Вони переміщувалися, перетікали з одного приємного товариства в інше, потискували руки чи цілували (це – жінки) в щоки, сміялися, вели неголосні бесіди, вирішували, залагоджували щось своє, «ділове». Чи просто розмовляли про цікаві речі – іподроми, вернісажі, високу моду…

Здавалося, ще трішки – і Юля заплаче, бо потрапила не на ту вечірку. Артем бачив: вона страшенно соромилася скромної, наче сирітської, сукні, стояла окремо від товариства, а та, що привела її сюди, забувши про все і всіх, жваво спілкувалася з англійським послом.

Він підійшов до неї і сказав: «Привіт! Я – Артем. А ти – хто?». Тільки згодом з’ясувалося, що Юля – не новачок у їхньому бізнесовому колі, і що зовсім недавно вона була співмешканкою пана N; і що в одному нічному барі під час стриптизу перебила посуд, оскільки пан N трохи не так поглядав на привабливу стриптизерку і все таке інше…

Проте все це було вже занадто пізно, занадто марно, адже з тієї вечірки він привіз її додому, а вранці нікуди не відпустив.

Артемова матір, випадково дізнавшись про його новий, такий епатажний роман (о, це зовсім не схоже на її сина!), сказала йому: «Вона – гейша, хоча й найвишуканішого ґатунку. Мені все розповіли… Вона тебе зламає, принесе нещастя… Запам’ятай, я тебе попереджала…».

Тоді він вважав, що слова матері – абсурд і звичайнісінькі ревнощі до молодшої від себе жінки, яка має наміри захопити в полон її улюбленого синочка. Матуся ніяк не могла змиритися з тим (цікаво, чому? це ж – навдивовижу природно!), що одна жінка народжує тебе, а потім передає до рук іншої. Сам Артем давно усвідомив і погодився, що жінки – увесь час із ними, це – суцільна змова, і вдіяти тут нічого не вдається.

Але мати, як не дивно, цього разу мала рацію: з появою Юлі у його житті почалися різні недоречності і неприємності. Через два місяці після тієї вечірки він влаштував вишуканий прийом на честь своїх партнерів (Артем був українським представником однієї авторитетної міжнародної корпорації). На прийом були запрошені, крім своїх, двох канадців, один француз і ще один німець.

Юля чомусь напилася до чортиків, плавала в басейні, не знявши навіть вечірньої сукні та золотистих черевиків, а потім заявила при всій публіці його німецькому колезі, що потрібно терміново організувати ще один Сталінград: «Мій дідусь, між іншим, має за нього орден! І – хай би всі німці сиділи тихо-тихо в своїй країні, а каштани, фонтани та Хрещатик залишили б українцям…».

Тод Хорст, толерантний, милий добродій у срібних окулярах, чудовий діловий партнер, залишав Київ дещо розгубленим. «Мабуть, справді, – розмірковував він у літаку до рідного Гамбурга, – слов’янська душа – пітьма, і не варто її розгадувати, краще бути обережним…».

Артем одразу ж в аеропорту поїхав не до офісу, а додому, бо Юлька лежала там із жахливим головним болем, майже нерухома і бездиханна, на рожевих простирадлах і під рожевою ковдрою (це була на той час її остання примха – вся постільна білизна повинна мати рожевий, цнотливий колір). Лежала, щедро розкинувши, де тільки можна, своє попелясте, таке довге та густе волосся, і дивилася на нього невинними, чистими очима… Він побачив її очі, й повітря стало іншим (чи це тільки здалося?).

Вона говорила йому, що такого більше ніколи не трапиться, що це – якась омана, і все запитувала, як там почувався бідний Тод Хорст?.. Артем пробачив її (а як би ви вчинили на його місці?).

Після цього одразу ж настала суцільна чорна смуга невдач: угоди не укладалися, а чудові потенційні партнери відмовлялися від взаємовигідного співробітництва…

А Юлька так недоречно зажадала отримати від нього справжній діамант завбільшки з грушу – і тільки так. І при цьому, щоб він обов’язково належав раніше якій-небудь (все одно якій) царській особі… На великий грушоподібний діамант Артем «не потягнув», але все ж таки подарував їй той триклятий, розміром із вишеньку, камінчик. Хто його носив – цариця чи перша статська дама, чи це був якийсь «неавторитетний» діамант – зосталося за кадром.

