«Він такий по життю був – з бажанням допомогти людям… «Зємєля» – такий вираз був у нього. Завжди з радістю в усіх заходах, бажаннях. Він дійсно поклав себе державі і людям, напередодні Дня Незалежності загинув. Така доля. Яскраве життя і яскрава людина. Шкода, що його нема зараз з нами…», – так сказав про «афганця» Олега Міхнюка колишній Чернігівський міський голова Олександр Соколов у день вшанування пам’яті справжнього воїна, який поліг на полі бою за Україну.

Олег Міхнюк родом із селища Мала Дівиця Прилуцького району. Він був добровольцем і загинув 20 серпня 2014 року під час жорстоких боїв за населений пункт Новосвітлівка Луганської області.

Олегу Міхнюку присвоєно звання Герой України. На його честь у Чернігові перейменовано колишню вулицю воїнів-інтернаціоналістів. Ім’я Олега Міхнюка увіковічене не тільки у назві вулиці, а й у столиці України – на будівлі Міжрегіонального професійного вищого училища автомобільного транспорту, де навчався Олег, та в Чернігові встановлені меморіальні дошки. А в селищі Мала Дівиця встановлено пам’ятний знак на честь Героя.

Штурмовики-десантники. Поранення

Багато хто до російсько-української війни вважали «афганців» окупантами, які, мовляв, воювали не за свою державу. Та час показав, що «воїни-інтернаціоналісти», коли для нашої країни настав вирішальний момент, стали на її захист, а деякі з них віддали своє життя за її волю та світле майбутнє.

Можливо, мало кому відомо, що саме наш земляк Олег Міхнюк брав активну участь у створенні Української спілки ветеранів Афганістану.

Саме у лютому 1989 року, коли останній солдат залишав територію ДРА, в українському Севастополі вперше було покладено початок створенню Української спілки ветеранів Афганістану. А вже за рік українські воїни-інтернаціоналісти офіційно об’єдналися у велику ветеранську родину. 24-річний Олег Іванович Міхнюк став заступником голови цієї спілки.

…З деякими паузами, ніби подумки повертаючись до тих давніх подій 1984 року, пригадує Олег свій справжній бій з душманами у чужій країні. Щоправда, подібних бойових сутичок було декілька. Але якраз про цей епізод зі свого життя він розповідає зі щемом. Бо саме у цьому бою він вже прощався з життям.

…Тут кожен метр розбитої кам’янистої пильної дороги нашпигований не лише «звичайними» мінами, а й радіокерованими вибуховими пристроями. Прориваючись до пункту призначення, наші десантники знали про це (Олег тоді служив на посаді заступника командира 3-го десантно-штурмового взводу 7-ї роти), але треба було рухатися далі. Тільки-но їхня бронемашина повернула за валун, під її сподом вибухнув фугасний снаряд. Враз важку машину сильно підкинуло і перевернуло, а ще за мить спалахнули баки з пальним. Вибухова хвиля відкинула штурмовиків-десантників ближче до скель. Найперше, що постало перед ними, – це чорно-сіра, як смерч, завіса, крізь яку пробивався густий темно-червоний вогонь.

Від цього вибуху кілька бійців зазнали поранень різного ступеня. Від тяжких ушкоджень обох ніг у старшого сержанта Олега Міхнюка відкрилася сильна кровотеча. Під шквальним вогнем «душманів» на допомогу своєму командирові кинувся сержант Анатолій Мельник, який, попри контузію, відтягнув побратима за бік скелі, аби уникнути ворожих куль та мати можливість накласти джгути на ноги.

– Толян, залиш мене тут, – звернувся до свого підлеглого командир. – Виводь людей за скелі далі, спробуйте прорватися до наших. Я вас прикрию…

Олег бачив, як «грайливо» відбивалися від скелі автоматні постріли, і хоча з секундними інтервалами він пробував стріляти зі свого АКМ по ворогах, чудово розумів, що стрілянина ставала все ближчою, а отже, «душмани» намагалися оточити бійця та взяти його в полон.

У підсумку ще було два магазини з набоями і дві гранати – «лимонки».

«Мало, як для такого бою, але нічого – ще повоюємо», – подумав про себе Олег і вже став прощатися з життям…

Зненацька позаду себе відчув якесь шарудіння. Олег схопив гранату і вже хотів висмикнути чеку, але почув глухий голос Анатолія Мельника: «Командире, це я. Зараз поповземо до арика – він тут поруч, я по ньому доліз сюди» (Арик – це невеличка довжелезна канава із забетонованими стінками, по яких постачається у разі потреби вода, – Авт.).

Перед тим, як поповзти до арика, Анатолій кинув у бік «духів» кілька «лимонок», які приніс із собою, а Олег – ще й димову гранату. Все це дало можливість зсунутися до канави і далі пересуватися до своїх побратимів.

Але «душмани», отямившись, і не думали відступати – навпаки, вони тиснули на десантників, яким нічого більше не залишалося, як прийняти бій...

Кілька хвилин смертельно-вогневої сутички здавалося бійцям вічністю… На щастя, з’явилися гелікоптери, з яких було запущено у бік ворога кілька реактивних снарядів…

Відтак життя десантників було врятовано.

