На традиційне питання про секрет його довголіття ювіляр усміхається:

– Та ніякого секрету немає! Я просто живу! Для мене найстрашніше – стати для когось тягарем. Отож не дозволяю ліні забратися у душу. Вже десятиліттями не змінюю свій щоденний розклад життя. Хіба щось завадить. Прокидаюся о 5-й ранку. Водні процедури, потім обов’язково годину трачу на зарядку, снідаю і сідлаю свого двоколісного «коня», тобто велосипед, і їду на свою дачу у село Посад (це вже Роменщина) до бджіл. Це десь кілометрів за шість від дому. До обіду працюю на пасіці чи на городі. Завжди перша половина дня у мене була найпродуктивнішою, так і досі. В обід, знову ж велосипедом, повертаюся додому, обідаю, приводжу себе в порядок, стараюся пару годин відпочить. А вже потім займаюся хатніми справами і різними особистими.

Взимку мені важче, бо їжджу до садиби в село не велосипедом, а машиною. А це погано для самопочуття. Та тільки сніг із землі, потепліє, то я не злажу із велосипеда. Мене дехто запитує, чому я не машиною їжджу, – може, думають, що я її бережу. Та то вже не їхні справи… Навіть не намагаюся, щоб усі мене зрозуміли, що бережу я не автомобіль, а себе…

Ніколи не сидів на дієтах, але віддаю перевагу натуральній їжі. Ніколи не люблю переїдать. Не палив, бо це теж мені не подобається. Спиртне вживаю за нагоди у помірних дозах. Не повірите! До 28 років я не знав смаку горілки. Просто вона мені була ненависною! З часом розсмакував, як є привід та хороша компанія, то іноді можна і чарку випити, але ніколи не захоплювався.

Від усіх проблем і негараздів мене рятують бджоли. На жаль, мало хто знає, що бджола – вірний і давній друг людини. Я це відчув на собі ще з молодості, а у зрілі роки відчув із новою силою. Бувало, прийду зі школи додому – ніби і говорить не можу, не хочу… Іду до бджіл. Працюю. Повертаюся у квартиру зовсім із іншим настроєм!

А Талалаївці таки пощастило, що на початку 60-х років минулого століття доля закинула його саме сюди. Народився і виріс Іван Іванович у селі Лесківщина, що на Роменщині, закінчив середню школу у Хоминцях. На той час старші класи були платними, і юнак уже хотів би і працювать піти, бо соромно було, щоб батьки шукали ту копійчину на його науку, та все ж, знаючи, як їхній син гарно навчається і хоче мати освіту, вони наполягли – тільки у школу! Закінчивши школу, вступив на фізмат Сумського педінституту.

–  У 1956-му мене направили у Гришине (Роменщина) вчителем математики. Я був першим дипломованим учителем у сільській школі. Ще й класний керівник у випускному 10-му. Учні на 5 років молодші за мене, були й мої ровесники. Це через війну… Через 60 років після закінчення школи зателефонувала до мене моя випускниця-медалістка Валя. Через Інтернет знайшлися. Вона живе в Австралії…

В Івана Івановича просто унікальна пам’ять. Імена, прізвища, цифри, події… Все пам’ятає і всіх, з ким доля зводила не тільки у школі.

–  7 лютого 1972-го року мене призначили директором Талалаївської середньої школи. Мій наставник, директор школи Максим Митрофанович Вовк пішов на пенсію. Він зібрав сильний професійний колектив. Та і в більшості дітей було стремління до знань. У тодішньому приміщенні школи було дуже тісно. Понад тисяча дітей тоді навчалася! Про нову школу були тільки мрії, і вони здавалися нездійсненними. А все-таки всі шляхи йдуть від школи і до школи ведуть! Колишній наш випускник, а на той час керівник контори громадського бюро при міністерстві будівництва УРСР Леонід Харитонович Муляр дружив зі школи із заступником голови райвиконкому Володимиром Христантовичем Шишком. Обидва дуже хотіли будівництво затіять. От разом ми і думали, як це зробити. У приміщенні на той час пішла тріщина… За неї і вчепилися ми. Леонід Харитонович порадив, що, як і кому писати, мовляв приміщення школи аварійне. Навіть Щербицькому листа писали від імені батьківського комітету, який очолював орденоносний нафтовидобувник Федір Захарович Римаренко. Муляр прислав комісію. Ходили, дивилися, щось записували. Тоді і запитують мене: «Що вам у акт написать?» Кажу: «Пишіть так, щоб була причина нову школу будувати! Як Муляр казав!»

