Замість того, щоб чекати, доки вона розчиниться від слини, розжувала. Зверху ще й таблетку сондрексу проковтнула, запила. Спати, спати… Завтра буде все по іншому, завтра у ліжечку спатиме Денис, їхній Денис! А, може він і не захоче в ліжечку? Вона візьме собі його під бік і чухатиме спинку хлопчику, і колискову співатиме… У селі язиками довго теліпатимуть хто що тільки захоче, а тоді забудуть… а Денис ростиме і… пам’ятатиме тільки маму і тата з найменшого дитинства.

Ганя у своїй багатій уяві малювала все, як воно буде колись, і таки поринула у сон. Не встигла очима звести, як бачить: біля їхньої хати стоїть Колько і тримає за ручку Дениса, а вона іде до них і пригортає до грудей руду кішечку. Кішечка дуже гарна, тільки дика, пазурці їй в груди запускає аж до крові. Та Ганя терпить…

Спала чи й не спала, схопилася. Слідки і Колько. То тільки здавалося, що він спокійний. Хвилювався і дуже. Він любив котів і собак і ніколи не штурхав їх ногами. Він не міг різати свиню чи якусь іншу худобу. Не міг і все!.. Він майже не матюкався і ніколи, як вип’є зайву чарку, ні з ким не бився.

І Ганю свою любив. Дуже любив. Сказати про це не умів, чи соромився. Як побачив її вперше у цеху на консервному заводі, так і прикипів серцем. Великі зелені очі, носик бульбочкою, руде пасмо волоссячка з-під хусточки вибилося. Худюща, аж світиться! Подумав про те, яка ж вона негарна. А серце чомусь гуп-гуп… Усміхнувся до неї. Наступного дня посеред жінок, які складали у діжки яблука для квасіння, шукав її зелений погляд. Взявся відкочувати діжку і кинув їй:

– Ти, мала, куди після зміни?

– Я? – вона оглянулася навколо, ніби поряд була іще одна мала.

– Та ти ж! Тебе як звати? – мовив тихенько, щоб не привернути увагу жінок, які працювали поряд.

– Ганя…

– Галя?

– Галина, та мене кличуть Ганею… чомусь.

– Я тебе на прохідній чекатиму…

Ганя не відповіла. Залилася рум’янцем і схилилася над яблуками…

Колько вже відслужив строкову і влаштувався на завод на сезон. Ще не придумав, де «зачепитися» всерйоз і надовго. А у сезон можна й на консервному. У нього і досі не було дівчини. Ну, не так, щоб зовсім не було. На вечір чи на кілька траплялися. У гуртожитку в деяких навіть на ніч залишався. Так… без ніяких зобов’язань. Мати, у якої Колько один-однісінький, вже нагадувала сину, що пора б і одружитися. Кого тільки вона не бачила поряд із своїм сином! Гарний же який! І толковий, що не кажіть! Про кого із сільських дівчат не подумає, ніхто йому і не личить: та надто пихата, інша – надто дурнувата.

Коли Колько привіз матері Ганю, вона ледь не зомліла, побачивши майбутню невістку. Син відразу помітив, що не сподобалася матері його дівчина. Допомагав матері порати худобу та й водночас хотів побути із нею наодинці, щоб почути її думку щодо дівчини. Ще і не запитував, тільки подивився на матір, а вона враз випалила:

– Сміттячко!

Колько поставив на землю відро з водою і підійшов до матері, обійняв:

– Мамо, я люблю її сильно-сильно!

– Мабуть вагітна вже?

– Ні! Я люблю і хочу одружитися!

– Синку! Ти ж подумай скільки є дівчат гарних і дуже гарних! Невже ти не помічаєш? Ти бачитимеш таких, і тобі захочеться бути з котроюсь із них…

– Не захочеться, мамо! Ця моя!

Мати добряче виплакалася у хліві, а зайшла у хату… та й благословила дітей.

– Ганя так хай і Ганя… Хто вже судився моїй дитині. А мо вона й хороша дитина, мо горнутиметься до нас… А коли що й не так їй, то до мами не бігтиме. Дитбудинівська ж…

Як же Гані подобалося казати слово «мама». Якби ж хто те знав!А свекрусі те слово, як бальзам на душу. Жаліла невісточку. Незчулася як і полюбила всім серцем. Бувало, за голову бралася, бо Ганя ж нічогісінько не вміла! В інтернаті хто б її навчив елементарному. Із свекрухою не сперечалася, вчилася і їсти готувать, і прибрати до ладу, і біля хазяйства, і на городі.

– Дивись мені, Ганю, язика ніде не розпускай! Справи сімейні мають обговорюватися тільки у сім’ї! Посваримося – помиримося! Не винось на люди! – приказувала. А сама, було, все не нахвалиться подружкам своєю невісточкою. Ніде і нікому не сказала, що не вміє нічого.

