Прилучанка Тетяна Шевченко народилася в родині будівельників автодоріг. Батьки закінчили Київський автодорожній інститут, багато працювали. Пані Тетяна вдячна батькам за своє щасливе дитинство. У домі панував культ книги, вся родина багато читала. Татко привчив її до занять спортом: ковзани, лижі, велосипед… Вона гарно вчилася у школі, любила співати, не розлучалася з різними енциклопедіями, з Артуром Конан Дойлом та Жуль Верном, писала на пів зошита оригінальні шкільні твори.

Вона вже в підлітковому віці знала, що хоче бути філологом і працювати з дітьми. Вступила до Харківського педагогічного інституту імені Григорія Сковороди. Студентські роки – особлива сторінка її долі.

З теплом згадує це красиве зелене місто, його головну, таку неповторну, вулицю міста Сумську – з її дивовижною старовинною архітектурою (говорить, що інколи їй здавалося, що вона не іде нею пішки, а їде у кареті ХIХ сторіччя). Тепер, з початком війни, її серце болить за Харків, і вона частенько телефонує до своїх друзів, щоб з перших вуст дізнатися обстановку у місті…

Згадує театри, до яких пристрастилася, своїх улюблених викладачів, їх ерудицію та чуйність. Вони пропонували здібній студентці йти вчитися до аспірантури, але ж життя надиктувало своє: після закінчення (з червоним дипломом) інституту трішки попрацювала у місті Куп’янськ Харківської області, а потім – вийшла заміж, народила дочку Оленку… І на початку 90-х років переїхала до Прилук.

Вона пішла працювати вчителем мови та літератури у середню школу № 12, і пропрацювала там 21 рік. Вважає ці роки одними з найкращих у своєму житті. Знаю, що діти, навчаючись у такої вчительки, були щасливими – вони її просто обожнювали. Інтелігентна, розумна, приваблива і завжди усміхнена. Велика інтелектуалка, яка знає і світову, і вітчизняну літературу глибоко, досконало. Тетяна Валентинівна по-особливому сприймає літературу – на рівні рефлексій, відтінків, кольорів і тонкого відчуття авторського стилю, мови кожного письменника. Вона вміє віддано любити мистецтво, і завжди вміла навчити цьому своїх учнів. А ще – повазі до мови та літератури, до Слова, до творчості. Її уроки, літературні вечори, спектаклі театрального гуртка, яким вона керувала, стали великими відкриттями для її улюблених учнів, пізнанням нового.

Життя складалося з митей прекрасних потрясінь та душевних спілкувань, щирих розумінь, творчості, поваги і любові до учнів, до учительської професії…

У 2014 році їй випала нагода піти на пільгову пенсію, що вона і зробила. Хотілося більше часу приділити мамі Тамарі Григорівні, дочці Олені, онучці Маші, сестрі Олі. Хотілося опанувати щось нове і цікаве, опанувати, наприклад, математику. В душі вона завжди була гуманітарієм, ліриком, а математика – наука точна, раціональна.

Вільного часу побільшало, і вона почали шити ляльок – як подарунки для друзів і для власного задоволення.

«За характером я – Плюшкін, – говорить пані Тетяна, – збираю різні клаптики, мереживо, картонки, нічого не викидаю». Частенько мандрує секонд-хендами у пошуках цікавих тканин. А потім створює з них кумедних сніговиків, Санта Клаусів, ведмедів…

Є у неї голуба лялька з волоссям, зробленим з прозорої целофанової пакувальної плівки – не волоссячко, а ніжні крижані бурульки! Є лялька в окулярах, з книгою. У неї, до речі, рухаються і ручки, і ніжки… Кожна лялька має свою історію свій характер.

Тетяна завжди готує цікаві подарунки для своїх близьких – дарувати простирадла чи набір посуду нудно. Для онучки Маші на день її десятиріччя підготувала відеофільм про неї. Про свою улюблену онуку, якою дуже пишається, Тетяна може розповідати годинами…

Вона дуже цінує і шанує маму – за її безмежну доброту до всіх людей. Вона для неї – зразок материнства і жертовності, безкінечної турботи та любові. Пані Тетяна пише гарні вірші, й у 2023 році видала свою першу поетичну збірку «Стежина барвінкова».

