Долю військового обрав ще у юності, одягнувши в 17 років курсантські погони. Свою кар’єру військового чоловік починав у часи створення Збройних Сил України, і коли постав вибір, лишитися в росії чи в Україні – без жодних сумнівів обрав Батьківщину. Так сталося і 24 лютого: коли ворог почав наступ на Чернігівщину, пан Віталій був уже у запасі, але не роздумуючи зібрав речі і пішов обороняти країну.

Його загону доручили оборону і охорону автомобільного мосту через Десну. Це стратегічний об’єкт, а в умовах напівоточення Чернігова став частиною так званої «дороги життя».

«У 1986 році я вступив до у військового училища, і ще при радянській владі його закінчив. Я взагалі-то військовослужбовець ще Збройних сил Радянського Союзу, – говорить «Історик». – Коли в 1990 році випускався з училища, то відчуття того, що буде переформовування Радянського Союзу витало в повітрі. І коли постало питання вибору, де служити далі, то багато моїх однокурсників хотіли до Німеччини, Чехословаччини, а я свою подальшу службу бачив лише в Україні. Перше моє місце служби – це окремий батальйон аеродромно-технічного забезпечення Чернігівського вищого авіаційного училища льотчиків. Уся структура підтримання життєдіяльності аеродрому покладалась на наш батальйон. Ми відповідали за два аеродроми – в Чернігові і в Добрянці. Тоді процес підготовки льотчиків стояв на першому місці в Радянському Союзі. І тут, на Чернігівській землі, готували справжніх спеціалістів льотної справи.

У 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, знову постало питання вибору, де лишатися – в українській армії чи в російській, то я однозначно обрав землю своїх батьків, дідів, прадідів. За своїми відчуттями я обрав незалежну Україну. Для мене взагалі не стояло питання переходу до росії».

Армія знищувалась цілеспрямовано протягом багатьох років

«Ця війна повинна була статися. Без неї ми ніяк не могли б «відокремитися» від росії. Та й національне питання в Радянському Союзі насправді не було вирішене, хоча з нас усіх робили «єдиний радянський народ». Та національні проблеми стояли, і я це відчув, коли вступав до військового училища. Адже вступників, які закінчили національні школи з рідною мовою викладання, називали «нацменами» (від «національні меншини», – Авт.). І для мене це звучало образливо. Тоді тих, хто закінчував національні школи, – неважливо, Україна це, чи Кавказ, чи Прибалтика – ставили на порядок нижче за росіян. І навіть після того, як ми стали незалежною країною, росіяни нас за рівних собі не вважали, – говорить «Історик». – Дружба й добросусідство з росією призвело до того, що Україна як держава провела повну демілітаризацію на Сході країни. У Луганській області була ціла дивізія – вона вся була розформована. І як показав 2014 рік, найближча повноцінна військова частина знаходилася аж у Дніпропетровській області. Чому так? В Луганській і Донецькій областях основна ставка була зроблена на внутрішні війська. А з 2010 року реалізовувався територіальний принцип комплектування збройних сил. Тобто людина, яка призивалася до війська, залишалася служити в тій же області. І солдати втрачали відчуття «ліктя», єдності країни від Закарпаття до Луганщини, якраз у той період, коли формується молода людина. Натомість мав би бути екстериторіальний принцип комплектування, коли служити відправляють у зовсім інший регіон. А от в росії, як і в колишньому Радянському Союзі, цей принцип зберігається. І після вторгнення росії в Україну в 2014 році, на жаль, більшість суспільства не усвідомила, наскільки росія є ворогом. У 2014 році війну не назвали війною, була АТО/ООС. І для більшості лише 24 лютого настало прозріння. Саме цю дату називають початком війни, яка, по суті, триває вже вісім років.

А взагалі росія вороже ставилася до України постійно, і я як військовий можу навести масу прикладів. І спроби демілітаризувати нас були постійно. Тож сьогодні у нас – переломний момент, нагода відірватися від росії назавжди. Адже ми 300 років були з нею однією державою, але не одним народом. Але досить. Їхні наративи ведуть до смерті. Подивіться лишень, що продукує їхня інформаційна сфера: ядерна війна, ми всі загинемо, американці потраплять у пекло, а росіяни – у рай… І населення російської федерації підтримує це. Українців їхня пропаганда показує фашистами, а насправді з огляду на їхні вчинки фашистами є вони. Хоча відносно росії цей термін, я думаю, недоречний. Думаю, в них шовінізм, націоналізм у найгіршому сенсі доведений до формули ненависті до всіх сусідів. Вони вважають себе кращими, вищими за інших. Так кращі у чому? У своєму звіриному прояві? Те, що їхні солдати виробляють на нашій землі, – це ж не тільки їхня сутність. Це сутність їхніх батьків, їхнього середовища».

