Останній телефонний дзвінок

Євген Уланович, 1995 року народження, із села Вербичі Чернігівського району пішов захищати Вітчизну від російського поневолювача добровольцем у травні 2022-го року. На Львівщині пройшов за короткою програмою військові курси стрільців, після яких, опинившись у військовій частині А1736 п’ятдесят сьомої окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, виконував найскладніші завдання. Інакше й бути не могло, адже він – стрілець. А попереду й позаду – ворог: безжалісний, мстивий, жорстокий…

Ще до звільнення Херсона було кілька важких боїв. А затим – Бахмутський напрямок!

Євген зник 9 грудня 2022 року. Буквально за добу він ще дзвонив і батькам, і друзям.

«Чи то він щось вчував, чи так співпало, але чомусь напередодні його зникнення син подзвонив нам (а це було 7 грудня,) і якийсь не такий він був, як завжди – відчувалася помітна знервованість і схвильованість, – пригадує мама Євгена Олена Іванівна. – Та й потім і доньки мої – сестри сина – і друзі його розповідали, що також у розмові з ними стривоженість була, ніби він прощався…».

І якщо з матір’ю син розмовляв, але не розказував їй про деталі ситуації, у якій він та його побратими опинилися, то батькові Анатолію Дмитровичу висловився конкретніше.

У своїй останній телефонній розмові з ним 7 грудня Євген повідомив, що їх дуже обстрілюють з трьох боків. «Нас обстрілюють не тільки з автоматів та кулеметів, а й скидають бомби, і схоже – фосфорні… Є загроза оточення, – сказав боєць. – І якщо це станеться, то нам усім тут буде кришка».

Після цієї розмови син більше не виходив на зв’язок, залишаючи по собі лише мовчання телефона.

Бувало й раніше таке, коли Євген не телефонував і по кілька днів, але ж потім дзвонив. А тут минуло стільки часу – й жодної звістки від нього. Та й ще у свідомість врізалися стурбовані його слова з останньої телефонної розмови.

19 грудня, у день Святого Миколая, родина Улановичів отримала недобру звістку. Повідомлялося, що з того бою не повернулися троє бійців. Одним із них був Євген.

З того моменту їхній календар ніби завмер на тій самій даті, залишаючи родину блукати в нескінченних спогадах і обнадійливих очікуваннях.

Мати

У день отримання повідомлення Олена йшла на вечірню зміну фермерського господарства у сусіднє село, немов сама не своя. Сльози застилали їй очі, і здавалося, що вона ось-ось відчує кроки сина, але в той же час розуміла – вони стихають десь за обрієм… Вона йшла і в думках каламутно пробігали окремі епізоди з родинного життя: ось маленького синочка прикладає до своїх грудей, а ось він вже бігає по двору, а там онде скаче через перелаз, а вже трохи старшеньким на сконструйованій ним же гойдалці стрибає за городом разом з друзями у ставок…

Робота хоч трохи відвертала Олену від поганих думок.

Кіт Масік теж чекає на свого господаря

Поверталася додому з ферми вже запізно. І хоча вечірнє небо вкрилося зірками – було темно. Їй здавалося, що з цією темрявою затемнилося її серце та душа. Олена думала, що вдень вона виплакала всі сльози. Аж куди там! Її очі так само сльозилися, і, витираючи обличчя, вона весь час намагалася просікти цю чорну завісу невідомості й невизначеності. Аж раптом, ніби щось зринуло в її свідомості: «Що це я так, ніби тебе вже немає. Ти ж не загинув. Правда ж? Ти просто кудись зник. Сину, подай хоч одну звісточку. Ти ж у полоні, так?»

Ця обнадійлива думка, що Євген у полоні, з того часу переважає всі інші. Якраз така надія і дає поштовх до подальшого життя.

На моє запитання, чим би пані Олена частувала свого сина, якби він прийшов додому, вона відповіла: «Взагалі-то він не перебирав їжею: що приготую, то він і їсть. Напевно, качку зготовила б, як він любить… Я б усе для нього приготувала, аби тільки він повернувся».

