24 лютого 2022 року «Отаман» вже отримував на одному з пунктів збору в Чернігові автомат, з яким відправився виконувати бойові завдання. Нині у свої неповні 65 років чернігівець Володимир Федорок продовжує служити Україні, навчаючи курсантів основ ведення бою. Підкреслює, що для нього надзвичайно важливою є мотивація та психологічна підготовка бійця, тому часто, навчаючи новобранця, «Отаман» проводить паралелі між сучасною війною та Майданом, акцентуючи на тому, що росія розв’язала з нами війну саме на Майдані.

– Ви б могли засівати ниву і годувати людей, але обрали військову справу. Цікаво, що вплинуло на таке рішення? – запитую у Володимира Федорка, з яким ми зустрілись в одній із кав’ярень Чернігова.

Будучи інструктором одного з підрозділів сил оборони, він рідко має час для подібних зустрічей. Втім, оскільки ми – давні знайомі і навіть разом були на Майдані, у «Отамана» знайшлася дещиця часу для публічної розмови.

– Впродовж 14-ти років я очолював сільгосппідприємство, все життя думав, що буду хліб вирощувати, а вийшло он як. Коли ж почав вивчати свій рід, то з’ясувалося, що моя матір – Оселедець Ніна Макарівна – козацького роду, який походить із Конотопа Сумської області. З’ясувалося, що у моєму роду по материній лінії були характерники, і я відчуваю у собі щось пов’язане з цим. Що стосується ниви і гречкосійства, то після всіх цих буремних подій я зрозумів, що моє призначення – далеко не хліб вирощувати. Тому, коли готую людей до війни, пояснюю їм, що ми, українці є найсильнішою нацією на цій землі, ми народжуємось бійцями, вже з бойовим інтелектом, через це й непереможні і взяти нас силою ніхто ніколи не зміг і не може.

– Костянтиновичу, минуло вже 12 років з кривавих подій на Майдані, чи не здається Вам з висоти років, що революцію можна було закінчити значно раніше, адже, маючи таку кількість невдоволеного народу (дехто називав цифру мільйон), можна було все зробити швидко?

– Вважаю це основною помилкою майданівців. Це наша біда, бо ми не можемо об’єднатися і довести справу до кінця. На жаль, відбулося те, що відбулося. Через це досі ніхто не був покараний за злочини і зараз увесь той непотріб знову дорвався до влади та мститься нам. На їх думку, ми повинні всі померти, щоб не заважати їм надалі красти. Бо кому потрібні бунтарі? На жаль, влада досі не зрозуміла, що ми з нею в одному човні і всі ми маємо захищати державу.

– Як особисто для вас почалося те, що потім назвуть Революцією Гідності?

– Почалося, як і в більшості – першого грудня. Дружина покликала до телевізора: «Іди глянь, Володю, дітей б’ють». Прийшов, глянув, почав збирати сумку на Майдан. Дружина й собі за мною. «Е, ні, – кажу, треба, щоб вдома хтось таки ж залишився». На тому й домовились – я їду, вона чекає вдома.

– Те перше грудня пам’ятаю і я. Здається, ми разом тоді штурмували КМДА та Федерацію профспілок, хтось штурмував Адміністрацію Президента, і здавалося, що з таким темпом все мало закінчитись поступками з боку Януковича, але політики вже тоді розповсюджували методички про найнятих провокаторів у масках, – пригадую й собі той буремний час, коли, будучи журналістом «Деснянки», відпросився в редактора на Революцію, звідки повернувся аж у лютому.

З побратимами на Майдані

– Тоді ми могли дійсно все закінчити, проте… – зітхає «Отаман» і переходить до іншого. – Нам, українцям, – каже, – не вистачає тієї єдності, яка була на Майдані, і тієї згуртованості, яку ми мали 24 лютого. Нам її не те що не вистачає – це умова нашого успіху як народу. Якщо ми зуміємо відкинути оту вольницю, де кожен другий – гетьман, навчимось чути один одного, то тоді нас нікому не перемогти.

По цьому Володимир Федорок глибоко видихає і переходить до розповіді, картини з якої всі 12 років не виходять йому з голови. Хіба ж таке можна забути?

– Я був сотником «Чернігівської сотні» при ВО «Свобода», – згадує він. – Спочатку нас мало залучали до силового протистояння, берегли лави. Проте коли вже запалало на Грушевського, я відпускав позмінно по кілька людей на барикади, бо всі просились у бій.

