Живим коридором 6 листопада 2024 року зустрічали й проводжали кортеж з тілом полеглого воїна починаючи з Бобровиці й по селах Озеряни, Щаснівка, Осовець, Бригинці, центру Новобасанської громади, Нового Бикова і до його рідного села Білоцерківці. Біля рідної хати Героя зустріли розбиті непоправним горем мати Тамара Михайлівна, батько Сергій Володимирович, брат Євгеній, маленька донечка Анна з мамою, багато побратимів з 3-ї штурмової, керівництво громади й старостату, та і все рідне воїну село.

На війні його псевдонім був «Золотий». Що ця назва відповідала його характеру й усієї життєвої позиції, розповіли побратими «РА», «Суматра», «Жах». Побратим Борис після смерті Олександра написав пісню на його честь: «Золотий», – вона прозвучала на траурному мітингу в центрі Білоцерківців.

Найближчі два бойові товариша з їхньої, було, нерозривної трійки, не соромилися признаватися, що їхні серця незупинне колотяться від усвідомлення, що цього дня вони навіки попрощаються з вірним, надійним, цілеспрямованим і справді «Золотим» побратимом, в житті і в бою надійним другом, здатним своїми щирими посмішками піднімати настрій всім друзям, бо й сам намагався ніколи не сумувати. Таким його запам’ятає й усе село, таким згадують Олександра друзі й земляки, які на похороні вкрили його мертве тіло горою живих квітів.

Ведучий траурного мітингу коротко нагадав присутнім біографію Героя. Народився Олександр Миколайович 25 травня 1988 року. Навчався в Білоцерківській школі, а середню освіту одержав у школі села Козацьке. Продовжив фахове навчання в Київському технікумі готельного господарства. Певний час працював у столичних закладах харчування. Останні 15 років був менеджером «Нової пошти» в Києві. Мав авторитет серед колег, володів неабиякими навичками керівника.

До речі, саме там і сформувалася бойова трійка на передовій. Як свідомий громадянин, Олександр добровольцем пішов до лав третьої штурмової бригади, офіційно призваний на військову службу у квітні 2024 року, хоча мав і «броньовану»відстрочку.

На похороні Олександра Сергієнка бойова вже «двійка» називала себе рядовими солдатами. Водночас розповідали, яким відважним був побратим «Золотий» як у ближніх боях, так і при виконанні завдань зенітно-ракетних підрозділів. Ці так звані рядові за лічені місяці оволоділи майстерністю роботи ППО, ПЗРК, «Іглою», «Стінгером» та іншою складною бойовою ракетною технікою. А ще «рядовий» Олександр вмів вести бійців за собою і повертатися з ним із завдання живими.

Загинув їхній вірний побратим від влучання в бліндаж, де він був ще з одним бійцем, дуже небезпечного снаряда, наповненого отруйним газом. Трапилося це біля населеного пункту Нововодяне Сватівського району Луганської області 23 жовтня 2024 року. Але певний час Олександр вважався зниклим безвісті. І лише 6 листопада відважний Герой прибув на щиті до подвір’я рідної хати, де все потопало в квітах, а земляки стояли в чорних хустках і наповнених слізьми очима. А до неба лунав тужливий плач матері, яка востаннє зустріла сина, і не з радістю на обличчі, а щоб з довічною тугою провести його на небо. Хоча душа його уже не один день там витає, але й до матері та маленької доці в цей прощальний день заглянув. А ще – щоб святі отці на рідному подвір’ї відспівали йому довічний спокій, оплаканий мамою, батьком, братом і маленькою Аннусею, з оченят якої не перестають котитися великі прозорі горошинки. І де їх стільки береться у дитячих оченятах!

З подвір’я Сергієнків траурна процесія направилася до центра села, де відбувся мітинг.

Голова Новобасанської громади Микола Дяченко нагадав, як вони селом проводжали останньою дорогою Василя Журибеду і просили Господа, щоб це була перша й остання жертва війни у Білоцерківцях. Але страшна біда знову нагрянула і забрала у рідних прекрасного сина й батька. І он стільки багато людей прийшло його проводжати й оплакувати…

Не стримала сліз староста села Тамара Лук’яненко, яка знає Сашу із самого дитинства як порядного, доброго, найкращого, найсміливішого молодого чоловіка, вірного товариша і просто Людину. Таким він і воїном став, віддавши за Незалежну Україну, за рідний народ найголовніше, що мав, – своє невтомне серце і молоде ще життя.

Так само про побратима говорили на мітингу його бойові друзі і клялися помститися ворогам за смерть товариша.

Траурний мітинг завершився піснею «Золотий» та ще однією – патріотичною з національно-визвольної боротьби, в якій Герої ніколи не стоять вище особистих мрій і бажань.

Святі отці відспівали і поховали воїна Олександра Сергієнка на місцевому кладовищі, а побратими виконали всі воїнські почесті.

Григорій ВОЙТОК