїть звання «Герой України» (посмертно) загиблому захиснику.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса Корпусенка та з архіву родини