З часом Ганя всьому і навчилася, бо хотіла того. Свекруха ішла на пенсію, а на своє місце у шкільну їдальню влаштувала Ганю. Там вона ніби й приросла. Дітлахи дуже полюбили добру руду Ганю. І вона їх. І все всюди було просто чудово. Тільки… Не давав Бог їм із Колюнею діток. Хтозна й чого не давав. Після тридцяти Ганя серйозно узялася обстежувати своє здоров’я, і Колюню возила у якісь клініки. Погоджувався, бо і йому так хотілося мати дітей. Результату ніякого… Минали роки. Так і не діждавшись внуків, залишила цей світ свекруха.

– Не убивайся так, Ганю, – втішала її, – а мо то так треба по судьбі вам, що немає діток, а мо ще й будуть…

Коли ж їм бути, коли?.. Вже і сороковик підбирався. Ганя вже давно готова була всиновити дитинку, а от Колюня – ні.

– Я ж тобі, Ганю, по правді кажу… Не сердься… Ну, не знаю я, як ото можна дітей полюбити серцем. Скільки не думаю про це… Воно ж, мабуть, якби своє ждав, то ще б в утробі твоїй полюбив його. А як готове дитятко полюбить? Без любові тут не можна… Не готовий я, Ганю… – говорив дружині, – я скажу, як мені серце підкаже.

Вона вже й не сподівалася на ту підказку. З роками менше говорили з чоловіком, менше душу одне одному відкривали. Колюня відчував, що Ганя вперто жде його рішення, не наполягає, не сварить… Мовчить. І його це дуже тривожило.

– Ганю… – обізвався колись увечері, – давай таки спробуємо… хлопчика узяти…

Ганя завжди мріяла про донечку. Та, почувши від чоловіка ці довгождані слова, навіть не подумала про це. Хай і хлопчик! Хай! Головне, що він погодився! Улеслива Ганя мала подруг серед вчительок і вони допомогли їй писати заяви та ходити з ними по різних інстанціях.

І ось настав момент, коли Ганя переступила поріг інтернату, в якому зростала сама. В одязі няні, щоб не привертати особливої уваги дітей, кілька разів її залишали у групі малюків… придивитися. Зупинилася на дворічному хлопчику, у якого нікогісінько із рідні… Ніхто із часом не збиратиметься відняти його у неї, бо і таке трапляється. Під виглядом дядька-майстра заходив у групу й Колюня. Розклав стільчики на підлозі, ніби ремонтує, а той малюк, яким вже вуха продзижчала йому Ганя, підбіг до нього, та й обняв. Господи! Він злякався і не знав, що із цим робити. Обняв і собі малого. І так від тих обіймів стало добре на душі. Ніколи ще такого не відчував. Усміхався.

Нарешті все погоджено. Комісія зробила висновок, що Денису цілком підходять батьки. Назначили день, коли заберуть малого. І він настав!

Гані хотілося залетіти у цей заклад невидимою пташкою, вхопити хлопчика і невидимою вилетіти звідти. Коли згадувала, як кожна із них, вихованок інтернату, чекала, що когось заберуть у сім’ю, як вдивлялися у кожне нове обличчя, як чекали, завмираючи, коли когось гукали до директора… А що коли там… мама?! І тепер, кожного разу відвідуючи інтернат, Ганя старалася не піднімати голову вгору, не дивитися у очі дітям… Ось вони заберуть свого і… все. Ні ногою сюди.

Колюня сидів у кабінеті директора. Чекав. Ганя несла на руках Дениса, який довірливо поклав їй на плече маленьку ручку. Поряд жваво гомоніла його вихователька. Ганя не чула її слів. Швидше б звідси. Біля вікна у коридорі знову зустріла дівчинку-підлітка. Щоразу, коли Ганя приїздила інтернат, вона ніби спеціально стояла там в одній позі. Ганя опускала очі і проходила повз. Скільки ж разів і вона отак стояла тут і вдивлялася у обличчя тих, хто чомусь приїздив до цього будинку. Чекала, що хтось її впізнає і… забере.

Дівчинка знову стояла тут, як на чергуванні, дивилася на неї так, що куди вже Гані свій погляд сховати… І плакала так, ніби в цю хвилину прощалася з покійником.

– Ти чому, дівчинко? – вхопила її за плечі.

– Мія! Ти знову тут?! – обізвалася вихователька. – Іди у свою кімнату! Не плач! Іди до себе!

– Ти Мія? Чому ти плачеш? – Ганя не втрималася, щоб не пригорнути її вільною рукою. Дівча просто впало жінці на груди.

– Мене вже ніхто і ніколи не забере у сім’ю. Бо.. бо… я вже велика… і всі думають, що я… я вже зіпсована дитина… що мене вже не можна виховать… – промовляла уривчасто.

