Іван похоронив дружину у свої тридцять п’ять років. Їй іще менше було. Галі тільки десять. Два роки хвора мати помирала на очах у дитини. Галя знала багато молитов, повторяла їх за мамою. Коли маму забирали до лікарні, Галя, як бабця, а не дитина, годинами стояла навколішки перед іконами. Скоро маму привозили додому, і дівчинка раділа, вірила, що вимолила її повернення. Та одного разу мама не повернулася. Тато намагався підвести її до домовини. Не підійшла. Ховалася попід руками у тіток, маминих сестер, і дала собі слово, що вже ніколи не буде молитися...

Два роки вони жили тільки з татом. Іноді їм допомагала мамина сестра Проня. Не любив її Іван, бо від тієї помочі більше немічі було.

– Ти, Проню, Галю чогось би жіночого навчила, он чи вареників наліпить, чи борщу наварить. А то тільки сльози розпускаєш тут. Дівчину до жизні треба вчить, – бурчав.

А Проні то як масло у вогонь:

– Галю, діточки... Сиріточко моя нещасна... Нікому тебе пожаліти! Е! Батько не мати!

Галя зростала колючою, як їжаченя. Тато її дуже жалів, і вона швидко зрозуміла, що його жалість їй на руку. Навесні продав поросят і купив їй касетний магнітофон «Весна»! Ні у кого з сільських дітей, тим більше дівчат, не було такого! Дівчинка підростала. Час загоював біль.

І все було б у неї добре, якби не затіяв тато женитися! Тітка Проня вже не раз підказувала Галі, що у тата хтось є. Та тринадцятилітньому підлітку, у якого був касетний магнітофон, не до татових питань.

– Хіба такі старі женяться? – засміялася на тітчину засторогу. Та все ж запитала увечері батька:

– Казала тітка Пронька, що ти хочеш женитися? А я кажу їй – він старий уже! Такі не женяться! – аж підтанцьовувала перед батьком. Він на якусь хвильку опустив очі, потім підняв і взяв її за руку:

– Женяться, доню... Мамку не повернути... І не старий я, зовсім не старий. Ще ж і сорока немає...

– Хіба тобі погано, коли ми тільки удвох? – сказала незадоволено і чекала, що батько, як завжди, насупиться, та зробить так, як вона хоче.

– Я дужче всіх у світі тебе, доню, люблю. Але люди так створені, щоб у парі жити... Ти виростеш скоро і підеш з дому... Я не хочу бути один. Ти колись зрозумієш, Галю... – говорив тихо.

А у неділю Іван привіз мотоциклом з коляскою свою обранку, та ще й не саму! Галя ледь прокинулася і не встигла як слід розплющити очі, як на порозі – усміхнений тато, поряд із ним маленька кругленька жіночка і... її однокласниця Валя із сусіднього села.

– Валько! А ти чому тут? – замість привітання випалила Галя.

Валя аж очі приплющила, бо теж не думала, що зустріне однокласницю. Мама говорила, що вони будуть тепер жити у дядька Івана, але ж не казала, що є у нього донька, та ще і її однокласниця Галя...

– Значить так, Валько! – взяла руки у боки Галя, коли дівчатка залишилися на ніч одні у своїй кімнаті. – Я так розумію, що ви нещасні, з бабою у мазанці жили і до нас прийшли на все готове! Так от запам’ятай, що я тут хазяйка, а ти гість. Будеш мене слухати – будемо дружить. Не будеш – пошкодуєш! – випалила на одному подиху, клацнула вимикачем світло і пірнула в пухову перину на своєму ліжку...

Валя слухала названу сестру. Іноді та діставала її настільки, що Валя горнулася до матері і просила повернутися назад до баби.

– А ти не сердься на неї. Їй треба пробачать… У неї ж мами немає. Того вона і виросла така. Вона ось пойме, що з нами краще, я ж її не обіжаю... Треба прощати, доню. Згадай, як нам з тобою тяжко жилося, а тепер і ми як люди... – зітхала Улянка, – і тебе ж дядько не обіжає…

Валя не знала, як воно живеться із татом, доки не прийшли жити до дядька Івана. Рідного вона не пам’ятає. Мама говорить, що жили вони аж на півночі росії, що тато її загинув «при ісполнєнії». От вони і вернулися до бабусі у село. Валя свідомо пам’ятає тільки село. Мама часто плакала, а бабуся сварилася чомусь і сварилася. Казала, що Улянці треба їхать у місто, а внучку у неї залишати. Валя обіймала маму і просила не залишати її з бабусею.

І коли Іван забирав до себе Улянку, бабуся настоювала на своєму: нехай дитина живе дома, бо хтозна, чим те заміжжя обернеться. Та Іван сказав рішуче: «Ні! Дітям треба із батьками жить!»

Валя усміхнулася по тому, і в маленькому серденьку затепліла надія – у неї буде тато!

І він був! Ось тільки оте слово «тату» вона боялася сказати. У думках часто повторяла, а наяву – страшно. Мама не змушувала так дядька називати, а їй самій хотілося. Дуже хотілося! Дядько ніколи не підвищував голосу ні на дівчат, ні на Улянку. Роботи ж у селі було дуже багато навіть для дітей. Батьки обоє на фермі, а у дівчат після школи обов’язків хоч відбавляй. Галя, було, знає, як ухилятися. Зрозуміла, що Валя не буде татові скаржитися. Хай тільки спробує! Отож Валя і порається, доки батьки з роботи повернуться, і вечерю старається приготувати, а хвалять батьки обох дівчат... Буває, поскаржиться матері, а та, як завжди:

– Не казатиму нічого Іванові. Не казатиму. Бо ще, чого доброго, подумає, що ти вигадуєш на його доньку, та зненавидить тебе. Будь розумнішою, дитино...

Іван і сам бачив і розумів, що Галя його вірьовки в’є і з мачухи, і з її доньки. Та що вдіє тепер? Розумів, що сам дав волю доньці бути такою. Думав, що жаліє її, а воно, виявляється, треба було виховувати! Тепер пізно! Ледь зробить Галі якесь зауваження – а та у сльози. Мовляв, не любиш мене! Ревнувала…

Іван навіть сам не здогадувався, що буде не тільки жаліти, а зможе по-батьківськи полюбити Улянчину доньку. Вона розуміла його з півслова. І навіть татом назвала... сама. Правда, якби не той страшний випадок, може, і не наважилася б. Іван косив на обніжку траву теляті, хтось гукнув його, той і пішов, а косу забув забрати. Валя побігла завернути гусей з кукурудзи і зачепилася ногою за гостре лезо коси. Дівчинка бігла з городу, залишаючи по собі кривавий слід. Добре, що сусідка нагодилася, фельдшера знайшла і упхнули дівчинку у «бобік» до агронома та помчали у лікарню. Та ж сусідка прибігла до Івана на ферму і кричала, що його дівчинка ногу глибоко порізала. Іван завів мотоцикл і летів прямо в лікарню. Він навіть не допитувався, яка із дівчаток поранилася. Одним словом – дитина!

Коли вбіг до палати, Валя лежала бліда і перелякана.

– Таточку! Не переживайте! Ви не винні, я просто... я не побачила косу... Тату!.. – обійняла Івана за шию і дуже розплакалася.

Іван і собі плакав, бо таки він винен. Нічого страшнішого для нього не було, як діти плачуть. А ще оте її... «таточку» рвало душу... І боліло на ній. І тепло було…

Так і жили собі укупі, доки дівчата не виросли. А діти так швидко ростуть. Навіть на випускному у школі ледь не сплутала директорка, хто Галя, а хто Валя, бо так були звикли, що дівчата – просто «дідова дочка і бабина дочка».

Та і в селі вони залишалися дідовою і бабиною дочками. Галя вивчилася у Сосниці на бухгалтера і швидко пішла на «свою копійку», а Валя поїхала в Суми вчитися на медсестру.

– Це якраз по тобі робота, – підсміювалася Галя, – ти ж у нас всіх любиш, всіх жалієш...

