Екзотична країна вразила, цікавим було все: безкрайні пустелі, мовчазні і суворі сфінкси, коректні поліціянти, місцеві жінки в довгих строгих сукнях із закритим обличчям. Зате єгиптяни-чоловіки почувалися більш вільними і безпосередніми, вони захопленими очима проводжали туристок-білявок, намагалися заговорити, допомогти в чомусь…

Все було добре, крім нестерпної спеки. Якось Валентина знепритомніла, а коли отямилась, то побачила навколо себе лікарняні стіни. Медичну допомогу Валентина отримала від молодого темношкірого лікаря Алі. Він був чуйним, уважним, делікатним. Його горіхово-чорні очі дивились на неї з-під шоколадно-лілових повік занепокоєно і ніжно. Валентина запам’ятала, що у лікаря були дуже теплі і лагідні руки…

Після одноденного перебування у лікарні він особисто провів її до готелю, хоч той був за десять кроків. А напередодні її від’їзду вони навіть трішки посиділи в кав’ярні під тінню розлогих дерев і поспілкувалися. Валентина ще зі школи непогано знала англійську і навіть сину допомагала в домашніх завданнях.

Вона повернулася в своє місто засмаглою, переповненою враженнями – це була її перша поїздка за кордон. У місті був вересень, жовте листя летіло в долоні, ранки все частіше ставали прохолодними. Потрібно було ходити на роботу, допомагати сину з уроками, купити йому одяг на зиму, платити «комуналку»…Проблем вистачало. Були ще чаювання з колегами під час перерви між парами, жіночі розмови про сім’ю, про банальні хатні турботи. Жовта пустеля, піраміди і незворушні сфінкси зосталися наче десь у минулому сторіччі, у часі, до якого вже не купити квитків…

Відпустка давно закінчилася, екзотика теж, давно почалося звичайне життя.

Минув місяць, другий, подорож майже стерлася з пам’яті. Лише подруга Ніна при зустрічах постійно її просила – ну розкажи ще щось про Єгипет. А що розповідати?..

Якось Валентині наснився сон – забігає до неї в квартиру великий чорний собака і скаче прямо на постель, і лащиться до неї, лапами обіймає. «Нісенітниця якась…» - подумала Валентина і зателефонувала до Ніни. Та відразу ж розшифрувала цей сон – друг у тебе, мовляв, з’явиться, і не просто друг, а коханий. Заміж вийдеш.

А через тиждень на порозі з’явився…Алі. Прямісінько з Єгипту, вірніше, з Києва, з літака. Приїхав з великим букетом квітів і прямо з порога, освідчившись у коханні, попросив вийти за нього заміж. Валентина й тепер втратила свідомість, як колись у його країні від сонячної спеки. І знову - ну не диво! - потрапила в лікарню. Алі був увесь час з нею, познайомився з лікарем, який лікував її. Вони радилися між собою, як колеги, щодо лікування.

Через тиждень Алі забрав її з лікарні і привіз на таксі додому – в дві її маленькі кімнатки студентського гуртожитку. «Господі, - з жахом думала Валентина в таксі, - що про мене говорять студенти та викладачі!»

А ще їй було соромно за свою квартиру – в ній ніколи не було стильних та шикарних меблів, дорогої побутової техніки. Зате з’явився комп’ютер на столі сина (він про нього давно мріяв ) – подарунок Алі.

Валентина не знала, що казати і робити, яке рішення приймати. Сказати, щоб негайно їхав у свій Єгипет, вона не могла, бо це нечемно, неввічливо. Людина він хороша. Так турботливо лікував її, допомагав. Хай трішки погостює.

До того ж, вона відчувала, що й сама вже закохалося в його.

Так, так, вона знала, що українки – найвродливіші і найчудовіші жінки на планеті. Цей секрет давно розкритий світові мандрівниками, соціологами, політиками і власниками шлюбних агентств. Познайомитись «для серйозних стосунків» з українкою – мрія майже кожного самотнього німця, італійця, шведа. Вони цінують у наших жінках вміння вірно і щиро любити. Їм подобається їх жертовність і відданість, з якою кожна будує і захищає свій дім. «Наші» ніжно і турботливо, день за днем підкидають дрова у родинне вогнище – пробачають, коли й не варто, безупинно працюють, і після напруженого дня виглядають елегантно і гламурно, хоч валяться від втоми. Співають і чарівно всміхаються, коли хочеться плакати. Так вони створюють свій простір любові, в якому щасливо, тепло, тихо…Тому й летять на той вогонь чоловіки всіх широт і паралелей…

Але – яке може бути одруження з чорношкірим мужчиною? Він народився, жив в іншій країні. У нього своє уявлення про життя, про сім’ю. У нього інше світосприймання, інша психологія, ніж у українця. З рідним чоловіком не знайшла спільної мови, а тут – єгиптянин. Ну хай би ще білорус, поляк… Слов’яни все ж таки. Її провінційне місто просто збожеволіє від такого шлюбу. Це ж не Київ, де на такі шлюби не звертають уваги, а тут заклюють… А що діти, вони теж мають народитися такими чорношкірими? Мати злякається таких онуків, в селі їм проходу не дадуть…

Вона уникала розмов про майбутнє, на питання Алі не відповідала. Що могла зробити жінка в такій ситуації? Лише одно – бути гостинною і приязною до закордонного гостя. Смачно годувати мужчину, який звалився на голову просто з неба на парашуті, як десантник…

Алі навчався в Європі, звик вживати не тільки свою національну традиційну їжу, тому їв усе з великим задоволенням. Вона балувала його картоплею, тушкованою в горщиках, вареничками, холодцем – стравами, які навчилася готувати від мами, бабусі. Вона й чоловіка колишнього так годувала. Тільки він завжди казав, що господиня з неї ніяка.

Одного вечора прилетіла Ніна, вся якась перелякана, очі розміром з блюдця. Викликала її в коридор:

– Ну, розповідай хутчіш, як справи? У місті всі в шоці від твого коханця, це ж треба – з самого Єгипту приїхав! Ось і не вір снам, казала тобі про собаку, казала ж…

– По-перше, він ніякий не коханець, ми й не торкалися одне одного, навіть і не цілувалися. Він розмістився у кімнаті сина. І більше часу з ним проводить, ніж зі мною, – відповіла Валентина. – А взагалі, людина хороша, заміж кличе, згоден переїхати в Україну, в наше місто. Приватний медичний центр хоче відкрити… Каже, що кохає, що іншої жінки йому не треба. Що це доля. Став уже українську вивчати. Син до нього прив’язався, як до рідного. Горе та й годі!..

– Господи, чорт знає звідкіля приперся, а ти й не цілувалася досі! Смішна, їй-богу! Як хороший мужчина, то виходь за нього, годі одній жити та самій все тягнути, – наставляла подруга.

– Не все так просто, Ніночко…Ти ж бачиш, який він незвичний, незвичайний… Я до нього дуже тепло та ніжно ставлюся, дуже… Знаєш, бабуся часто співала одну пісню: «Козаче мій любий, чекаю біля верби…». Не ростуть в його країні верби, і піски єгипетські не для копит наших козацьких коней… Ми виросли майже на різних півкулях Всесвіту, зрозуміти одне одного важко. Колись, може, буде і в мене щастя. Але тільки зі своїм, чиє дитинство схоже на моє, чиї батьки можуть сісти за стіл, накритий вишитою скатертиною, чарчину випити і поспівати…

– Ти просто боягузка, тебе хвилює, що люди скажуть. А я б плюнула на людей, на їхні язики без кісток… Або ж, дорога подруго, ти його не кохаєш. Не будь такою старомодною, у світі всі національності змішалися. Вареники він же їсть? Їсть, за обидві щоки уплітає… Відчини трішки двері, я хоч в щілинку на нього гляну…

– Навіщо в щілинку, заходь у дім, чаю зеленого поп’ємо, з Алі познайомлю…

Через два тижні Алі вирушив у свій Єгипет. Валентина поїхала з ним до Києва, посиділа в аеропорту, доки не оголосили посадку на літак. Ось майже і вся історія про єгипетського нареченого…

І знову все в її житті, як раніше – робота, крамниці, уроки з сином. Син частенько просить:

– Давай сьогодні подзвонимо до дяді Алі, щось він давно вже нам не дзвонив…

Як це – давно? Тільки вчора…

За стіною дівчата-студентки слухають зі своїх айфонів співачку Лану: «Знаєш, як болить, ніяк не пройде. Поки весь світ спить, а ти цілуй мене…»

Десь далеко-далеко, посеред пісків та вічного сонця, стоять піраміди зі своїми фараонами, а поряд з ними тихо плачуть сфінкси…

Лілія ЧЕРНЕНКО