Повернутися в армію змусила війна

Минулого року Віталій Куравський звільнився з військової служби у Збройних Силах України і почав реалізовувати себе в тій сфері, яка його завжди притягувала. Шукав себе, навіть встиг видати книжку «Повітряні Сили України: складний шлях становлення (1991-2014 рр.). Та події 24 лютого повністю змінили його плани на життя, як, власне, кожного українця.

«Служити доводилося в різних містах, але останні вісім років перед звільненням я був у Чернігові. У 2014 році Державний науково-випробувальний центр Збройних Сил України вийшов з Криму і дислокувався в Чернігові. Та вийшли не всі співробітники, бо ж частина військових зрадила присягу. Я пройшов відбір і влітку 2014 року повернувся зі Львова в Чернігів, став заступником начальника цього центру. Прослужив до 2021 року і за станом здоров’я звільнився з армії, але, як виявилося, ненадовго.

Відчуття війни витало в повітрі. Розумів, що вона буде, і не така «заморожена», яка йшла всі ці роки на Донбасі, а більш активна. 24 лютого я з самого ранку прийшов у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, щоб стати на захист нашої країни, нашої Чернігівщини, бо ж ворог уже рвався в місто».

Будинок цивільних на Вокзальній

Близько тижня Віталій Куравський тримав оборону на різних блокпостах міста, поки не потрапив до загону оборони автомобільного мосту.

«Другого березня був сформований наш загін для оборони і охорони автомобільного мосту, – говорить військовий. – Я став заступником командира цього загону. Ми повинні були забезпечувати не лише охорону і оборону мосту, але й безпечний проїзд військової техніки та цивільного населення, яке виїздило з Чернігова.

Пам’ятаю, тільки ми приїхали на свою позицію, як через декілька годин відбувся перший авіаналіт на наші позиції. У наступні дні повітряні удари продовжились. Для мене особливо пам’ятний день – 4 березня. Ми якраз розміщувалися, а тут приїхали цивільні фахівці допомагати нам облаштовувати блокпост. І все це відбувалося в умовах повітряного панування противника. Я тоді ще в суперечку вступив, мовляв, нащо таке скупчення техніки серед білого дня. Це було перед рестораном «Губернія». Я розумів, що мине півтори дві години – і нас усіх тут можуть рознести. Ми якраз планували наше несення служби. І тут заходить Су-34, наносить авіабомбовий удар. Загинув цивільний екскаваторник, було декілька контужених. Війна кривавим подихом обпекла багатьох бійців нашого загону, показала, що не пробачить жодних послаблень.

Залишки ресторану "Губернія"

Через декілька днів наш загін був підсилений гранатометним відділенням, бо ж ворог вже прорвався до населених пунктів Ягідне та Іванівка і готувався нанести удар по Количівці. Наш загін зайняв оборонні позиції південніше села. Та наша артилерія дуже гарно спрацювала, і фактично в Количівці росіяни були зупинені. Тоді ворог пішов наступом на Лукашівку і вирішив повністю перекрити виїзд із Чернігова через так звану «дорогу життя». І коли противник захопив Лукашівку, то Чернігів опинився в повному вогневому оточенні. Хоча по факту повної блокади міста не було. Та всі дороги прострілювалися, навіть так звана польова «дорога життя». Чимало було загиблих і поранених на тій дорозі.

