Добрі, щирі, трудящі, порядні люди – так охарактеризував їх земляк. Вона все життя працювала у колгоспній ланці, він – на тракторі. Скільки всього вони знають і пам’ятають! На жаль, поїхала у Грицівку не відразу після розмови і вже не застала їх удвох. 68 років прожили вони у парі і... розлучилися, бо Іван Юхимович пішов у свою вічну домівку. А Наталка Марківна вже півтора року як живе одна-однісінька у своїй рідній хаті далеко від людей. Колись гомінка сільська вулиця заросла кленами і травою. Хіба сестра милосердя проїде до неї велосипедом, а потім – тиша. І хоч жити одній сумно і дуже складно, довгожителька нікуди не хоче зі своєї рідної хати, яка ніби тримає її невидимими узами. А ще має найзаповітнішу мрію – обійняти сина Миколу, якого не бачила вже 13 років.

Того дня, коли ми із Красноколядинською сільською старостою Людмилою Киріченко завітали до жінки, соціальні працівниці садили її город, а вона сапувала часник. Маленька, як дитина. Роки зігнули її стан і нахилили до самої землі.

– Що ж удієш. Оце так мене зігнуло, – бадьоренько говорить 93-літня Наталка Марківна. – Розігнутися складно, а зігнута щось потихеньку роблю. Як би не було мені важко, стараюся щодня піднятися, одягнутися та йти щось робить. Щоб жить, треба рухатися! Потихеньку і сапую, ще й дровця цюкаю! Не думайте, що їх у мене немає. Є! Лежать у сараї. Та я звикла, щоб був запас. Бо як, бува, нездужаю уже цюкать, то готові дровця швиденько підуть! А без запасу не можна жить. Так нас життя учило. Щоб і в погребі було, і в сараї, і в дровнику…

Жінка веде нас до своєї затишної хатини, яка приємно вражає чистотою. Часто люди, які живуть одиноко, тим більше у глибокій старості, стають байдужими до ладу у своєму обійсті.

– Та це точно не про Наталку Марківну! – говорить соціальна працівниця центру надання соціальних послуг Талалаївської ТГ Наталія Кунденко, яка обслуговує літню жінку. – Я у неї сама багато чому навчилася. То щось із кулінарії підкаже, бо все пам’ятає, що раніше готувала. Молодою на всіх сільських весіллях, проводах у армію вона куховарила. І тепер ще готує собі борщ, бо любить його. Любить вареники. Такі смачні. Вона не може розігнутися, щоб вимісити та розкачати тісто на столі, то кладе дошку на стілець і там вимішує, розкачує.

Я не вміла правильно вішати рушники. А до Великодня обов’язково білимо стіни, перемо рушники. Я вішаю, а Марківна знизу керує, як правильно повісити. Була здивувалася, що я не вміла цього робить. Тепер умію, хоч ніде більше і не застосовую ці знання, та все ж! Всі ці рушники і простирадла вона сама вишила. Ще й у 85 років вишивала!

Я дуже ціную у Марківні її працелюбність, відвертість. Буває каже мені, наприклад: «Я сама зроблю (щось), бо ти не знаєш, як зробить!» Не ображаюся. Бо гляну потім – і справді б не додумалася. Ось, перед Великоднем уже, здається, порядок повністю у хаті навели: все перепрали, перетрусили, перебілили. Залишилося вимити начисто підлогу у першій кімнаті. Хазяйка не дала добро, бо ще вона не все там зробила. Приходжу наступного разу і бачу, що я б і справді до такого не додумалася. Між дошками на підлозі утворилися щілинки, то вона замісила глини і так акуратно їх замазала, що і не побачиш. «Тепер, – каже мені, – можеш і начисто вимить підлогу!».

– Знаю, що про мене люди говорили, що я і вредна... Може, й вредна, бо коли бачу щось не по-моєму – не промовчу. Скажу у вічі. Не для образи, звісно. Розумна людина пойме, – говорить Наталка Марківна, – мені як щось робить, то до ладу, а хоч зовсім не робить!

