– О! Буря влетіла! – відгукувалася баба і усміхалася. Подобалася їй запальна вдача внучки.

Олеся вже поторохтіла клямкою й дверима потрясла, а баба мовчить. Її кіт Рудик, який завжди грівся біля баби, вилетів кулею у відчинені двері.

– Бабусю! Я прийшла! Бабусю! Бабусю! – повторяла Олеся і тихенько підходила до полика, де Домаха схилилася на велику подушку у вишитій наволочці. – Бабусю! Спите? – торкнулася бабусиної руки дівчинка і закричала несамовито. Холод руки обпік її аж до серця. Вибігла на вулицю і всю дорогу додому несамовито кричала.

То була найперша втрата у житті Олесі. Дівчинку ніхто не міг заспокоїти. Кричала до хрипоти та гикавки...

– Досить, доню! Всі люди колись помирають, – сказала мама. – Пішли, будеш мені допомагать готувать бабину хату, бо завтра ж похорон. Живих треба боятися, а мертвих не страшно.

Те переконання мало діяло на Олесю. Тремтіла, та все ж зайшла за мамою до хати. Баба лежала на лаві у празнИчному одязі. Руки жовті на грудях схрещені, свічка в руках... Поряд читає молитви її подруга баба Дунька.

– А ще вчора гарбузці із Дунькою лузали, – подумала Олеся і зайшлася плачем. Причитала, як доросла. Якось все само собою ішло на думку і говорилося. Олеся перекладала із ліжка аж на піч вишиті подушки, бо на ліжку завтра мають теж сидіти люди. Скільки разів Олесі хотілося пірнути у ті подушки і залишитися ночувати у баби. Та жодного разу такого не було. Навіть торкнутися до тих подушок Олеся боялася. Ні, баба ніколи не сварила, але ніколи і не пропонувала вкластися в оті перини і відчути себе принцесою на горошині! І ось тепер Олеся тягне на піч подушку за подушкою. Здалося їй, що у наволочці щось цупке заховане, розпорола тихенько і намацала між наволочкою і напірником фотографії. Оглянулася – ніхто не звертає на неї увагу! І сховала у куточок на печі, а як додому ішла увечері, то за пазуху у пальтечко засунула. Вдома у хаті багато людей. Олеся взяла ліхтарика і вже під ковдрою старалася розгледіти обличчя на фотографіях. Через багато років ті фотографії поведуть Олесю стежками її роду...

Ховати Домаху зібралося ледь не все село. У її селі ніколи не було церкви. Бувало, що тоді, у 70-х, хтось привозив кіньми попа, аби відспівати покійника, а хто і не привозив. Воно ж партійним було не дозволено з попом хоронити. Багато хто хоронив рідних із духовою музикою, яка саме у сільську моду входила. Її теж треба було у районі замовити. То похорони і без попа, і без музики були нормою. Бувало, що голова сільради виступав і командував на похороні – це здебільшого тоді, коли хоронили когось із ветеранів війни. А що про бабу Домаху сказати? Таких, як вона, бабів півсела! Сирота, та ще й не місцева родом... Ну, на фермі корів доїла до пенсії, а на пенсії довго у городній ланці ще робила. Син один у баби, а у нього дітей аж п’ятеро, та щось не ладили з невісткою та свахою. Ну, то їхнє сімейне діло. Всі стоять біля труни. Син сльози витирає. І враз Олеся, його найменша, як затужить:

– Ой, бабусечко моя ріднесенька! Ой простіть, що прийшла до вас пізно! Страждальнице ж наша, біднесенька. Та не знали ви ні батька, ні матері, ні роду свого! Ой, забере вас сира земелька, а ви мені нічого й не скажете!

Люди пожвавішали, переглядалися і перешіптувалися. Це ж треба, щоб дитина отак причитала! А Олеся відштовхувала матір, яка намагалася її обійняти, і все плакала та говорила. Батько обійняв міцно дівчинку, а чоловіки забивали цвяхи у труну та опускали домовину в землю...

Олеся після похорону баби Домахи довго хворіла. Мама і до бабці шептухи водила її – переляк вишептать. Та Олеся довго боялася відчинити двері батьківського дому, аби не побачити щось страшне. Було, товчеться та брязкотить клямкою, доки баба Соня, мамина мама, яка жила із ними, обізветься з хати:

– Заходь уже! Не бійся! Я жива!