… Якось Олена зайшла в дім, коли там нікого не було, і їй здалося, що за стіною її Женя. Проскочила кілька метрів – і міраж розсіявся.

Вона присіла на стілець і так само, як колись, вгадувала настрій сина за одним лише поглядом або звуком дихання. Її погляд беззмінно мовби щось шукав у кімнаті, намагаючись віднайти невидимий ланцюжок, що й досі єднає її з сином десь далеко-далеко, у безвісній спустошеності.

Пригадала, як син планував багато що зробити не тільки на подвір’ї, а й переобладнати дещо в домі: «Ось тут, мамо, після війни встановлю душ, а ось там – хатній туалет збудую, а там онде…». І засмутилася, коли вийшла зі стану спогадів: «Сину, сину! Не треба нам оцих зручностей, тільки б повернувся додому. Якби ти знав, як ми чекаємо на тебе…»

І досі, з плином часу, Олена щодня і щоночі не втрачає надію, що її Женя вийде з невизначеної категорії «зник безвісти» і живим повернеться до отчого порогу. Позаяк світ уночі нікуди не зникає, він лише тимчасово втрачає здатність відображувати світло.

Мати Євгена та його сестра Наташа

Батько

Батьківське чекання відрізняється не тільки зовні від материнського. Так, тато може стримувати сльози, але його душа болить не менше, ніж у матері. Сердечний щем батька найчастіше зринає у тихій молитві, загорнутій у мозолисті руки та зморені очі, які не стомлюються дивитися на дорогу.

«Женя ще змалечку любив щось майструвати, – припоминає Анатолій Дмитрович. – Ото як задумає, так не відступає від свого… Клітки нові поробив для кролів, собакам будки змайстрував, у мотоциклах розбирався – сам їх складав з різних запчастин, які настягує у двір. Я йому, звичайно, допомагав на перших порах, а потім він вже сам міг…».

А посеред двору – гарна бесідка. Це теж витвір Євгена. Дійсно, хлопець у родині Улановичів – роботящий!

Ще в дитинстві він теж полюбляв майструвати зі своїми друзями. Землянки робили, а на деревах зводили будиночки. Над водою облаштували дві тарзанки, якими користувалася ще не один рік сільська дітвора.

«Ви знаєте, оце таке очікування – це теж фронт, тільки не на війні безпосередньо, а тут, – розмірковує Анатолій Дмитрович. – Ніби й не воюємо, а все ж таки тримаємо тил… Треба жити, щоб синові було куди вертатися».

Як тут не погодитися? Звичайно, життя триває, і слід чекати сина, щоб йому було куди повертатися – туди, де пахне рідною домівкою і де його люблять беззастережно.

Анатолій відзначає, що Женя – завжди дуже життєрадісний, він за будь-яких обставин оптимістично дивився на всі події. І навіть побратими відзначали такі його життєствердні риси й розповідали, що він підбадьорював їх, не давав їм сумувати. Недарма його вважали везучим, тож і називали «Щасливчиком».

Восени на Покрову Женя приїхав у відпустку, але вже за два дні йому зателефонували. Він переговорив із командиром і звернувся до батьків: «Вибачте, але мене терміново викликають – треба їхати».

Олена Іванівна для побратимів сина запекла качку, приготувала чимало котлет, пиріжків і провела разом з ріднею в далеку дорогу – знову на війну.

«А вже звідти син дзвонить і каже: “Мамо, твоя качка залетіла!” Мені так приємно стало, що його побратимам сподобалася страва, яку я приготувала, – каже жінка. – І знаєте, він же до війни говорив суржиком, а вже коли там побув, то чисто українською почав розмовляти. От тому і “качка залетіла”, а не просто з’їли… Не знаю, скільки качок їм приготувала б, якби всі вони вернулися додому…»

Будні

Євген вивчився на слюсаря, але з другом своїм із сусідньої Хмільниці Сергієм Майстренком зуміли організувати такий собі бізнес, який з одного боку не мав в окрузі конкурентів, а з іншого – мав попит серед жителів Чернігівської області.