10 березня був здійснений артилерійський наліт по самому ресторану «Губернія». На щастя, наші бійці, які несли поряд бойове чергування, встигли сховатися в укриття, хоча сам ресторан був знищений повністю. І, до речі, після цього дня інтенсивність вогневих ударів зростала щоденно. І міномети, і ствольна артилерія, і «Урагани», і «Гради», і літаки їхні теж літали. Спершу противник, мабуть, не збирався міст знищувати, він їм теж був потрібен. Удари наносилися по військах, які стояли на обох берегах Десни і автотранспорту, який рухався через міст. Та 22 березня, розпочалося справжнє «вогняне пекло» – з самого ранку з невеликими перервами тривав артилерійський обстріл наших позицій, а пізнього вечора ворог все ж знищив автомобільний міст під час авіаційного нальоту. Після обстрілів земля навколо мосту перетворилася на ріллю, а всі дерева були зламані, як сірники. Нам вдалося зберегти особовий склад завдяки продуманій системі укриттів.

Хотілося б відзначити і роботу пожежного розрахунку МНС. Десь у 20-х числах в результаті постійних обстрілів загорілося поле між Количівкою і Черніговом. Горіло декілька гектарів, і вогонь почав підходити до наших позицій і до АЗС. Самостійно ми вже не могли його загасити, довелося дзвонити пожежникам. Чесно кажучи, не очікував, що вони приїдуть так швидко. В бойових умовах не побоялися на передову їхати. Спільними зусиллями нам довелося зупинити вогонь».

Мали свій журнал бойових дій

Підрозділ, який тримав оборону автомобільного мосту, вів свій журнал бойових дій. Туди військові щодня записували абсолютно все, що відбувалося.

«Завели його для фіксації всіх подій, які відбувалися на позиціях, саме в тій зоні, яку контролював наш загін, тобто навколо автомобільного мосту, – пояснює «Історик». – Я туди записував обстріли, яке майно пошкоджено, які задачі ставилися, хто захворів, хто отримав поранення, які рубежі займали. Все це фіксувалося, і щодня я робив записи. Місяць активних бойових дій – і місяць я вів цей журнал. Адже війна – це стрес, і інколи буває таке, що після обстрілу людина не може згадати, що і як було. Не кажучи вже про те, щоб згадати ті події через декілька місяців».

Віталій Куравський не лише обороняв міст, вів журнал та допомагав проводити навчання прямісінько в окопах для тих, хто жодного разу не тримав зброю в руках, але й допомагав цивільним фіксувати звірства рашистів.

«Люди з вулиці Старий Вокзал, у яких будинки були розбиті, зверталися до нас по допомогу після того, як росіян відкинули від Чернігова, – згадує військовий. – Я з ними їздив, фотографував руйнування. Потім їздили у військову адміністрацію, показували ці фото. Я фіксував всі руйнування, бо мав досвід з 2015 року і знав, що ці фото знадобляться тим людям, які втратили житло. І це я теж фіксував у журналі. Писав час і характер обстрілу – мінометний чи ракетно-бомбовий удар авіацією».

Кожен військовий має свій талант

Говорити про своїх побратимів, з якими пліч-о-пліч обороняв Чернігів, «Історик» може дуже довго. Гарно відгукується про начальника Чернігівського територіального центру комплектування та соціальної підтримки полковника Олега Гончарука – він з’являвся на позиціях несподівано, давав фахові, чіткі розпорядження, завжди діяв впевнено і мужньо, підбадьорював весь особовий склад загону та організовував вирішення питань бойового і матеріально-технічного забезпечення.

Пощастило і з командиром підрозділу.

«Наш командир, підполковник Ігор Картамишев, дуже професійна людина. Загін у нас був збірний, ми всі були з Чернігівського обласного територіального центру комплектування, але з різних ТЦК. Гранатометники у нас, до прикладу, були з Ріпкинського відділу, були і з Чернігівського міського ТЦК, і всіх він зміг об’єднати, – говорить «Історик». – Дві третини хлопців взагалі не служили в Збройних Силах. То ми організовували їм такі собі міні-навчання, прямісінько на позиціях. Адже 24 лютого у багатьох був порив стати на захист країни, не дати російській орді захопити рідну землю. Просто йшли заради своїх сімей, бо ж у багатьох і дружини з дітьми та батьки перебували в Чернігові, нікуди не виїздили. Більшість хлопців, які ніколи не брали участі в бойових діях, поставилися дуже серйозно: якщо воювати, то воювати. Було дуже багато унікальних, колоритних, талановитих, героїчних хлопців.

До прикладу, солдат Ярослав Луговський, автомобільну техніку знає, як свої п’ять пальців. Він у польових умовах розібрав і полагодив покинутий автомобіль, поставив цю машину до нас у стрій.

Молодший сержант Василь Раненко прийшов захищати Чернігів разом з синами, але вони потрапили до іншого підрозділу. Юра Гломозда приїхав з Європи, працював далекобійником. Та з початком повномасштабного вторгнення приїхав захищати рідну землю. Олександр Коломієць був позаштатним санінструктором – у нього не було медичної освіти, але колись проходив курс тактичної медицини. Це обізнаний хлопчина, досить непогано справлявся. Перший тиждень було холодно і в нас тоді багато бійців перехворіло. Двох хлопців довелося відвезти в госпіталь. А в мене таке враження, що там більше половини нас тим ковідом перехворіли. Багато хто кашляв і температурив. Тут нам дуже допомогли волонтери – привезли ліки, і ми на місці, на позиціях, проводили терапію».

І воювали, і майстрували

Для того, щоб зберегти життя особового складу, військовим доводилося хитрувати і вигадувати різноманітні прийоми, щоб ввести в оману ворога.

«Людей не вистачало, тому солдат Геннадій Зверховський із товаришами виготовляли опудала і встановлювали в окопах. Здалеку їх важко було відрізнити від живої людини, дуже багато хто думав, що то дійсно бійці сидять в окопах, – говорить «Історик», – Загалом це була моя задумка. Ще в 2015 році ми використовували цей прийом. Адже коли наступає колона, то око людини чіпляється до якихось силуетів, і з великої дистанції навряд чи зрозумієш, людина то чи опудало. Особливо на ходу, коли швидко їде транспорт. І вони дійсно відволікали увагу. Познаходили одяг, замість голів навіть м’ячі ставили, кепки одягали. І ця практика себе виправдала».

Український дух не зломити

«Перший раз я узяв участь в антитерористичній операції навесні 2015 року, – згадує військовий. – Був у Краматорську, Старому Айдарі та в населених пунктах північніше Сіверського Дінця. У 2014-2015 роках війна мала гібридний характер, і штатні російські військові брали в ній участь приховано. Частина людей, які увійшли у відомий загін Гіркіна, були давно інфільтровані в українське суспільство. Це були люди різних професій, були навіть монахи, які приїхали з Києво-Печерської лаври. І я точно знаю, що духовна сфера постійно використовувалась росіянами проти України. Московські священики проводили ідеологічну обробку населення, а російські спецпризначенці були інтегровані в церкву під виглядом монахів, які в потрібний час взяли в руки зброю. Вони були підготовлені до ведення бойових дій. Російські військові відкрито вступили в цю війну під Іловайськом та Дебальцевим. Загалом війна, яка тривала з 2014 року, і та її фаза, яка розпочалася цієї зими, відрізняються. На Донбасі не було російської авіації, і застосування засобів вогневого ураження було обмежене. Не було «Іскандерів», «Точок-У», і все прикривалося жителями Луганщини та Донеччини.

Етап війни з росією, який розпочався 24 лютого, набув тотального характеру. Тут вже збройні сили російської федерації застосували усю вогневу міць, зокрема весь спектр авіації. Та й характер війни змінився. Вони знищують цивільну інфраструктуру, цивільне населення, аби завдати максимального ураження, спровокувати паніку і деморалізувати людей. На Чернігівському напрямку я відчув, що це була повноцінна військова операція. І наші військові виклалися на 100%. Адже такої інтенсивності застосування Збройних Сил в історії незалежної України не було. І ми змогли показати всьому світу, що ми – не Афганістан і не Сирія, і здаватися не будемо. Це свідчить про те, що дух козацтва, глибинні потяги нашого народу до свободи не вдасться зламати нікому. Ми боремося за праве діло, яке об’єднує не лише людей, які розмовляють українською мовою, а всіх, хто живе в цій країні і відчуває себе українцем. І тому протистояння з нашого боку набуло всеохоплюючого характеру, бо ми насамперед боронимо свої домівки, свою землю і свій цивілізаційний вибір. І наше майбутнє відрізняється від того майбутнього, яке бачать у своїй уяві росіяни. Вони, на мою думку, втратили розуміння, що для людей є щастям, а лізуть зі своїми ідеями в чужу країну. Розповідають про свою «велич», про те, які вони багаті, а коли їхні солдати приїздять у наші села, то дивуються дорогам та звичним для українців побутовим речам».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Віталія Куравського