Втім, основний бій був попереду. Сотник «Батя» закарбував в пам'ять один важливий момент, який, як приклад, зараз наводить для своїх новобранців і стосується він сили духу та мотивації.

– Був момент, коли ми вчотирьох із побратимами пішли в розвідку до Маріїнського парку, спустившись донизу, побачили вишикуваних у шеренгу хлопців зі щитами. А в Київ саме приїхав харківський «Оплот» проводити «зачистку» Майдану, всі найманці. Ми прилаштувались до хлопців і згодом показали опонентам силу мотивації та ідеї. З нашого боку було не більше семи десятків бійців, з боку найманців – близько п’яти сотень. Тричі кинувши «Слава Україні», вдаривши по щитах, ми поперли на «оплотівців» без найменшого страху. Не минуло і двадцяти хвилин, як цей натовп зник, залишивши після себе одні відра та мітли. Про цей визначальний момент мотивації я розповідаю своїм курсантам – він важливий і на війні, хоча Майдан – це вже була війна, тільки у нас були щити та палиці, а в них – вогнепальна зброя та техніка.

З битами - на кулі

Тоді ж на Майдані Володимир Федорок зрозумів глибокий сенс символів.

– Саме там я зрозумів силу символів – Гімну, Прапора, Тризуба. «Ще не вмерла…» – це не прості слова, я знаю, як вони об’єднують.

І ось 18 лютого... В підручниках історії цей день назвуть початком апогею Революції – пан або пропав… Три наступні дні визначать хід історії. «Батя» був серед її творців.

– Вісімнадцятого лютого нам сказали, що буде похід до парламенту з вимогами. Наша сотня стояла якраз навпроти Будинку офіцерів, на перетині Грушевського та Кріпосного провулку. Спочатку нічого не відбувалося, але ми бачили, що силовики готувались. Через деякий час вони поперли на нас із правого боку, звідти кидали димові й газові шашки. Я відчув, що газ вже був не такий, як раніше, коли можна було просто передихнути, стоячи на коліні. Очевидно, що цей газ завезли росіяни, не виручала і маска. У першому ряду стояв «Беркут», за ними «вевешники», а потім «тітушки». От саме «тітушки» й кидали по нас димові шашки. Тоді загинув сотник Дідич із Франківська – шашка влучила йому в шию, розірвало горло... Пригадую, як зі сцени Майдану сказали, що того дня офіційно загинуло три людини, але це була неправда, загинуло значно більше, значно...

Саме там сотник Володимир Федорок чи не вперше відчув, що таке паніка.

– Той момент досі залишився в моїй пам’яті. У той час, коли по нас кидали гранатами, зокрема й саморобними, «Беркут» пішов у наступ «свинею». Я заховався за автобусною зупинкою, звідки кидав «коктейлі Молотова», там мене знайшов один із «беркутів», який вирішив мене розстріляти – разів вісім він вистрелив по мені з помпової рушниці. Однак жодна куля дивом не потрапила по мені, хоча я відчував як вони пролітали поруч. Очевидно, що він теж боявся, всім тоді було страшно.

А може, не боявся? Може, оте щось, що передалося «Баті» від предків-характерників, вберегло його?

Щоб стримати наступ, майданівці відбивались напалмом. У якийсь момент Володимир Федорок побачив у одному з дворів Кріпосного провулку гори чогось незрозумілого.

– Спочатку я подумав, що це сміття, а потім зрозумів, що то тіла загиблих майданців, один із провулків просто був всіяний трупами. В одного з повстанців було вибите око, яке валялось просто на асфальті. Мене тоді охопило почуття ненависті й водночас безпорадності, хотілося помсти, але не було чим мстити – у нас була лише запальна суміш проти вогнепальної зброї. Збурену свідомість пронизувало відчуття глибокої образи та безпорадності. Сотник «Батя» настільки захопився помстою, що не помітив, як його побратими вже відступили, і він опинився вже майже в оточенні «тітушок» та силовиків.

– Лежав би і я разом із тими хлопцями в переулку, якби своїх не наздогнав, – поправляє сивого чуба. – Нам пощастило заховатись у маленькій кишені поблизу однієї з багатоповерхівок. «Беркут» проводив зачистку кожного двору, ще хтось із них і гранату нам всередину закинув. У мене вже було легке поранення в руку, куля пройшла навиліт крізь тактичну рукавицю, зачепивши палець. Рана була хоч і невелика, однак дуже кровила. Стоячи добу на одному місці, наче оселедець у банці, я почав втрачати сили. Переді мною стояла жінка приблизно на сьомому місяці вагітності. Ми чули, як знизу «Беркут» добивав наших побратимів, і не могли нічого вдіяти. Нам дуже пощастило, що мешканка того будинку пустила нас спочатку у під’їзд, а потім до себе у квартиру. Я не знаю, чи вижили б ми тоді. Вже по закінченню Майдану ми їздили до неї і дуже дякували тій киянці, яка врятувала нас усіх від розправи.