Вона частенько робить відеофільми для рідних та подруг, яких у неї багато. Разом вони навідують лазню, організовують «капусники», навіть поставили «За двома зайцями»… Займається йогою, відвідує клуб книголюбів, і, якщо випадає така нагода, подорожує. Неодноразово побувала в Карпатах і приросла до них серцем – за цілюще повітря, за дивовижні роси, які настояні на чебреці та ожині, за самобутню говірку та колорит. Їй пощастило три роки постіль провести літо у Албанії, біля моря, де жили її донька з чоловіком. Частенько вони подорожують і разом з сестрою Олею. Кожен день для неї – як початок чогось нового і захоплюючого, а свій кожний світанок вона відчиняє музикою власної душі…

Ще одна цікава сторінка життя героїні нарису – розведення квітів. Мешкає вона на першому поверсі багатоповерхівки, але завдяки її креативності та пристрасті до будування (мабуть, це передалося їй від батьків), вона прибудувала веранду (все законно, з великою кількістю необхідних документів), з якої є вихід на сотку городу під вікнами. І зробила з цього городу справжній квітковий рай. Рай майже в центрі міста, посеред інших бетонних «висоток», саме навпроти однієї зі шкіл міста…

Більша частина ділянки – під квітами. Місця мало, тому деякі овочі і квіти ростуть на так званих шпалерах (шпалери – це каркас або опора, завдяки якій овочі та квіти ростуть не біля самої землі, а тягнуться вгору).

Квітники на подвір’ї – архетип нашої народної культури, сакральне середовище людини. Біля звичайної сільської української хати завжди був шматок землі, який наші пращури обов’язково засаджували маленьким вишневим садочком і квітами. Що нам наші бабусі зазвичай залишають у спадок? Сорочку, вишиту хрестиком, рушники і… квітник, як головний скарб життя. Доглядаючи квітник, милуючись ним, виростає декілька поколінь твого роду. Бабусин окрайчик землі стає твоїм, і ти працюєш вже на ньому разом зі своєю онукою.

Займатися квітникарством – справа не така проста, біля квітів потрібно багато потрудитися, багато чого знати про них, присвятити їм велику частину свого життя. Щороку пані Тетяна засаджує свій квітник новими квітами, реанімує багаторічні, з любов’ю доглядає їх – вона і квітникарка, і агроном, і ландшафтний дизайнер. І для неї це справжня, незрівнянна насолода.

Квіткове божевілля (у гарному сенсі слова) починається десь з початку квітня – починають цвісти проліски. Квіти радують око до заморозків – це хризантеми та троянди. Буяють біля будинку, під вікнами в різні місяці весни, літа та осені – півонії, мальви, іриси, нарциси, гіацинти, зеленуваті та жовтуваті лілії, троянди та тюльпани, маргаритки, лілійник, рожеві хризантеми, айстри, чорнобривці… І це все диво – на невеликому клаптику землі!

Мама любить приходити до неї літніми вечорами і відпочивати біля квітів у кріслі просто неба… Так, це чудова місцина посеред галасливого міста; під тобою – високе блакитне небо, поряд – квіти, які дарують свій вишуканий аромат, дають спокій, гармонію душі… Арка, що зроблена власноруч, оповита клематисом та кампсисом – вона нагадує якийсь затишний дворик з фонтанами біля середньовічного палацу…

У світі, мабуть, немає нічого красивішого за небо та квіти. Життя прекрасне, бо в ньому є небо і квіти! І цей квітковий рай належить всім: помилуватися квітником приходять подруги і знайомі. А вчителі та учні, що йдуть зі школи, обов’язково зупиняються, щоб подивитися на них. Честь і хвала Тетяні Валентинівні, що вона створила для всіх таку красу! Взагалі, її життєве кредо – створюй красу, пиши вірші, музику, ший ляльок. Людина без творчості – нудна і нецікава, даремна, як пустоцвіт…

А ще вона багато читає – світову класику, новітню українську літературу. І – газету «Чернігівщина». У ній їй цікаві реальні долі наших захисників і волонтерів, незвичайні життєві історії, поради по домогосподарству, для городу і саду. У них одна газета на три родини: спочатку її читає мама Тетяни, потім вона сама, а потім – сім’я сестри.

– Я вдячна всьому колективу видання і особисто редактору Сергію Дзюбі за творчу, самовіддану працю. Мене схвилювала книга «Щит нації» – четверта частина тетралогії «Чернігів у вогні», яка зародилася саме на сторінках «Чернігівщини». Такий шляхетний і такий потрібний проект саме з неї бере початок, і він вже втілений в життя чотирма книгами! Це надзвичайно важлива творча перемога! Бажаю всій команді терпіння, наснаги, витримки, здоров’я. Сьогодні важко давати життя газеті, бо всі ми знаємо, що діється в Чернігові – постійні обстріли, відключення світла, тепла… Але газета виходить! Величезне спасибі вам за це!

Лілія ЧЕРНЕНКО