Олеся не раз чула, як баба Соня розказувала сусідкам про її переляк:

– І досі боїться дівчина у хату сама зайти! Отака відьма у мене сваха була! Злякала дитину навіки!

Олеся втомилася бабі Соні доводити, що баба Домка (так вона її звала) ні до чого. Вона ж не знала, що помре! Та бабу Соню не переконати. От відьма Домаха – і все!

Зовсім скоро не стало і баби Соні, а Олеся поїхала з дому навчатися. Вийшла заміж і до батьків приїздила тільки в гості.

Минули десятиліття, не стало і батьків. Так хотілося Олесі когось із них хоч у сні побачити. Не приходив ніхто. Тільки баба Домка. То просить її переночувати на отих вишитих подушках, то проситься до хати. Буває, стукне у вікно, ніби насправді. Олеся кинеться і вже відчуває – щось десь із кимось у родині не гаразд.

24 лютого у 2022-му близько четвертої ранку було, коли баба Домка так затарабанила у вікно, що Олеся аж із ліжка схопилася і перехрестилася... Може, щось і було у неї відьомське? Не раз таке думала. Чому ж тільки вона сниться.

А колись, вже у війну, сниться їй, що баба Домка сидить у своїй хаті на ліжку вже без подушок і плачеться Олесі: «Втомилася я, внученько, втомилася... Немає мені де тут прилягти. Тут усі невідспівані бродять, а мені б полежати...»

Поїхала Олеся у рідне село, попросила священника провести обряд над бабиною могилою. Не відмовив. Після того й наснилася баба Домка тільки один раз. Ніби така весела сидить у свої вишитих подушках, а навколо неї трійко діток усміхаються.

– Це, Олесю, внучата твої! Бавтеся тепер! – усміхається, – а я вже відпочиватиму.

У Олесі синові Сашкові майже сорок, а ще не був батьком. Ніби й не хворі з жінкою, а діток немає та й немає. Вже третій рік він воює, додому іноді заїжджає. І треба ж! У такий страшний час невістка завагітніла і народила відразу двох!

Донька Оля із Глухова у війну втекла до Туреччини. Не заміжня. Все вчилася. Олеся думала, що там вона і залишиться вже. Як повернулася... вагітною. Ну й нехай! Добре ж як! Бо роки не малі! Дівчинку народила чорнявеньку. Люди поговорять, та й забудуть, а їй щастя яке!

Вже й за 60 Олесі звернуло, як бабою стала. Та стала ж! А баба Домка більше не сниться, тільки у вікно стукає, коли обстріл буде. Береже їх!

Буває, скаже комусь вдень Олеся, що вночі ракети летітимуть, сміються з неї. А тоді допитуються, звідки дізналася. Не скаже ж, що баба Домка у вікно постукала...

* * *

...Улюблена Олесина бабуся Сонька свою сваху ніяк інше, як відьмою, і не називала. Коли Олеся зі старшими братами та сестрами хворіли інфекційними кором, вітрянкою, свинкою, бабуся Соня винуватцем усіх їхніх хвороб вважала відьму, тобто сваху.

– Побачите де на вулиці її, не підходьте! – наказувала внукам так, щоб батько не чув. Бо хоч і ненавиділа всією душею сваху, при зятеві відьмою не називала.

Вперше Олеся побачила свою другу бабу вже тоді, як стала ходити до сільської лавки по хліб, років у вісім. Коли висока струнка жінка обійняла дівчинку ззаду за плечі, вона аж затремтіла із ляку.

– Не бійся мене! Я така твоя баба, як і та, що дома. Я не страшна! Я твоя рідна баба! – говорила тихенько та жінка і запихала дівчинці у кишені цукерки. – Щось кишеня у тебе мала!

То був перший її гріх... Поставила під улюбленим кущем смородини торбу з хлібом, перехрестилася і дістала з кишені шоколадну цукерку. «Волошка»... прочитала. Зваба з’їсти цукерку боролася із страхом померти. Олеся разів двадцять перехрестилася, прочитала пошепки «Отче наш» і вкинула цукерку до рота. Як же і смачно! Другу цукерку сховала у кущі та й пішла до хати. Всі діти в сім’ї мали свої обов’язки. Олеся збирала опалі яблука для корови, замітала у дворі і... все ждала дії тієї цукерки від баби-відьми. Вже й стемніло, і батьки з роботи повернулися. Олеся, як то любила робити завжди, залізла татові на руки, пригорнулася.