Те, як після лікування в Союзі Олег Міхнюк знову потрапив до своїх побратимів в Афганістан, – то окрема історія. Зазначу лише, що потім, в одному з боїв, намагаючись врятувати своїх товаришів з-під прицільного вогню ворожого снайпера, Олег знову був серйозно поранений…

«Коли обстріляли нашу колону, я був тяжко поранений, – оповідає офіцер, командир колони Ігор Курбангалієв. – Мене врятував боєць, і як пізніше виявилося, це був Олег Міхнюк. Він встиг затягнути мене в БТР, але по ньому в той момент пройшлась кулеметна черга – по ногах і спині… Все ж таки нам вдалося тоді врятуватися – ми прорвалися до своїх, хоча вода в бронетранспортері кипіла… І лише через 15 років після цього бою на зустрічі ветеранів ми знову побачилися з Олегом. Можете уявити, яка то була зустріч!»

Саме за цей вчинок, коли Олег врятував офіцера, він отримав Орден Червоної Зірки.

Останній бій Олега Міхнюка

Якщо в Афганістані у старшого сержанта Міхнюка був псевдонім «Зємєля», то під час подій у Києві сотника 8-ї «афганської» сотні Самооборони Майдану Олега Івановича звали «Батя».

Коли під час тих буремних подій запитали у сотника про те, навіщо йому цей Майдан, адже у нього серйозно пошкоджені душманськими кулями ноги, відповідь не забарилася: «Я дійсно міг загинути тоді, якби не врятував мене мій товариш… Але сам себе до кінця життя картатиму за те, що ось міг щось зробити для кращого майбутнього своєї України й свого народу – і не зробив. А ще, по правді кажучи, набрид оцей безлад у країні, несправедливість на кожному кроці, оце життя багатьох у розстрочку…»

Про останній бій Олега розповів його побратим Володимир Сакун, який теж у 1987-1988 роках служив строкову службу у складі 345-го окремого десантно-парашутного полку, що дислокувався в афганській провінції Баграм. Володимир був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Наприкінці 2013-го – на початку 2014-го років був у складі 8-ї «афганської» сотні «Самооборони Майдану», якою керував Олег Міхнюк.

Саме Володимир Сакун виявився останнім, хто бачив Олега живим, тож він і розповів про кінцеві хвилини життєвого шляху воїна-захисника.

Олег Міхнюк хотів із сотні сформувати окремий підрозділ із великим відсотком досвідчених бійців, але переговори про це дуже затягнулися. Доки домовлялися, 4-й взвод сотні пішов у 1-й резервний батальйон Національної гвардії України. Ще частина (7-8 людей) вступила в батальйон «Київ-1», нарешті, ще одна група (6-7) не втрималася та вирушила до «Айдару». Бійці досить довго чекали, і коли стало зрозуміло, що це все затягується, також вирушили до «Айдару». 28 липня 2014 року група з 28 «афганців» прибула на одну з баз батальйону в село Половинкине.

«Я останній, хто бачив Олега живим. Це було 20 серпня. Рано-вранці Міхнюк поставив завдання: «Виходимо й займаємо ту висоту, де на нас була зроблена засідка», – пригадує той фатальний день Володимир. – Сєпарів ми не знайшли, але виявили гарно обладнані позиції, побудовані чітко за уставом, а також коробки російських військових сухпайків. Пішли далі в бік Станиці Луганської. Там за допомогою маленького «іграшкового» дрона ми виявили шість танків. Особисто я шукав висотку, де можна було б спіймати бодай якийсь зв’язок: кортіло зателефонувати додому та сказати рідним, що живий. На одній із висоток справді запрацював телефон: надійшла sms «приветствуем в России». Це було 20 серпня о 15:22. Ця sms досі в моїй мобілці – на пам’ять.

Бійці повернулися до Новосвітлівки, там застали одного бійця... Він випросив у Міхнюка трофейну снайперську гвинтівку та вистрілив просто за нашою хатою 10 патронів підряд. Сєпари засікли й відкрили мінометний вогонь. Одна міна лягла далеченько, друга ближче, третя зовсім близько, тим часом Міхнюк почав заганяти всіх у льох. Я забіг останнім, Олег переді мною. Зачинилися, але тут Міхнюк почав мене виштовхувати: «У мене там автомат залишився!». Почав рватися нагору, вискочив і я, Олег мене відштовхнув. Чую: шалений шелест міни, я відскочив убік за стіну, сильний вибух 120-ки…

Коли обстріл скінчився, ми побачили Олега неподалік дерева з автоматом. Розрив стався поруч, рани були несумісні з життям. Ми були такими приголомшеними, що, коли відправляли тіло Міхнюка, забули витягнути з його кишені ключі від мікроавтобуса. Так він і залишився в Новосвітлівці».

Усі, хто знав Олега Міхнюка, відзначають його як доброзичливого, чуйного, сміливого, відданого патріота своєї Батьківщини. Саме таким Олега Івановича завжди і пам’ятатимуть.

Слова, сказані Олегом Міхнюком з трибуни на Майдані під час Революції Гідності, віддзеркалюють позицію воїнів, які пройшли горнило війни колись і стали на захист своєї Вітчизни у наш час.

«Ми – воїни-«афганці» чітко заявляємо: ми служимо тільки народу України і відстоюємо її державність, цілісність і незалежність…Тільки разом ми дамо гідну відсіч тим, хто посягне на ваше життя та нашу свободу…»

Вічна слава героям!

Сергій КОРДИК