До батьків разом приїздили тільки на великі свята, а так, у звичайні вихідні, здебільшого їздила Валя. Батьки старіли, а роботи сільської не меншало. Улянка збирала тиждень молоко на сири та масло, яйця. У вихідні все те їхало у місто. І дідова, і бабина дочка там жили із своїми сім’ями.

– Валю, ти ж і до Галі заїдь, завези торбу, – загадувала доньці Улянка. Іван супився, бо його Галя стала забувати стежку до батьківського дому. Воно й зрозуміло, бо свої діти, чоловік. Та і Валя ж сім’ю має. І внучат везе діду і бабі... Кожен все те розумів по-своєму, і кожен мовчав... про своє, наболіле.

Як грім серед ясного неба – смерть Улянки. Ще б жить та жить. Тільки 70 минуло. Видоїла корову, зайшла до хати.

– Ваню, якось мені важко, вікно відчини, – попросила і сіла до столу. – І молока котам налий, бо я їх обділила сьогодні...

Іван метнувся до вікна і миттю розчинив, ступив на кілька секунд за поріг до котів, які чекали під дверима на вулиці. Поставив відро на лаву у хаті і... раптом злякався тиші. Улянка схилилася до столу...

На похороні мачухи Галя не зронила і сльозинки. Не обняла Валю, батька, які безутішно схилялися над домовиною. Коли піп почав править за упокій, вийшла із хати. Вона ніколи більше після маминої смерті не молилася.

* * *

Іван ще довго жив один. Не здавався. І вперто тримав корову.

– От навіщо вона тобі, батьку! – сварила Галя. – Ми ж не беремо у тебе нічого! Воно вже нам не треба!

– Нічого ти не розумієш! От, поки корова у мене, поти і я живу! З ким мені поговорить! А корова мене розуміє! Тільки, шо мовчить! Не береш нічого, та й не помагаєш! – нарешті кинув сухо доньці.

– Так у тебе ж є донечка! – сказала уїдливо. – Вона за материн пай машину собі купила, хай і їздить! Давай свій пай! І я машину куплю!

– Можеш і не їздить! Я тебе не заставляю! – розхвилювався старий. – І чому ти у мене така? Чому? І в кого ти? – і раптом на тих словах ніби побачив перед собою покійну тещу – викапана Галя у цих роках! Яка ж і ненависна до всіх була! Здригнувся і перехрестився! Кров... не жарт!

Тієї сумної осені вже і Валя обережно стала нагадувати вітчиму, що корову таки треба продати. Про вигоду із неї вже і мови не було.

– Може, і треба... Та тільна ж... Вона тільки теличок приводить! Комусь теличку продамо, а мо кому і корівку... Якби ж тільки не просолам! Ти оголошення зробиш у районці, що так мов і так – продається плохенька корівка, не за великі гроші, у добру сім’ю, – розказував Валі.

Та і усміхалася, і сльозу змахувала. Самій було невимовно шкода Красуню. Та кому ж вона треба тепер? Хто її купить у хазяйство?

Якось у місті зустрілися із Галею.

– Я там знайшла заготівельників, хай корову у батька заберуть! А гроші розділимо! Наполовину, не на трьох. Що вже старому треба?! Ну, якщо ти така добра у нас, то собі можеш не брати, віддай батькові, хай радіє... – говорила, ніби з насмішкою. – Ти багато йому дозволяєш, він старий, з розуму вижив, а ти його слухаєш! Та і гроші мені треба!

– Ти здуріла! Яким заготівельникам! Ми її ще комусь продамо! Ось телятко приведе! – підвищила голос і Валя.

– О! Добре, що й телятко! Більше грошей візьмемо! Коли там воно?

– У грудні! – кинула, не подумавши. До грудня ще цілий місяць. Може і покупець знайдеться.

У листопаді Іван якось швидко занедужав. Казав, що нічого не болить, аби тільки прилягти йму. Валя вперто шукала покупця на корову. Не знаходила. Дзвінків було багато, та всі безтолку. Батько здавав не по днях, а по годинах. У лікарню не хотів.

