– Ох, ця триклята війна, – скрушно зітхнув, – розсварила мене з рідним братом! Сашко – молодший на п’ять років, то я ним у дитинстві увесь час опікувався, бо батьки працювали, а бабуся з дідусем мешкали на Сумщині. Я братика і в дитсадок водив, далі – в школу, завжди захищав його від старших хлопців. Так ми з ним віддано дружили, що нас сусіди жартома називали нерозлийвода.

Потім я здобув освіту інженера, залишився в рідному місті, працюю зараз приватним підприємцем. А брат поїхав заробити грошей до Тюмені, та так там і залишився. Трудився водієм, одружився, народився син Антон. Як ви гадаєте, хто став хрещеним татом малому? Звісно, я. Щороку Сашко зі своєю родиною приїздив до Прилук, гостювали в нас влітку. Ходили на річку, відпочивали. І не було у мене в житті ріднішої людини, ніж брат. Адже ми розуміли один одного буквально з пів слова! Хоч він говорив російською мовою, звик уже там, у Тюмені, а я – батьківською, українською…

Проблеми почалися одразу ж, тільки-но почалася війна. Коли росіяни захопили Крим, ми з ним вперше серйозно полаялися, так, що я спересердя мобільний пожбурив на підлогу.

– В Украине пришли к власти бандеровцы, убивают русских! – твердив брат.

– Які бандерівці? Ти що, з дуба впав?! Та у нас, на Чернігівщині, багато людей розмовляють російською, і ми завжди тут жили в мирі та злагоді. І зараз так. Цю страшилку вигадали в Кремлі, аби загарбати Крим, – нервував я. – Ти ж рік тому приїжджав сюди, місяць тут жив!

– Нет, это было до Майдана, а сейчас всё кардинально изменилось. Нам по телевизору каждый день с утра до вечера показывают, что происходит в Украине. Вы уничтожаете всех, кто говорит на русском языке!

– Господи, яку нісенітницю ти плетеш! Ти що, мені не віриш, своєму старшому брату?

– Не верю, потому что вас всех зомбировали бандеровцы. Вы теперь – не люди, а безмозглые твари. И какой ты вообще старший брат? Старший брат – это Россия, моя родина! Она мне – и мать, и отец, и брат…

Відтоді ми постійно сварилися. Відверто кажучи, вже й дзвонити мені не хотілося. Але боявся назавжди втратити брата. Думав, що все-таки зможу його переконати. Та де там… Коли почалася кривава бійня на Донбасі, він радісно кричав, попри всі мої аргументи:

– Крым – наш, и Донбасс будет нашим, скоро мы наведём порядок в Украине! Всех бандеровцев сотрём в порошок!

І раптом, коли я у відповідь почав лаяти кремлівських можновладців, у слухавці пролунав чіткий, впевнений, владний чоловічий голос:

– Так, товарищи, теперь говорим только о доме, о семье, о погоде. Но не нужно говорить о политике. Договорились?

– А ви хто, аби мені давати такі вказівки?! – здивувався я.

– Компетентный товарищ…

– То хай твоє ФСБ в росії командує, – відповів, – а я живу в незалежній Україні!

– Что ты несёшь? Хочешь, чтобы меня из-за тебя в тюрягу посадили или в психушку отправили?! Всё, больше мне не звони. Нет у меня теперь брата! – розлючено заявив Сашко.

Минув час… Донбас спливав кров’ю. Загинуло кілька моїх друзів, які пішли захищати Україну добровольцями. Я старався не згадувати про брата, але він приходив уві сні і все дорікав мені, лементував, вимагав, а я мучився від безсоння та шпетив підступний імперський російський шовінізм, який вкрав у мене рідного брата.

Телефонний дзвінок пролунав несподівано, вночі. Може, помилилися номером? Востаннє так дзвонили рідні, коли не стало батька… Поглянув на номер – і, мов ножем, різонуло по серцю. Брат! Хвилюючись, узяв слухавку.

– Вітю, Антона важко поранили, твого хрещеника, – заридав у слухавку Сашко.

– Як поранили? Де?! – ошелешено запитав у відповідь.

– На Донбасі… – гірко зітхнув брат. – Він же десантником служив. От їх і відправили на війну. Я тобі нічого не сказав одразу, думав, минеться…

– Що ж сталося?!