Ганя не могла дати раду своїм емоціям. Бо то не Мія здригалася у риданні, то вона сама знову стояла, вхопившись за цей підвіконник і, аж до гикавки плакала, бо повз неї знову пройшли і не помітили…

– Я заберу тебе! Не плач, чуєш! Ми заберемо тебе! У нас все буде добре! Ми повернемося по тебе.

Вихователька глипала на Ганю. А та і сама злякалася своїх слів, та повторяла і повторяла…

– Тут така справа, – почала, ввійшовши до кабінету директора із хлопчиком на руках, – ми хочемо забрати і дівчинку Мію…

Колюня піднявся із стільця і з роззявленим ротом дивився на дружину.

– Колюню! Ми не можемо її не забрать!

– Дуже гарна дівчинка Мія… Вона з Маріуполя. Батьки загинули. Рідні, може, і є, та не з нами… У неї бабуся була і померла. От тепер Мія у нас. Хороша дитина і… дуже самотня, – говорив директор. – Вибачте, але мені здається, що ви навіть схожі… Ви подумайте, а ми будемо оформляти документи.

Дівчинка так і стояла біля вікна. Дивилася в далечінь.

– Ми приїдемо по тебе! – сказала Ганя, – скоро приїдемо…

– Обманите! – заплакала ще дужче.

– Не обманимо! – Колюня боязко торкнувся рудого волосся дівчинки і усміхнувся, – своя…

– Сердишся? – заглянула чоловіку у вічі, коли вже з Денисом на руках заходила до хати.

– Аж ніяк! – весело сказав її Колюня! – хай буде і дівчинка… Аби не плакала… бо я ото… не можу як діти плачуть…

В одну мить Гані згадався сон… Руда кішечка в її руках! Це ж треба!

Чого тільки не вигадували про них у селі. Перш за все, про те, що взяли дітей, якби Колюню на війну не забрали. Випитували Мію у школі, чи сварять її прийомні батьки, чи хлопчика не обіжають. Які хоч історії вигадували. Що діти з однієї сім’ї і що діти хворі. Вигадували, що і Мія якась родичка Гані, бо дуже ж таки схожа на неї, і Ганя тому її забрала. Не вслуховувалися в оті розмови. Просто жили… І життя те наповнювалося таким новим змістом, що й вони почувалися так, ніби недавно побралися. Колюня в агрофірмі просив собі більше роботи, бо діти ж тепер! Ганя незмінно у шкільній їдальні. Тільки тепер, коли звучить повітряна тривога, вона дуже переживає за дітей. Щоразу у сховищі вишукує очима Мію, телефонує до виховательки в садочок, бо переживає за Дениса.

Денис іще тільки вчиться говорити. Як хто кого називатиме, не обговорювали із Мією, не розпитували зайвого. Їй вже 13. Нехай, можливо, колись вона сама розкаже про свою сім’ю. І коли у дівчинки, буквально через кілька днів, зірвалося із вуст і «мамо» і «тату», були просто спантеличені.

– А ти чула, – шепотів їй на вухо Колюня, – як мене Мія наша називає… «тато». Я і не думав, що так на душі від того… ну… наче пахне все навкруги найкращими духами!

– Чула… І я… мама…

… У квітні Ганя занедужала. Світ білий їй не милий. Спочатку думала, що чимось отруїлася, бо на їжу не може навернутися. У шкільній їдальні їй хоч пропади. Взяла кілька днів відпустки, бо несила терпіти запахи. Нудить неймовірно, спати хочеться. Злякалася – а коли рак… Діти ж малі. Мія прибігла із школи, допомагає.

– І в моєї мами таке колись було… Я пам’ятаю. Їй дуже нудило. А потім вона братика народила… Він був такий, як ведмежатко… Вони всі у машині згоріли, а мене відкинуло вибухом… – враз згадала Мія і розплакалася.

Колюня ходив по хаті як тінь. Переживав.

– А не снилося тобі нічого, Ганю? Тобі ж ото як щось присниться, так і збудеться! – чомусь запитав, згадуючи її сон із рудою кішечкою.

– Снилося… Рибину спіймала… Руками у ставку… а вода чиста-чиста… А може… І боялася сказати оте слово, яке скільки років бажала почути – вагітна… Невже?! Як таке може статися…

* * *

…На Новий, 2025-й рік, Ганя народила гарненьку руду, аж золотаву дівчинку Вікторію. І така гарна стала!

– Мабуть, Господь гріхи одпустив, коли чужих дітей узяли, – хитали головами сільські бабці.

– Мабуть, іще одну взяли собі… за дітей гроші ж платять… – гомоніли одні.

– Та ви що? Не бачили, з яким животом на роботу ходила Ганя?! – обурювалися вчителі.

– Пізно… – філософствували інші, – це вже ж їм за сорок.

– Йому за сорок, а їй – тільки виповнилося, – як завжди у селі, всі все про кожного знають. Так було і буде так. Та і нехай.

Головне, що вони точно знають – не пізно!

Олександра ГОСТРА