«Вони не тільки вичищали колодязі, а й з нуля викопували величезні криниці, а також самі виливали бетонні кільця, бо відповідали за результати своєї роботи, – говорить мама Євгена. – Він і вдома капітально полагодив колодязь, який раніше тут був зроблений».

Це, безумовно, тяжка праця – викидати вручну ґрунт і підіймати відрами на поверхню. Та й ще коли понад десяток кілець треба встановити. В одного замовника із Седнева, до прикладу, колодязь мав аж 22 кільця, то тільки уявіть, скільки роботи треба було переробити! А ще ж виконували і сантехнічні роботи: усі труби теж самі протягували, аби в оселях людей була вода.

До речі, Сергій Майстренко, маючи четверо малолітніх дітей, теж добровольцем пішов на фронт, і так само як і Євген, зник безвісти. Рідна сестра Сергія теж сподівається, що брат її десь у полоні…

Тоді, у 2022 році, Євген та Сергій мали високу мотивацію – визволити нашу землю від поганців, які заради своїх амбіцій розпочали непотрібну війну. Заради цього були й активними учасниками Революції Гідності наприкінці 2013-го – на початку 2014 рр.

«Скільки було планів у Євгена, а прийшла війна – і все переплутала, і не тільки нам, а й усім людям», – констатує Олена Іванівна Уланович.

Якось Олені Іванівні та Анатолію Дмитровичу показали фрагмент російської телепередачі, в якій розповідалося саме про той бій неподалік Бахмута.

«Двоє бійців наших росіяни взяли в полон, – розповідає пані Олена. – І хоч очі у них були зав’язані стрічкою, мені все одно здалося, що один з них – наче наш син. І скули такі, і ніс, і губи, і руки, і навіть говір такий, як у нашому селі, і голос його… Живемо надією. Чекаємо».

І справді: хіба може «везунчик» ось так взяти і зникнути у невідомості? На те ж він і «Щасливчик»!

А поки що Олена Іванівна та Анатолій Дмитрович зі своїми односельцями, в яких у полоні їх рідні, виходять завжди на автомобільну трасу, яка розділяє навпіл Вербичі. Вони зустрічають автобуси, що їдуть з боку українсько-білоруського кордону зі звільненими українськими полоненими, що були у російських в’язницях.

«Коли проїжджають повз нас ці автобуси, і я дивлюся на тих хлопців, що за вікном, на їх втомлені очі, то серце готове вискочити з грудей», – каже Олена. – Дай Боже, війна скінчиться, і тоді ми всіх синів своїх знайдемо. Обов’язково знайдемо і повернемо».

Правильно кажуть: віра матері вважається невидимим щитом. Існує повір’я, що поки мати чекає і вірить – син живий.

* * *

У подружжя Улановичів – троє дітей. Євген – найстарший з них. Ще є дві доньки: Наташа та Катерина, у кожної з них – маленькі дітки. У самого Євгена є син, якому вже дев’ять років.

Усі вони чекають на повернення Євгена – тата, сина, брата, дядька. А ще є семилітній гарненький, але своєрідний і темпераментний кіт Масик. Він теж чекає на свого господаря, бо тільки йому дозволяв серйозно бавитися і гаяти з ним час. Джек і Амур – це собаки, які дуже зрадіють поверненню свого хазяїна і друга.

«Дорогий наш братику! Я тебе дуже-дуже люблю, мій найстарший рідний братику, – так звертається до зниклого безвісти на війні Євгена найменша його сестра Катерина. – Повертайся скоріше до нас. Тут усі дуже чекають на твоє повернення до рідного дому».

Для батьків і рідних, які чекають сина з війни, це – нескінченна буденність, де водночас співіснують крихка надія, неймовірна сила та безмежне терпіння.

Рідні чекають на повернення Євгена

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка