Вона народилася в Чернігові, і саме з цього міста почався її шлях до великого мистецтва. Своєю працею, харизмою та професіоналізмом Наталка заслужено здобула місце серед найвідоміших акторок сучасного українського екрану.

Після закінчення Київського університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого вона швидко заявила про себе в телесеріалах, театральних постановках та повнометражних фільмах. Серед її найкультовіших ролей – героїні у серіалах «Кріпосна», «Зв’язок», «Століття Якова», «Будиночок на щастя», а також у романтичній комедії «Коли ти вийдеш заміж». Її образи вирізняються емоційною глибиною, щирістю та живою енергією, що одразу підкорює глядача.

Наталка Денисенко в серіалі «Кріпосна» зі Станіславом Бокланом

Окремої уваги заслуговує участь Наталки в анімаційній стрічці «Мавка. Лісова пісня», яка стала справжнім проривом в українській анімації. Вона подарувала свій голос головній героїні мультфільму, що підкорив не лише українських, а й міжнародних глядачів. Цей проєкт став символом того, як українська культура може бути сучасною, глибокою і конкурентоспроможною на світовій арені, навіть попри повномасштабну війну.

Чернігівка активно просуває ідею підтримки національного кінематографа, переконуючи: обирати українське – це не просто про патріотизм, це – про свідомий вибір і формування культурного фундаменту країни. І, як сама каже, для неї це не просто професія – це місія.

Крім акторської кар’єри, Наталка Денисенко активно займається благодійністю. Вона долучається до волонтерських ініціатив, підтримує українських військових, допомагає жінкам, які постраждали внаслідок війни, та бере участь у проєктах на підтримку дітей.

Акторка також створила власний освітній курс для жінок, де ділиться досвідом, надихає та допомагає повірити в себе. За її словами, громадська діяльність – це спосіб бути корисною суспільству, особливо в часи, коли кожен голос і вчинок мають значення.

Окрему увагу заслуговує культурно-просвітницький проєкт «Наталка-читалка», у межах якого Денисенко читає твори українських письменників, популяризуючи українську літературу серед широкої аудиторії. Вона переконана, що слово – це не менш потужна зброя, ніж будь-який інший інструмент впливу. Через живе прочитання українських текстів Наталка прагне донести до глядачів красу, силу й глибину нашої літератури.

Її діяльність – це не просто кар’єра. Це – місія служіння українській культурі, з любов’ю до рідного Чернігова, вірою в українське мистецтво та щоденною працею заради спільної перемоги – у війні, в культурі, у свідомості.

З Наталкою Денисенко зустрілися на заході «Кіно об’єднує», організованому за підтримки Держкіно. Подія стала публічною платформою для діалогу між індустрією, владою та суспільством про виклики, зміст і потенціал національного кінематографа.

Організатори позиціонують «Кіно об’єднує» як першу публічну платформу діалогу між владою, індустрією та глядачами.

Одна з гостей – чернігівка Наталка Денисенко, яка люб’язно поділилася з нашою журналісткою думками про місію українського кіно, нові ролі, міжнародні проєкти та акторську мрію.

«Моя місія – переконати глядача обирати українське кіно»

– Пані Наталю, ви сьогодні – одна з найбільш пізнаваних акторок сучасного українського кіно. Чому такі події, як «Кіно об’єднує», важливі саме зараз?

– Я просто не могла оминути цей захід, бо щиро вважаю: одна з моїх місій як акторки – заохочувати глядачів обирати саме українське кіно. Так, багато хто приходить у кінотеатр, бо бачить моє ім’я в титрах – і я вдячна за цю любов. Але сьогодні, коли країна воює, кожна копійка бюджету – на вагу золота. Саме тому важливо, щоб і влада, і суспільство чули й бачили: культура потребує підтримки не менше, ніж будь-яка інша сфера.

Українське кіно зараз – це не просто розвага. Це – ліки. Це – опора для людей у найважчі часи, дзеркало, у якому ми, українці, починаємо бачити не чиїсь історії, а свої. Воно повертає нам суб’єктність, показує, що ми цікаві, глибокі, здатні сміятися й плакати, перемагати і мріяти.

У кінострічці «Дівчата»

Коли глядач бачить на екрані реальність, котра схожа на його власну, – з вулицями знайомих міст, з героями, які говорять його мовою і проживають такі ж страхи та надії, – це формує відчуття приналежності, посилює гідність і самоцінність.

Особливо важливо зараз позбутися отруйного комплексу меншовартості, який десятиліттями нав’язувався українцям росіянами, – нібито наше кіно – «недостатньо якісне», «нудне» або «вузькопрофільне». Це – неправда. Сьогодні українське кіно доводить зворотне: воно може бути глибоким, видовищним, сміливим, актуальним. І це не виняток – це нова норма.