– Я сьогодні бачила бабу Домку, – прошепотіла йому на вухо, – вона дала мені цукерку і я її з’їла.

Батько усміхнувся у вуса і поцілував найменшеньку.

Вранці Олеся ледь прокинулась – і до куща смородини. Був дощ, і цукерка, яку вона там сховала, розкисла...

Відтоді з бабою Домкою вони і стрічалися у магазині. Стара завжди щось мала в кишені для внучки, або ж купляла – іноді навіть те, про що сільські діти могли тільки помріяти! На порожніх полицях магазину красувалися викладені «спіраллю» шоколадки «Оленка», «Чайка», навіть якийсь «Екстра» чорний. Олеся ще і смаку не знала того шоколаду. Та, мабуть, і сама Домка його не знала. Сільські жінки дивляться, а вона підняла внучку аж до полиці з шоколадками і каже:

– Вибирай, яку хочеш!

Олеся знітилася, а баба сама вибрала – найбільшу і найдорожчу «Екстру» і всунула дівчинці у руки, витягла із гаманця червону десятку і подала продавщиці.

Олеся була чемною дівчинкою, та от як бабі дякувати – не знала. Обійняти і поцілувати її соромилась, а так хотілося... Зашарілася, шоколадку обома руками тримає. По дорозі додому думала, що з нею робити: розділити із старшими – можуть бабусі Соні розказать, а та точно змусить викинуть, скаже «відьма дала!» Дівчинка дійшла до смородинового куща і сховалася під ним. Розпакувала шоколадку – як же пахне! Тричі прочитала «Отче наш», бо так учила її баба Соня, коли треба якусь справу починать, багато хрестилася і... почала справу! Плиточки одна за одною танули у роті. Вже й не хотілося їсти, та мусила! Немає дурних у кущ ховати! Уже ж навчило! Ледве з'їла.

– А чим то ти замуркалася? – спитала баба Соня. – Їла шо?

– Нічого, – вхопилася за рота Олеся, поставила сітку з хлібом на лаву і ледь встигла вибігти на вулицю, як її знудило та вирвало.

– Що ти їла? – допитувалися старші сестри і бабуся, та мала не зізнавалася. До вечора кілька разів її вирвало, крутило живіт, піднялася температура. Мама вже пізно увечері покликала фельдшерку. Та вирішила, що дівчинка об'їлася брудних абрикос. На тім і зійшлися.

– Таки треба було не їсти відразу всю шоколадку! Ніколи більше всю не їстиму! – думала Олеся кілька днів. Бо хоч і мала була за віком, та мудра. Ця дитяча мудрість і привела її до баби Домки. Коли навчилася добре їздить на велосипеді, то кілька хвилин – і у баби.

– Чого тебе до неї носить нечистий? – колись насварилася баба Соня. – Відьма вона!

– І я як виросту, то стану відьмою! – випалила їй Олеся.

– Свять, свять... Цу-цу дурному, – перехрестилася баба Соня.

Слідом за Олесею стали до баби бігати і старші внуки, та все ж Олеся була найголовнішою для баби Домки. Побачить внучку – розцвітає. Хоч і говорили мало. Якось не положено тоді було старших зайве розпитувати. А так хотілося ж... Не встигла Олеся... Мала була...

Багато води спливло з тих пір. Понесла із собою в домовину всі таємниці роду баба Домка. Не було кому розказати, чи не було кому слухати.

А колись уже невістка Олесі, яка ніяк дітей не могла завести, розказує їй, що була, буцімто, в однієї ясновидиці, а та і каже: «Гріх якийсь великий лежить на роду твого чоловіка. Обіда якась кровна. Хтось із предків ображений, що мав дітей, а не мав до них доступу... через когось. Тому і дітей немає у вас. Молитися треба і прощення просити». От і запитувала вона Олесю, у кого ж прощення їм прости.

– Мабуть, у баби Домки, – промовила та, – моєї баби по батьковій лінії... Довга історія...

Після того, як наснилася Олесі баба Домка з трьома малятами, більше не приходить у снах, не тривожить. А у вікно таки стукає, щоб біду попередити...

Олександра ГОСТРА