Як у хатах більшості сільських жінок-довгожительок, усі її рідні дивляться із фотографій на стінах. До них і говорить вона у самоті…

– Дуже рано я без мами залишилася… Знаєте… Жить без мами для дитини – це страшне горе, непережитне… Оце така я стара, а за мамою і досі плачу і говорю до її фотографії. Ми жили у Степанівському, це сусіднє село. У мого батька було всіх дев’ятеро дітей, він двічі одружувався, бо перша дружина померла. Я наймолодша із усіх. Ще було рідних по батькові і по матері у мене чотири брати: Степан, Василь, Олександр та Іван. І всі вони у Другу світову загинули. Всі чотири! Мама наша не могла пережить такого горя. Мабуть, від того горя у неї і хвороба якась виникла. Вона нічого не могла робить, і жить не хотіла, тільки плакала біля їхніх фотографій та говорила до своїх синочків, і все слабла і слабла. Померла у 1946-му, мені тоді 14 років виповнилося. Так і стала я дорослою відразу. Тато хороший у мене був… Але ж не мама. Він був кравцем. Ця здібність у той час дуже цінувалася, бо весь одяг шили. Тато всіх в окрузі обшивав. Завдяки тому ми й не голодували. Пам’ятаю, як у 1948-49 люди вівсяні висівки їли, а ми таки, хоч і не вдосталь, та все ж – хлібчик, завдяки татові. Було, вийдуть на вулицю сільські жінки – і хваляться, що їхні доньки вже вміють робити, а я з-за ліси підслуховую та сльозами умиваюся… Бо я набагато більше, ніж їхні дочки, умію робить, а похвалить мене нікому… – при тій згадці Марківна витирає щиру сльозу.

– У нашому Степанівському було багато дівчат, а в Грицівці – багато хлопців, – згадує з усмішкою, – до нас у село гулять ходили. Я не поспішала заміж. Аж у 22 вийшла, а дівчата вже у 17 та 18 поспішали. Тато дуже хотів, щоб трапився мені хазяйновитий хлопець, головне, щоб не п’яниця.

– Мабуть, залицяльників вистачало? – запитую Марківну.

– Та вистачало! – усміхається жінка. – Був навіть один такий, що забирав мене у місто. Наш, сільський. Завербувався на Донбас. Приїхав у відпустку. Мороз тріщить, а він у черевичках блискучих! А на гармошці як грав! Ну і так… наче сватається до мене. Якби я заміж за нього вийшла, то була б нагода із села поїхати. Він як розкаже, як там, у тих городАх, гарно… І вся рідня його була за мене, мовляв, забирай Наталку – та й буде тобі надійна дружина. Я і питаюся тата, як мені бути. Бо палиця ж два кінці має… І красивий, і веселий, і в місто кличе… А щось ніби й не так. Це тут, у селах, ми одне одного знаємо. А хтозна, яка людина стала, як у місто вирвалася… Тато подумав та й каже мені: «Я не забороняю тобі іти за нього, та не радив би…»

– І чому ж він засумнівався так? – вже й мені цікаво дуже.

– Та все через ті черевики! От, каже тато, що розумна людина у хуторі в 20-градусний мороз у черевиках блискучих не бігатиме! Тут немає перед ким вихвалятися! А то вдягнув черевики блискучі не по сезону, аби хуторяни побачили, що вони є у нього! Не все те, що блищить, – золото! Я і відмовила…

– Не шкодували потім?