У серіалі «Закохай мене, якщо зможеш»

Саме тому ми повинні не просто знімати фільми – ми маємо знімати чесно, професійно, з любов’ю. Щоб кожен, хто прийшов у залу чи увімкнув фільм удома, не мав сумнівів: українське – це не «знижка на якість», це – гарантія сенсу, сили і справжності. Лише так ми зможемо зберегти ідентичність, подолати біль, відбудувати довіру до себе – і перемогти не лише на фронті, а й у свідомості.

«Роль відьми – я біжу»: про зйомки у новому сімейному фентезі

– Ви зіграли роль у фільмі «Хрещатик, 48/2», який був представлений на заході «Кіно об’єднує». Розкажіть про своє нове перевтілення.

– Один із фільмів, у якому я нещодавно знялася, – саме той, через якого я сьогодні тут. Це стрічка «Хрещатик, 48/2» – сімейне фентезі, в якому головні ролі виконують діти, неймовірно обдаровані, щирі, світлі. Продюсер проєкту – мій добрий друг Олексій Комаровський – зателефонував і сказав: «Наталко, буде новий фільм, запрошую тебе на проби, роль епізодична, але цікава». Я відповіла: «Льошо, ти ж знаєш, яка я професійна, чому невелика роль?». А він – сміється: «Так ти ж будеш грати відьму». І все, я вже біжу. Бо це – класна, виразна роль.

Але для мене участь у цьому фільмі – не лише про епізод чи жанр. Це – про важливість створювати те кіно, з яким українські родини можуть прийти до зали й на півтори години опинитися в іншій реальності – світлій, чесній, фантастичній. Це – історія, де добро перемагає зло, і зараз це надзвичайно важливо мати такі емоційні точки опори. У кінострічці навіть використано інструменти штучного інтелекту – це справді сучасне та технологічне кіно, зроблене з душею.

– Ви часто говорите про національну підтримку кіно. Наскільки це для вас – особисте питання?

– Я щиро вірю: коли ми обираємо подивитися саме український фільм – ми інвестуємо не просто в мистецтво. Ми підтримуємо власну культуру, нашу ідентичність. Це – така ж форма громадянської відповідальності, як купити український продукт на поличці супермаркету. Бачиш український продукт – обери його. Так само й з кіно. Підтримка національного виробника – це робочі місця, податки, розвиток.

У серіалі «Зв'язок»

Адже кожен квиток у кіно – це внесок у те, щоб українське кіно продовжувало жити, розвиватися і бути нашим спільним голосом у світі. І коли ми самі обираємо його слухати й підсилювати – цей голос звучить гучніше, впевненіше, сміливіше. Тому що культура – це не щось абстрактне. Це – ми. Це – ким ми є, що ми відчуваємо, і як ми хочемо, щоб нас бачили.

І саме зараз, коли ідентичність стала мішенню, коли українське прагнуть знецінити або стерти, наш вибір – не бути байдужими. Обирати своє – свідомо, щодня, на всіх рівнях. І в кіно – зокрема.

«Я нарешті можу обирати: зніматися чи ні»

– Наталю, наскільки активним є для вас сьогодні знімальний процес? Чи багато пропозицій надходить?

– У мене роботи вистачає, і я – на тому рівні, коли можу обирати проєкти, а не просто хапатися за кожен. Адже я працюю не лише в кіно: маю благодійні ініціативи, власний курс для жінок, тренінги.

Акторство – це серце моєї професії, однак воно не вичерпує мене як особистість. Я працюю не лише в кіно. Поруч із творчістю я активно реалізую себе у сферах, які дають можливість допомагати іншим і ділитися досвідом. Це – благодійні ініціативи, спрямовані на підтримку українських військових, дітей, жінок, які постраждали від війни. У часи, коли тиша – це злочин, я не можу залишатися осторонь.

Також я створила власний курс для жінок, у якому поєднала професійні знання, життєвий досвід та бажання підтримати тих, хто шукає опору, натхнення, сили змінити себе й своє життя. Ми говоримо не лише про зовнішнє – ми торкаємося глибоких тем: впевненість, самореалізація, внутрішня гідність. Для мене важливо, щоб жінки в нашій країні не просто виживали в умовах війни й турбулентності, а розкривали себе, ставали сильнішими, сміливішими, щасливішими.

Крім того, я проводжу тренінги та майстер-класи, ділюся акторськими техніками, вчу мистецтву бути в кадрі – але ще більше вчу присутності в житті. Я свідомо беру участь у навчанні нової хвилі українських акторів – тих, хто завтра представлятиме нашу культуру на сцені та екрані. І я бачу в цьому свою відповідальність: перед поколінням, перед професією, перед країною.

Сьогодні моя діяльність – це не лише кар’єра, це – шлях служіння. Служіння мистецтву, людям, ідеї України як сильної, культурної, живої нації.

