– Раніше не передплачувала цю газету, – говорить жінка, – а знайомі давали кілька разів почитати цікаві матеріали, то й зацікавилася. Є що почитати на кожній сторінці. Найцікавіше читати про людей, яких знаю, про їх захоплення. До душі і поради господарю. Хоч уже не всіма і скористаюся, але стараюся запам’ятати, буває, щось із тих порад і доньці підкажу…

Любові Миколаївні уже 72 роки. Кажу «уже», бо надто швидко вони промайнули. Важка сільська праця буквально зжерла її здоров’я, та жінка знаходить заняття для душі, аби не зациклюватися на проблемах.

Народилася вона і виросла в унікальному селі Степове Талалаївського району. Тепер ця назва лишилася тільки на карті та у серцях тих, хто звідти родом. Село було унікальне тим, що там у 30-ті була комуна, де врятувалося від голоду багато селян. А після Другої світової саме зі Степового починалася електрифікація. Перший радіовузол теж – із Степового. Була там восьмирічна школа, пошта, навіть пологове відділення на одну палату при місцевому ФАПі… Про все те обов’язково згадується при зустрічах із земляками.

Зовсім юною Люба Миколаївна пішла працювати дояркою на радгоспну молочно-товарну ферму у сусіднє із Степовим село Новоселівку, і робила цю важку роботу аж до пільгового виходу на пенсію. На той час люди, які працювали постійно у тваринництві, мали пільгу – вихід на пенсію у 50 років. На жаль, до цих років важка робота вже давала себе знати. Так було і в Люби Миколаївни. Постійна волога, незмінні гумові чоботи, важкі ноші із кормами для корів… Тепер жінка має хворі суглоби та спину. Їй дуже важко пересуватися, але вона не здається. Завдяки своїм дорослим дітям, вона опанувала їзду на електричному вело-візку і самостійно їздить до подруг поговорити, чи і просто, як каже, «у світ». Бо такої вона вдачі – не сидітиме без діла, без спілкування із людьми.

У Талалаївку із Новоселівки переїхали із чоловіком незабаром після виходу на пенсію. Купили хату неподалік доньки, та і сини (а їх було троє) теж усі в селищі живуть. А так, коли неподалік від рідних, усім добре. Та, крім хвороб, не минули й інші біди – трагічно помер один із синів, згодом – від невиліковної хвороби й чоловік.

Щоб рятувати себе від тяжких думок, Люба Миколаївна зайнялася вишивкою. Доки жила в селі та працювала на фермі, було не до цього. Бо, крім ферми, завжди вдома тримали велике господарство, городи… А дуже любила дивитися на різні візерунки та думати: «Ось піду на пенсію – і шитиму… Ось піду на пенсію – тоді всі книги перечитаю…».

Ось настав і той час! Її вишивки бісером просто шедевральні! Одна із них – розшита бісером сукня на ювілей донечці Ларисі. Жінка любить задумати якусь тему, знайти потрібну схему, зробити і подарувати комусь, хто серцю дорогий. Та робити улюблену справу знову заважають хвороби. Працює жінка в окулярах, а лікарі радять не напружувати надто зору. Отож знайшла іще одне заняття до душі: малює картини по номерах. Трохи менше, ніж біля вишивки, напружує зір. Робота ця її так захоплює, бо виходить же так гарно. Та і подарувати своє творіння завжди є кому.

А ще Люба Миколаївна дуже любить вирощувати квіти. У них із донькою це спільне захоплення. Яких тільки не росте у будь-яку пору року на їхніх подвір’ях, і кожна їй серце радує.

Отак, спілкуючись із такими жінками, як Любов Миколаївна, не раз думається про те, які таланти залишалися нерозкритими, не розкриленими, бо життя минало у тяжких робочих буднях на фермах. Та про той час жінка згадує з любов’ю і теплом, бо то була її молодість, бо колектив був молодий і дружний. А ще, як і всім у молодості, здавалося, що життя безкінечне і твоїх сил та здоров’я вистачить на все-все. Тепер рада і тому, що їх вистачає на улюблені заняття, на те, щоб часом сісти на своє чудо-вело і проїхати на інший бік Талалаївки до подруги, з якою багато років працювали на фермі, та згадати літа молодії.

Олександра ГОСТРА