Ми з Євгенією сиділи на кухні серед жахливого безладу, якого я ніколи не бачила в цій квартирі, – немитий посуд, рушник на підлозі. Євгенія виглядала так само жахливо (припухлі від сліз очі, пожмакана зелена сукня, у косах – недоречний дитячий рожевий метелик – заколка її доньки).

Учора в домі Євгенії трапилася справжня планетарна трагедія – від неї пішов чоловік.

– Знаєш, він пішов не до якоїсь там іншої жінки, ти не думай, а просто – в нікуди. Він стомився… У країні весь час щось відбувається: пандемія, війна, шалені обстріли, пожежі, загиблі та поранені люди, зруйноване житло, гучні корупційні скандали; міжнародні футбольні матчі, в яких на кін завжди поставлено авторитет держави… Він неодмінно мав у всьому цьому брати участь, прилипнувши до телевізора. А до того, що кран на кухні не працює, йому не було діла… Ні до мене, ні до крана… І щодня потрібні гроші… Ці чортові гроші! Донечка Світланка росте, мов на дріжджах. А де їх брати, ті гроші? Ось він і не витримав, зламався… Хіба часи тепер – для кохання? Уявляєш, тепер я почуваюся так, ніби вимкнули світло, хоча його й так увесь час відмикають: світло, а ще – воду, опалення… Зате часто страшенно ревуть та виють, немов дикі звірі, пронизливі тривоги… Особливо від них моторошно вночі! То як усе це можна витримати звичайній людині?!

А все ж було так добре до війни – у серпні разом вони були на морі. Правда, всього десять днів, та все ж… Під час припливу – море таке веселе… Він возив нас на човні далеко, ген аж до горизонту, і було аніскільки не лячно… Дарував камінчики з синіми і червоними цяточками, такі теплі на дотик. Ми зі Світланкою шаленіли від щастя…

Подруга плакала, а я мовчала. Чим можна було зарадити, що сказати? Що у коханні так само є припливи і відпливи? Там є все: уламки кораблів, які зазнали катастрофи у відомому Бермудському трикутнику (або в якомусь іншому?), прекрасні сонячні міста і такі слизькі, огидні медузи… Так буває, і завжди несподівано, як дощ серед зими: Світлий Янгол раптом летить з твого лівого плеча… В нікуди? У свою втому? Чи, може, – скуштувати ягід у чужому саду, посидіти на нетутешніх квітках? І завжди в таких випадках не вистачає мужності дістати з серця стрілу Амура, засушити її в домашньому альбомі, мов лаванду з недавньої подорожі, щоб колись, при нагоді, ніби між іншим, показувати знудженим гостям…

Але там, у коханні, є і перлини в раковинах, є дивовижні морські зірки (можна спіймати одну таку – на хвилі, висушити і покласти коханому на його робочий стіл, завалений усілякими одноманітними, безбарвними, бляклими паперами).

Там є ті камінчики з синьо-червоними цятками. Вони лежать глибоко-глибоко, десь на самісінькому дні, проте я знаю, що можна допірнути крізь моторошний бездонний морок (коли вдвох – не так страшно!) і дістати їх…

Хіба в цьому жахливому світі нас можуть врятувати гроші? Мабуть, тільки ті неймовірні, чарівні камінчики з морського дна, такі теплі на дотик… І, мабуть, чоловіка потрібно кохати навіть тоді, коли він тебе розчаровує і навіть – коли покидає… Хто сказав, що кохання – тільки для щастя?

Ми пішли до спальні, бо Євгенія випила сильні ліки, аби заспокоїтися і заснути… Вона залізла під пухову ковдру, мов налякане кошеня, навіть не скинувши своєї сукні.

– Розумієш, це ж так страшно – залишитися самій та ще в такі часи… – останнє, що вона пробурмотіла.

А дощ за вікном все йшов і йшов. На ліжку під пуховою ковдрою спала заплакана жінка з рожевим метеликом у волоссі.

Лілія ЧЕРНЕНКО