Вона і без зайвих розтлумачень була щасливою, як ніколи. Артем – так само. Але все одно йому було трішки незрозуміло: навіщо їй оцей дивний, примітивний снобізм – їй, яка не має жодного відношення до коронованих династій?! Її дід і батько працювали на великому прославленому заводі, були токарями від Бога. Увесь завод носив їх на руках. Хіба ж це – сором? Цим потрібно пишатися!.. Вона ж ледь тямить, хто такий Наполеон, і яка різниця між Жозефіною та Вандою Валевською (парфумами її імені вона пахтилася колись давно)…

Потім Юлька пішла ще далі у своїй непередбачуваності (чи в якійсь незрозумілій дурості?): колега з Гамбурга, якому був обіцяний Сталінград, – це квіточки. В штаті фірми працював Євген – такий собі двометровий водій авто (чимось подібний до Шварценегера), дуже розкутий і надто балакучий. Він любив слово «інсинуації» та вставляв його всюди, де треба й не треба. Євген возив Юлю по крамницях, у яких вона скуповувала буквально все, що потрапить під руку: натуральні пір’їни страуса та антикварні столики, нібито богемське скло, начебто іспанські прозорі, вишукані шалі, які потім валялися по всій квартирі…

Артем по-доброму сміявся над новими Юльчиними дивацтвами і жартома називав її сучасною міщанкою: «У нас не вистачає лише килимів із лебедями та глиняних котів, – такі були у моєї тітки Зої».

Юля любила всіх котів на світі, годувала їх у кожному підворітті, але чомусь придбала (аж трьох!) абсолютно схожих одна на одну хатніх болонок. Погравшись із півгодини, вона взагалі забула про них… Артем рідко бував удома, тому одна тільки баба Настя, яка виростила його і жила тепер поруч, ласкаво й терпляче наглядала за цими смішними кудлатими істотами.

До всього, Юля ще й скуповувала різні раритетні видання (хтось їй це порадив) відомих вітчизняних та зарубіжних письменників. «Книга – сама вічність!» – театрально промовляла вона, котра насправді ніколи нічого (крім кольорових, глянцевих, «дамських» журналів) не дивилася.

Так ось: Артем… Одного разу, як у тому відомому, «бородатому» анекдоті, повернувся з відрядження додому тоді, коли його просто не чекали, і побачив те, що йому не потрібно було бачити!.. Баба Настя того дня поїхала до його матері. А Юля сама варила каву для їхнього водія Євгена та подавала її… прямо у «цнотливе» ліжко. Ні до яких крамниць вони й не збиралися їхати. Ось тобі й «інсинуації»…

Було складно зрозуміти те, що вона спробувала йому досить спокійно розтлумачити (мабуть, головна з її якостей – ніколи не впадати у відчай!) – щось про жахливу помилку і справжнє кохання. Спочатку Артем перебував у стані тихого шаленства, а потім заспокоївся, збайдужів, сказав їй тільки одне: «Фрейд – серйозна штука!..». Він присів на нову канапу, всю в маленьких, літніх, ситцевих квіточках (останнє Юльчине надбання) і заплющив очі…

Вона все продовжувала щось пояснювати своїм рівним та спокійним голосом, однак Артем його вже не чув. Як добре було б зараз стояти на березі великої ріки, ніби колись давно, і дивитися на осетрів та кидати їм крихти хліба…

Пройшов час. Артем не робив (і навіть не думав про це) ніяких рішучих кроків. Як не дивно, він її не звинувачував – ні в тому, що було, ні в тому, що, мабуть, ще буде… Адже винен він сам!.. Зіпсував її – грошима, своїм поклонінням перед її красою, всепрощеністю. Байки про слабкість жінок – абсолютна вигадка, блеф… Вона – міцна (а ось він – ні). Вона тримає його, як ніхто, і водить за собою на повідку, мов прирученого дракона…

У своєму новому блокноті, на першій сторінці з блакитного паперу, він написав: «Короткий словник незрозумілих слів», і вивів кожне слово окремим пунктом: жінка, кохання, життя…

Все, як і раніше, як завжди… Кожного ранку він прокидається. Аби не розбудити Юлю, тихенько збирається, відмовляється від сніданку, який уже на столі (о, мила, дбайлива баба Настя!) і йде у своїх справах. Юля спить до другої години дня, потім просинається, п’є каву і одразу ж дзвонить йому, розповідає, що їй наснилося сьогодні, про що міркувала уві сні і що думає про цей сон зараз (і чомусь ніколи не запитує, коли він повернеться додому).

А в нього – жодної вільної хвилини, безліч клопотів, проте він усе відкладає, припиняє роботу й покірно слухає її теревені. І думає про те, що потрібно розлучитись, і – якомога хутчіш. Бо настане день, і він… просто помре – так, усе в ньому помре…

Але ось він раптом пригадує її розкішне волосся, розкидане по рожевій подушці, і те, що вранці вона завжди пахне, мов дитя, й на серці теплішає…

Лілія ЧЕРНЕНКО