– Ні! Мені трапився той хлопець, з яким ми ніби одне для одного і зростали. Як посватався Іван, то і тато був не проти. Та і я тільки й чекала, що старостів зашле. Забрав він мене у невістки в Грицівку. Я у ланці працювала, він на тракторі. Через рік у нас Ніна народилася. У вересні їй буде вже 70 років… Із нової хати Ніна пішла у перший клас. Як же і швидко все промайнуло! Жили ми у свекрів, а оцю хату стали будувать. І все, що тільки можна, своїми руками! Ми з Іваном оце так планували, щоб і піч та груба добре гріли, щоб і на піч зручно лазить, щоб і з кухні у кімнату не диміло, коли на плиті готуєш, щоб і горілку на плиті було зручно вигнать… – лукаво усміхається господиня цього затишного обійстя. – І коридор у нас світлий та просторий! Скільки там храмів відзначали, скільки свят було… Бачите, підвіконня широкі які! Раніше всі вони були у квітах. Дуже я їх любила. А тепер тільки алоє та різдвяник і залишилися. На все треба сили і здоров’я… Лежу і все згадую. Аж не віриться, скільки ми із Іваном всякої роботи переробляли. Він умів столярувати, і всякий інструмент для того мав, хазяйство було велике. Тепер у мене одна курка… і все. 12 років жив собачка, а це недавно помер. То я хоч до нього говорила…

– А не хотіли б кудись переїхати? – запитую.

– Не дай Боже! Іван мій хворів, і лежачий був. Як із ним було мені тяжко, але без нього ще тяжче, бо одна у хаті. Донька наша у Гайвороні живе, це у бік Бахмача. Говоримо із нею щодня по телефону. Їздить не часто, бо чоловік у неї має інвалідність, а машину треба наймати, щоб приїхать. Не дешево. Я їй сказала, що питання мене забрать і обговорювати не будемо, доки я потроху тупцяю. Не можу я ніяк хату залишити… Ну ніяк! Закінчиться війна, приїде мій син додому, а тут матері немає, хата пусткою стоїть! Хто його зустріне?! Я тільки цим і живу… один-єдиний раз побачить Колю, тоді і вмерти можна спокійно. 13 років я вже його не бачила…

Замовкаємо всі на цій ноті на кілька хвилин. Дивимося фотографії.

– Оце наш синочок у армії. Йому зараз 59 років, – продовжує Наталка Марківна по короткій паузі. – Після школи кілька місяців у колгоспі поробив – і в армію. Якраз тоді аварія в Чорнобилі трапилася. Там він і служив. Після служби мав пільги, щоб навчатися, де б тільки захотів. Йому була дуже близька механізація, то й вивчився на механіка. А здоров’я після Чорнобилю похитнулося. Тут мені в колгоспі пропонують путівку у санаторій в Адлер. Я ніколи ніде не відпочивала. Але за путівку вхопилася, думаю, хай син поїде підлікується. Так і було. Поїхав. Зустрів у тому санаторії мій Коля свою долю. Невістка працювала в санаторії, вона місцева. Я ж розумію, що вибір був у мого сина – чи в Грицівці жить, чи в Адлері. Все у нього там склалося: і сім’я, і робота. І все було б добре, якби не пішла росія війною на нас. Думаю, що таких, як мій син, дуже багато. Раніше він часто дзвонив, а тепер раз у тиждень. Телефон свій постійно держу там, де є зв’язок, і жду того домовленого часу. Із сестрою Ніною вони частіше через Інтернет зв’язуються. Років два тому мені дівчата-соцпрацівниці організували відеозустріч із сином, возили мене до комп’ютера. Ото була радість! Яке ж то диво, той Інтернет! Дивлюся на нього… тільки обійнять не можу… Він просить, щоб я себе не перевтомлювала, берегла… щоб його діждалася… А я собі так уявляю – погляну у вікно, а від хвіртки син іде… ради цього й живу. І жить хочеться… І синочка свого хоч у віконечко побачити…

Мовчимо, бо всі ми, хто завітав відвідати Наталку Марківну, матері, і душею розуміємо, що нікого ріднішого і дорожчого, ніж наші дорослі діти, немає у світі. Розуміємо, що мрія цієї матері, скоріш за все, утопічна, та все ж бажаємо її здійснення. І вже за ворітьми даємо волю сльозам і прокльонам тих кацапських виродків, які сплюндрували життя мільйонів, а то й відняли зовсім.

Олександра ГОСТРА