Вона з насолодою існує поміж двох небес, двох стихій, двох пристрастей (хоч інколи це – доволі складно) – піднесеного і земного. Вона вміє жити у світі високих небесних істин і в світі простих, милих, домашніх дрібниць. Вона так легко ступає по хмарах і по вітальні своєї квартири. Їй добре серед зірок, до яких вона раз-по-раз відлітає, і серед волошок у житі, що пахнуть сонцем та землею.

Їй до вподоби вода тихої річечки з піщаним дном, де вчора вона зривала лілії, і… свіже молоко для манної каші своїй п’ятирічній донечці Надійці. Їй чудово і серед людей (близьких та чужих), і наодинці. Адже її самотність – солодка, наче мед, і така потрібна… Їй вистачає (і – завжди не вистачає) часу для всього. Зранку вона біжить на якийсь музичний фестиваль або на виставку відомого (чи зовсім невідомого) художника…

А буває й так, що в їхнє маленьке містечко приїжджають японці у важливих державних справах… Вона – журналістка і мусить всюди встигнути першою… А потім додому – писати. Далі – у редакцію. А потім – до мами, щоб забрати Надійку, яку відвезла туди раніше. Далі – знову додому, бо там – безліч справ.

Треба почастувати своїх смачною вечерею, дошити нові фіранки (все ж таки вона облямує край тканини не тасьмою, а шовковою блакитною смужкою – так буде миліше), випрасувати чоловікові костюм із сорочкою (Андрій завжди на людях, і має виглядати бездоганно), допомогти Надійці розфарбовувати розмальовки (вона ніяк не може підібрати потрібний колір для слона та черепахи), переглянути роман Хакслі…

А коли все перероблено і всі сплять, вона йде на кухню, вмикає свою улюблену настінну лампу у вигляді старовинного ліхтаря, сідає на маленький Надійчин стільчик спиною до батареї і пише вірші про кохання (серед домашніх цей процес жартома називається «під ліхтарем»). Інколи вона сидить «під ліхтарем» до самого ранку… І ніхто ніколи не переконає її, що нині ці вірші нікому непотрібні.

Боккаччо писав свій «Декамерон» – безсмертний гімн любощам і коханню – у 1348 році, коли у Флоренції лютувала чума. Вона переконана: нам усім – саме до кохання. Ця прихована таємниця живе в кожнім із нас: ми безтямно хочемо, щоб нас любили…

Окрім репортажів та нарисів про цікавих людей (усе, що вона створює, справляє враження талановитого, витонченого, пронизаного лише добротою та любов’ю), крім чарівних віршів, вона пише ще й казки (ніколи не думала, що це так чудово – вигадувати казки для власної доньки!). У цих казках дощ несміливо обіймає красуню-веселку, вередлива бабка подорожує світом разом із непривабливим, потішним жабеням, а сумний акварельний пензель закохується у веселу аристократичну намистинку, яка була неймовірною гульвісою. Донька ніколи не засинає без цих історій і щоразу вимагає нових…

Буває, вона дивиться на себе у люстерко і думає про те, якими рисами обличчя схожа на свою бабусю Марфу, чий рушник, вишитий чудовими гілками горобини і пташками, вона возить із собою скрізь, як талісман. Мама каже, що вона зараз – викапісінька бабуся Марфа у молодості…

Бабуся… Матуся… Вона сама… Надійка… Вони – жінки однієї сім’ї, одного роду. Життя кожної увібрало в себе життя цілої епохи, або – її частки… Бабуся народилася на початку століття і померла у вісімдесятих… Мама з’явилася на світ до війни… Була вивезена до Німеччини… Вона сама народилася у п’яту річницю смерті Сталіна. Надійка – наприкінці двадцятого століття – у такі непевні, незрозумілі часи. Жіночі долі ніби плавно перетікали одна в одну, і кожна з них мала свій таємний візерунок…

Її бабуся складала пісні-молитви. Їх знали всі односельці, а сільський священик Олексій читав їх під час богослужіння своїм прихожанам. Під зводами маленької, чисто вибіленої церкви вони звучали як справжня втіха, позбавлення від щоденних бід і злих напастей, адже були створені звичайною, усім знайомою жінкою, яка жила в їхньому селі, у маленькій хатині, де, крім щедрого бузку на подвір’ї, інших багатств не було.

Її мама – щаслива у шлюбі. Ліпшого подружжя, як батьки, вона не бачила за все життя. Мабуть, Бог дав обом цей талант – кохати. Їй з Андрієм – так само добре вдвох. У них – такий затишний, привітний дім, в якому не галасують і не б’ють посуд. У ньому пишуть вірші, голубляться, сміються… У ньому жінки співають, а дітям не сняться страхітливі сни.

Вона, сьогоднішня, – така, яка є. Вона обрала те, що обрала. Що передалося їй від бабусі, мами... Якою буде Надійка?.. А донька Надійчиної донечки?.. Вона – сама собі слава, сумління і суд. Вона живе, посміхається, плаче, пробачає (найважче в житті – пробачати) і оспівує кохання щодня, як свою єдину істинну молитву. І вона, ця молитва, для всіх…

Вона ніколи не запитує у себе, чи щаслива, бо наперед знає відповідь – так.

Лілія ЧЕРНЕНКО