– Ти ж, дочко, сама медик, якого мені ще лікаря треба, – відмахувався. – Я вже багато прожив, аби не лежать.

Валя багато років у стаціонарі лікувала подібних сільських дядьків, які до останнього подиху вважали себе здоровими. Лікувала і вітчима, як могла. Він не сперечався. Та щодня ставав все худішим і немічнішим.

Довелося взяти відпустку і приїхати в село надовго. Корова скоро розтелиться, а батько і на вулицю вийти не може – безсилля, ноги тремтять. Та коли сказала, що Красуня привела теличку, зрадів, як дитина. Ніби аж краще став почуватися. А увечері знайшовся і покупець на корівку. Домовилися, що через тиждень по неї прийдуть із сусіднього села.

Мале телятко, що дитина мала. І корову ж треба вчасно видоїть, і теля напоїть, і нагодувати їх, і гній винести. Та до сільської роботи їй не звикати. Важко було морально. Вона, як ніхто, розуміла, що вітчим згасає. Любила його всім серцем, бо він був найкращим батьком. Злилася у душі на Галю, що не їхала, не турбувалася про свого батька, а він хоч і мовчав про це, та розуміла – болить його душа, болить... Вночі надумалася, що вдень таки поїде у місто до зведеної сестри, запросить її у якусь кафешку поговорити... про батька. Не можна ж так!

Із самого ранку дзвонила до Галі. Та ігнорувала. Писала повідомлення – без відповіді. Попоралася, дала поснідати батькові.

– Я у місто. Ви тільки на вулицю не виходьте, бо слизько. Я по ліки, у магазин. Скоро буду.

Старий усміхнувся і жартома помахав їй рукою:

– Оце дожився! День білий, а я перед телевізором лежу!

Наполеглива Валя, не отримавши відповіді зведеної сестри, поїхала до неї додому. Ніхто не відчинив. Дзвонить до її чоловіка, дітей не захотіла. Їм то що вона розкаже...

Заїхала до себе, сіла на кухні, а пташка у шибку – стук, та так, ніби щось по щоці лиснуло – до батька, в село! Мерщій!

На в’їзді у село розминулися із вантажівкою, на кузові виднілося щось схоже на забитих тварин. Дивилася на дорогу, щоб не заїхати в замет, а за мить подумала:

– Ще ж тримають люди і хазяйство в селі, не ми одні, у когось забрали бичка, мабуть...

Повернула у вуличку. Колія ширша від тієї, яку зробила вона вранці, біля воріт – кров! Бігла з машини у двір, задихаючись. Кров біля хліва... Багато крові. Двері у хлів навстіж. Розтрощений стільчик, на якому вона чи батько доїли корову... Ні корови, ні телятка!

Від хліва бігла до хати. Важко прочиняла двері. Батько лежав розпластаний у коридорі. Пульс іще був. Втягла у хату. На диван не підніме. Обмостила ковдрою, подушками. Робила уколи, розтирала ноги... Дихав. Розплющив очі.

– Тату! Тату! То не я! – плакала.

– Я знаю... Ти б не зробила такого. Зайшли у хату і кажуть, що ми по худобу, дочка прислала. Я кричу їм – не смійте! А вони тільки засміялися. Я ж хотів ото бігти за ними, та не добіг...

Більше він не хотів говорити. Два дні мовчав, тільки сльози котилися і котилися.

Валя плакала на вулиці. У хаті їй не можна плакати... Там батько… Плакала так, як хіба тоді, коли померла мама.

На третій день Іван замовк...

Галя так і не відповідала на дзвінки. Відгукнувся її чоловік на дзвінок Валі. Приїхали вранці з вінком, вином, цукерками. Галя у чорній хустині. Та ніби не рідна. Осторонь. Люди сходилися на похорон і гидливо обходили залитий кров’ю сніг у дворі. Перешіптувалися.

Галя стояла мовчки біля труни. Мовчала і Валя – не той час, щоб говорити... Як тільки почав правити піп, Галя – мерщій до порога. Люди розступилися... Звідки їм знати, що Галя ще з дитинства, після смерті матері, уникала молитви.

Олександра ГОСТРА