19 лютого вже пішли в хід водомети, наші з останніх сил спалили БТР, котрий намагався прорватись на Майдан Незалежності, СБУ підпалили «Профспілки» – наставав той самий переломний момент в історії, вирішальна битва. Того ж дня тиран Віктор Янукович звільнив генерала Володимира Заману, який відмовив йому у введенні війська на Майдан. 20 лютого протестувальники вже перейшли в наступ. Це стало можливим з дуже важливої причини – у революціонерів з’явилась вогнепальна зброя. У ніч з 18 на 19 лютого у Львові майданівці також захопили військову частину та будівлі обласної прокуратури і СБУ. На вечір 19 лютого було захоплено 4 з 6 райвідділків міліції, міліція повідомила про «втрату» понад 1200 одиниць вогнепальної зброї та 13 000 одиниць боєприпасів до неї. Більшість цієї зброї поїхала в Київ завершувати почате. Той день Володимир Федорок пам’ятає як нині.

– Поява львів’ян зі зброєю стала найзворушливішим моментом – коли вони приїхали автобусами в Київ, побачивши ріки крові, стали на коліна і хтось із них промовив: «Вибачте нас, браття, що ми запізнились». Це було зворушливо і до сліз. Мені тоді стало гірше, мене евакуювали, отруєного газом і обезкровленого, вивезли на Чернігів.

Здавалося, що Майдан переміг, а з ним переміг і український народ, який скинув спрут проросійської гідри, проте це був лишень початок. За день-другий росія розв’яже провокації в Криму, тодішні керманичі злякаються й здадуть Крим. За Кримом – Донбас…

– Майдан на той час був вольницею, Запорізькою Січчю. Якби не путін, то, я впевнений, що все було б інакше, – переконаний Володимир Федорок. Сотник також упевнений, що вся та гідра нікуди не поділась. –Я спілкувався з колишніми «беркутами», вони досі нічого не зрозуміли, думки своєї так і не змінили, переконані, що виконували свої службові обов’язки. Ми хоча і в одному човні, але для них ми досі вороги.

Попри це Володимиру Федорку, якому у війську дали позивний «Отаман» , довелося воювати разом з тими, з ким раніше був по різні боки барикад.

– Мені дуже повезло з командиром. Завдання, які виконував наш підрозділ, були для нас зрозумілі. Не знаю, як їх кваліфікувати, але назву їх специфічними. Хоча й числився в логістиці, а виконував завдання, які були далеко не пов’язані з логістикою. Одним словом, пощастило, що потрапив у середовище справжніх людей, з якими можна йти в розвідку, – згадує події лютого-квітня 2022 року.

Нащадок козаків-характерників Володимир Федорок

Нині у свої без малого 65 «Отаман» працює інструктором в одному з підрозділів сил оборони України. Про свою роботу говорить так: «Вважаю, що посилати людину не навченою на війну, не заклавши на її м’язову пам'ять рефлекси, не можна, шанси вижити у неї будуть мінімальні. Тим паче за умов сучасної війни. Якщо порівняти війну 2022 і 2026, то вона змінилась на 90%, і змінюється практично щотижня та щомісяця радикально».

У його підрозділі новобранці отримують базові основи, матрицю, решту їм мають надати вже безпосередньо в бойовій частині.

– Поки росія не розвалиться, війна не закінчиться. Якщо хтось думає, що можна відати їй шматок нашої землі і вона зупиниться, то це абсурд! Ми тисячу років воюємо з цим диким полем. Ті люди при владі, які зараз таке говорять, – вони не українці. За що тоді загинули стільки воїнів? Невже все це було даремно? Тому доки в мене вистачатиме сил, я хочу бути корисним у цій війні, – говорить про свою мотивацію Володимир Федорок. – Хочемо ми цього чи ні, але ми зараз проходимо свою Голгофу, і зараз ми маємо унікальний шанс піднестись як нація. Наше завдання – вижити і побудувати нову Україну!

Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву Володимира Федорка