Найближчий кінопроєкт – восени зніматимемо другу частину фільму «Коли ти вийдеш заміж», яка тепер називатиметься «Коли ти розлучишся». Там будуть Тарас Цимбалюк, Антоніна Хижняк і ще одна топова акторка, але її ім’я поки тримають у секреті.

Я розумію, що не можу брати участь у всіх запропонованих проєктах. Наприклад, днями моя агентка отримала пропозицію для мене – в один популярний серіал, який уже має певну аудиторію, але я прийняла рішення відмовитися.

Вважаю, що настав час дати можливість молодим і початківцям проявити себе. Особливо враховуючи, що я сама активно залучена до навчання молодих акторів – нещодавно брала участь у майстер-класі. І переконана, що саме у таких початкових проєктах вони отримують необхідний досвід і можливість професійного росту.

– Як ви оцінюєте стан галузі сьогодні?

– Звичайно, гонорари зменшилися, проєктів – менше, не всім вистачає роботи. Але з іншого боку, ми бачимо, що глядач повертається до українського. Раніше до нас ставилися з недовірою – мовляв, якщо українське кіно, то обов’язково щось депресивне. А зараз це змінюється.

Ми всі – і актори, й режисери, і глядачі – почали більше цінувати своє. Війна змусила нас подивитися на себе по-іншому. Ми почали шукати правду в українському мистецтві, бо саме воно говорить з нами однією мовою – емоційною, історичною, людською. Фільми, пісні, вистави, – усе це стало не просто формою відпочинку, а способом залишатися людьми, триматися за сенси, відновлювати віру.

І от саме тому головне завдання – не втратити цей імпульс після перемоги. Бо найбільша перемога – не лише військова. Найбільша перемога – це залишитися з собою, не повернутися назад у байдужість, звичку шукати «краще десь», звичку недооцінювати своє. Перемога – це коли після всього пережитого ми не просто вижили, а почали жити глибше, свідоміше, зі своїм кіно, своїм словом, своєю історією.

«Хочу зіграти щось радикально нетипове»

– У Вас є акторська мрія?

– Мені дуже хотілося б спробувати себе в ролі, яка кардинально відрізняється від тих, що я звикла виконувати. Я відома як комедійна актриса, проте вмію впевнено працювати і з драматичними образами, адже маю театральний досвід, де, наприклад, граю роль бабці настільки переконливо, що глядачі мене не впізнають просто.

Без зайвої скромності можу сказати, що я – професіонал своєї справи, але в кіно мені хотілося б зазирнути у темніші, складніші ролі. Такі, як у фільмі «Монстр», де Шарліз Терон втілила образ жінки з психологічними травмами – маніячки, алкоголічки. Це – той рівень трансформації, до якого я прагну. Хочу зіграти щось радикально нетипове.

– Тобто Ви готові експериментувати?

– Так, безумовно. Багато моїх колег і режисерів відзначають, що моя сила – в тому, що я не боюся бути смішною або навіть некрасивою на екрані. Адже багато акторів прагнуть завжди грати красивих та ідеальних героїнь. Я ж прагну до справжності і хочу зіграти ролі, які розкриють мене з нової, глибшої сторони.

– Чи є у Вас наразі пропозиції щодо участі в міжнародних кінопроєктах?

– Так, є цікава пропозиція з країн Балтії. Проєкт ще на стадії переговорів, проте його втілює режисер, котрий довго жив в Україні, хоча й не українець за походженням. І він хоче знімати українською, про Україну і для України. Це – кіно з потенціалом для фестивалів.

Мені дуже приємно бачити, що навіть іноземні режисери сьогодні шукають українських акторів і хочуть вкладати в нашу історію. Ще зовсім недавно світ переважно не знав, хто ми. А тепер Україна – не просто на мапі, вона – в серці глобального культурного простору. І те, що з нами хочуть працювати – не з жалю, а з поваги – говорить про головне: нас почули, нас побачили, нас оцінили.

Але найголовніше – ми самі нарешті почали цінувати себе. Свій голос. Свою мову. Свій досвід. Свою правду. І тепер, коли до української історії прикута увага світу, важливо, щоб її розповідали саме українські митці. Щоб герої нашого часу були зображені не через призму зовнішнього спостерігача, а через внутрішнє проживання, співпереживання і розуміння.

Мистецтво – це мова довгого дихання. І те, що ми закладаємо сьогодні, будуть дивитися, читати, відчувати наші діти. І діти наших дітей. Саме тому так важливо вкладати в якість, глибину, правду, – не з огляду на тренди, а з огляду на відповідальність перед історією.

Українське кіно, український голос, українське обличчя на світовому екрані – це не про амбіцію. Це – про нормальність, яка нарешті настала. І наша задача – не втратити цю хвилю. А зміцнити її, виростити з неї нову культурну епоху – вільну, сильну, світлу. Таку, якою є Україна.

Сніжана БОЖОК, Фото Бориса Корпусенка та з архіву акторки