– Бог його святий знає, діточки… Кому скільки судилося прожить, стільки й проживе – ні більше, ні менше. Та, може, якась істина і є в цьому. Їй же Богу, є якась душевна потреба місити тісто і топити піч. Уже і не знаю – треба це мені, чи ні, та раз у тиждень печу хліб. Цей процес – частинка мого життя. Думаю, як перестану це робить, то наче все… Живу і хліб печу…, – розповідає маленька, як підліток, згорблена від важкої сільської роботи жінка. – Хліб мене ще мама вчили пекти у моєму рідному селі Володимирівка, що у Роменському районі. А пішла я заміж у Понори в Талалаївський район. Висватав мене Степан Бахмач із Понір. Я ішла заміж уже в 27 год. Все вже робить уміла, свекрухи не боялася. А у роду Бахмачів була така звичка дома хліб пекти. Та і не тільки у них. Більшість жінок тоді, на початку 60-х, пекли хліб дома. Свекруха мені відразу після весілля загадала хліб пекти. Вийшло у мене непогано, похвалила мене! І так уже понад 60 років я печу хліб…

Коли у колгоспних селах збудували магазини і стали хліб туди завозити, більшість людей відмовилася від цієї справи. На початку 90-х, коли жили без роботи і зарплати, довелося згадувати процес хлібопечіння, хоча вже пекли, переважно, у газових, електродуховках. А тітка Марія незмінно і по цей день – у печі.

Коли була сім’я велика: свекри, вони з чоловіком та троє хлоп’яток – Микола, Михайло і Володя, то доводилося і двічі на тиждень пекти. Дуже рідко і по цей день купляла хліб у магазині. Пече його на заквасці. Буває, що замішує так, щоб вистачило і на пироги. Вони у неї теж за власним рецептом – з калиною, капустою, затіркою – теж, як і хліб, житні. Мало кому такі доводилося хоч раз куштувати! Колись, до війни та ковіду, було тоді Марії Михайлівні усі 80, коли у райцентрі відзначали день селища та ярмаркували, від імені Понорівської сільської ради пригощали людей хлібом та пирогами тітки Марії. Тодішній секретар сільради, а тепер діловод старостату Людмила Пустовар згадує, що Марія Михайлівна з радістю погодилася напекти і хліба, і пирогів житніх на районне свято. Люди, які пригощалися біля Понорівського намету, дивувалися – адже багато хто житній пиріг із калиною пробував вперше. Ще більше дивувалися і захоплювалися, що пече хліб і пироги жінка, якій тоді було за 80 років.

Відтоді, як вийшла заміж у Понори, Марія пішла працювати на колгоспну ферму. Телята, свині… І так до пенсії, та ще трохи й після.

– Оце мені ферма дала, що так спину скрутило, – розказує бабуся, – скільки мішків та бідонів переносила! Поки сила була, думалося, що так буде завжди. Хто вік проробив на фермі, той знає. Ще і в чоботях… А тепер ноги болять. Та хай болять, вік уже в мене такий. На те не зважаю. А душа болить і ніколи не вгамується, бо осталася я однісінька у хаті, бо синочка мого на війні убили… Я ж із ним щодня гомоню. Хліб як вийму із печі, він пахне, і наче Володя йтиме окраєць одламать…

Після смерті чоловіка жили із наймолодшим сином удвох. Він працював на току у ТОВ «Понори» слюсарем, потім завідувачем молочнотоварною фермою. Все старався дома ремонти робити. Мати тішила себе надією, що зробить усе на сучасний лад вдома та сім’ю заведе, бо вже і сороковик його минув. У Володі було багато друзів, кумів, а сім’ю чомусь не заводив. Як і всі матері, Марія Михайлівна хотіла б побачити, із ким її син буде, на кого у цьому світі залишить свою кровиночку. Та вийшло все зовсім не так.

У вересні 2014-го він пішов у військкомат добровольцем. Тільки вже коли зібрався з дому, сказав матері, що йде воювать, бо інакше не може. Обіцяв, що повернеться, і все буде добре. Перезимувала без сина. Найстарший син Микола із сім’єю живе у цьому ж селі, середульший Михайло – у Бахмачі. Відвідували матір. Чекали всі на дзвіночок від Вовки. З мобільним вона і досі не дуже дружить, а тоді ще й зовсім не вміла користуватися, то їй привіти переказували. Із 17 лютого 2015-го перестали прилітати привіти… Володя підірвався на міні біля станції Луганська. Тіло його не могли ідентифікувати, тому був похований у Дніпрі на цвинтарі Воїнської слави як невідомий герой. Упізнаний за експертизою ДНК. І тільки 27 червня 2015-го перепохований у Понорах. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

– Як я це пережила – і сама не знаю, – змахує сльозу, – мертвим його не бачила, тільки труну забиту. – Так і бачу його живим. І балакаю з ним, і жаліюся йому. Він мене дуже понімав. Поплачу, побалакаю до нього, та і далі живу. Прокинуся серед ночі, як і завжди, коли хліб із вечора вчиню, починаю топить піч, тісто вимішую. Люблю, коли діти приїжджають, їм завжди хліб даю, а ще – друзі Вовчині. Для їх у мене завжди є хлібинка.

Марія Михайлівна, як кажуть її односельці, з весни і до пізньої осені на городі товчеться. До бур’янинки вискубе! Хоч і кажуть їй, що хліб тепер який хоч можна купить, тільки рукою махне: то вже, як і хліб не пекти, як і жить – така її життєва політика.

Коли у червні 2020-го у Талалаївці урочисто відкривали пам’ятний знак на честь загиблих захисників України, на той час – її сина Володимира Бахмача і його побратима Володимира Кунденка, Марія Михайлівна, яку синові друзі привезли на урочистості, спекла велику житню хлібину… Хлопці, учасники АТО, тоді її розламали по шматку…

Ніхто ж не міг наперед знати, ніхто не міг у майбутнє заглянути. У 2022-му на захист України став і її внук Павлик. Як і улюблений його дядько Володимир колись, він став добровольцем і понад три роки воював на різних оборонних рубежах. 11 травня цього року, після важкого поранення у боях на Сумському напрямку, серце Павла зупинилося. Його похоронили на сільському кладовищі поряд із дядьком-захисником.

У її душі стільки горя, що аж за вінця... Та Бог наділив їй довгий вік, і не можна тими роками поділитися ні із сином, ні з онуком. Живе потихеньку, як може… і хліб пече.

Олександра ГОСТРА