– Підірвався на міні. Втратив обидві ноги. Зараз лежить у шпиталі, такий жах! Не хочеться на світі жити – скалічили єдиного мого сина! Моя дружина від нього не відходить, якось тримається, а я у відчаї: ліпше б мені, а не сину ноги відірвало…

– Сашо, не ображайся, але, доки йтиме ця облудна війна, я не приїду до росії. Бо в усьому винні зажерливі кремлівські посіпаки, і наш Антон через них інвалідом став. А ти, якщо захочеш, приїжджай. Прийму тебе, як брата, наче й не було між нами ворожнечі. Батьківська земля – вона таки ж лікує! Походиш, подивишся, як ми тепер насправді живемо. Може, щось нарешті й збагнеш…

«Москва» йде на дно

І Сашко згодом побував у моїй оселі. Як сіли з ним розмовляти, так і проговорили до самого ранку – про все на світі… А потім ходили з ним у гості до друзів дитинства. Їздили на Сумщину. Далі я влаштував йому такий подарунок: повіз до Львова, до «бандерівців»! І так Сашко той Львів начебто полюбив… Цілий тиждень там мешкали, доки обійшли місто, намилувалися його архітектурою та дивовижними краєвидами. А головне – ми там відверто спілкувалися з гостинними львів’янами. І я відчув, що якось потеплішало на душі у брата, ніби відтанув чоловік, відчув себе таки українцем, а не лютим зайдою, засліпленим знавіснілою кремлівською пропагандою.

Настала пора повертатися йому додому, ми дали гостинців. Обнялися з ним перед дорогою як брати.

– Пробач, Вітю, мій дорогий брате, – мовив щиро. – На жаль, я ніде не зможу в росії розповідати правду… Мене одразу ж звільнять із роботи, і я нікуди не влаштуюся, бо стану неблагонадійним. А буду виступати, то ще й за ґрати потраплю. А я ж мушу тепер турбуватися про Антона, бо з нього зробили «добровольця», дали відчіпного – дещицю грошей та й забули про каліку. Так і кажуть: «А ми тебе туди не посилали»… Кругом – облуда і брехня. Розсварили два народи. В ім’я чого? Зараз не придумають, що з тим Кримом робити, а вщент зруйнований Донбас тепер нікому не потрібний – вже «награлися»… Але ми з тобою – одна родина. Житимемо, всім смертям на зло, і, може, ще побачимо світло наприкінці тунелю. То як, мир?!

* * *

Цей матеріал готувався до друку незадовго до 24 лютого, але не встиг тоді потрапити на шпальти газети. Віктор Балабко пережив ворожий наступ у рідних Прилуках. Нещодавно він приїздив у справах до Чернігова і ми зустрілися. Віктор Олексійович виглядав старшим років на десять…

Він розповів, що від усієї душі підтримує Збройні Сили України. Вони з дружиною дуже хвилюються за сина Василя, який зараз захищає Україну на Донбасі. Василя було поранено на Донеччині, він лікувався в Чернігівському госпіталі. Але як тільки одужав, попросився на фронт. Треба боронити нашу землю, помститися за загиблих бойових побратимів, жінок і дітей, зруйновані українські міста і села!

Брат Олександр, з яким нормально спілкувалися на Новий рік, сердечно вітали один одного зі святом, тепер немов води в рота набрав. Дуже довго не телефонував, а коли Віктор намагався йому додзвонитися, просто не брав слухавку…

Врешті-решт одна телефонна розмова таки відбулася. Сашко навіть не привітався – похапцем прошепотів, що віднині між ними все скінчено, адже в росії тепер можна отримати 20 років в’язниці за одну лише позитивну згадку про Україну. А ще радив скоритися, не чинити спротив росіянам, бо, мовляв, росія – велика, і в неї – багато зброї…

– То що ти пропонуєш – стати жалюгідними, ницими рабами? Щоб ми і наші нащадки навіки скніли в тому ганебному ярмі?! – гнівно запитав Віктор.

– Хай рабами, зате ви будете живі, – боязко пробелькотів Олександр.

– Що ж, я сподівався, що ти – людина, а не безмозка скотиняка. Однак бачу, що ти – безнадійний, як і мільйони твоїх нинішніх співвітчизників. Що ж, служи своєму божевільному «царю», бий поклони дияволу, який скалічив твого єдиного сина, й існуй у постійному страху. Але запам’ятай мої слова: ти мені більше не брат! – рішуче промовив Віктор, хутко відімкнув телефон і назавжди стер із пам’яті свого мобільного номер Сашка.

Так, ніколи ми вже не будемо братами!

Сергій ДЗЮБА