І закрутилося! Тоді ж усе на рівні партійних діячів вирішувалося. Наш тодішній керівник району Володимир Андрійович Синяк всіляко сприяв початку будівництва. Скільки різних комісій приїздило! І ось пожалував сам перший секретар обкому партії Леонід Палажченко. Боялися його всі. Любив приїздить неочікувано. Пам’ятаю, бігає по шкільному коридору із своїми помічниками і щось кричить. Я за ними слідом… Чомусь захотілося йому вийти через їдальню. А прибиральниці саме миють. Бачу, не сподобалося йому у нас. Подає мені руку біля машини і каже: «Прощай, директор!». Ну, «прощай», то й «прощай». Іду на засідання активу у райком. До активу всі керівники господарств уходили. Довго Палажченко розказував, наскільки погано працює наш район, а школу за 1 млн 200 тисяч карбованців хоче! Його треба було тільки слухати і не сперечатися. Поїхали обласні. А ми руками розводимо… Мабуть, не буде діла із будівництвом. Та, незважаючи на докори, спрацювало «протеже» земляка у столиці.

Розпочали будівництво у 1984-му, а новий навчальний 1987-й вже починали у новій школі. Я сам особисто комплектував школу меблями, кабінетним приладдям. Тоді ж всюди треба було їхати. Ще 180 тисяч від держави отримала на комплектування школа. У відпустку я не ходив, бо ніколи. І, тільки коли почався і навчальний процес, і першу в районі газову котельню запустили, я пішов у відпустку. Лікував виразку дванадцятипалої кишки – мабуть, таки від нервів трапилося.

– Дуже радий тим, що нам вдалося збудувати таку школу, тепер вона стала ліцеєм. Шкода, що дітей тепер і 500 немає. Іноді заходжу туди, і так душа радіє!

На час, коли я розраховувався, у школі навчалося 1006 учнів, педколектив – 72 людини, з них 60 жінок! Дуже любив я свій колектив. Усього рік і працював я у новій школі. Склалося так, що буквально на порозі нового 1988-го навчального завідувач райвно викликав і запропонував уступити місце директора. Я тут же взяв аркуш і написав заяву… Вийшов і довго-довго ішов додому…

До виходу на пенсію працював у будівельній групі відділу освіти. А як виповнилося 60, то відразу пішов на пенсію, як і Максим Митрофанович, який був для мене взірцем людини і вчителя. Виявляється, скільки ще всього цікавого чекає людину на заслуженому відпочинку! – усміхається Іван Іванович.

Наприклад, бджоли, якими зайнявся не на жарт. Зібрав навколо себе любителів цієї справи і довго очолював районну любительську спільноту бджолярів. Він – Почесний пасічник України. І досі вчить ходити біля бджіл всіх, хто щиро того хоче.

Він ніколи не брав участь ні в яких виборчих процесах, хоч не раз до цього спонукали. Ніколи не скаржився ні на владу, ні на життя, не старався бути помітним у суспільстві, але був таким і є, навіть тепер, у поважному віці. Його впізнають на вулиці, вітаються, бо те, що посіяв давно поміж людьми, проросло добрим, розумним, вічним!

Ніколи не був жадібним, заздрісним, відпускав образи із душі і не тримав у ній зла на тих, хто завдав їй болю. Можливо, тому і зберігся таким у свої 90?! Душа чиста – і тілу легко! Навіть втративши найрідніших (син Ігор молодим помер від хвороби, потім дружина Марія Давидівна, яка була і найкращим другом, і колегою), не здався обставинам, не дозволив душі впасти у відчай – вистояв! Старший син Олександр, теж пасічник, живе окремо. Найбільша радість – дорослий внук Богдан, у Києві. А він – у своєму просторі, у своєму Всесвіті! Такий, як є – простий і справжній! Дай Боже Вам ще не один рік так!

Олександра ГОСТРА