Сидить Марія на ганку, лущить квасолю – багато її вродило цього року. Випрані рушники на шворці гойдаються. Важка птаха на стару яблуню присіла. Болять натомлені життям плечі, болить серце. Відцвітають останні осінні квіти в палісаднику. Лущить вона квасолю і говорить, говорить. То вголос, то подумки. Сама із собою, із сином Тарасом. Говорить з Небом і всім світом…

Що б я не робила – корову дою, на пасовисько жену її, у квітнику порпаюсь, до храму їду – як нежива. Як крізь сон. Завели мене ключиком – і я щось роблю, метушуся. Наче лялька стала. Велика лялька… І все про нього думаю. І все на кладовище бігаю. Стара й мертва лялька…

Багато вже мені років зозуля накувала, і до паспорта не потрібно заглядати…

Саме перед його смертю собака вив три ночі підряд. Цю жахливу пісню підхопили всі сусідські собаки на кутку… Зранку зустрілися біля криниці – нам, жінкам, аби зійтися докупи і погомоніти… Вирішили, що недобре це, ох, недобре…

В обід Тарас зателефонував:

– Усе нормально, мамо. Живий, здоровий… Не хвилюйтеся, все нормально…

Мабуть, щось таке серйозне у них на фронті намічалося. Не дай Боже, «котел» черговий! На війні все серйозно, і кожен день може бути останнім.

А через тиждень до мене з військкомату приїхали. Як до матері героя… Пізніше орден привезли…

Ось і все. Немає мого синочка, немає Тарасика…

Ночами не спиться… Федір на ґанку все курить свої папіроси. Я лежу і дивлюся в темряву. Аж поки на досвітку рябі тіні через вікна знадвору не запливуть у хату… Розляжуться на підлозі, повиснуть на стінах. Тихо, так тихо, що аж у вухах дзвенить. Наче одна, зовсім одна на цьому світі. Наче на краю землі, на окрайчику Всесвіту. Така печаль! Поріжешся – сріблястий подорожник до рани прикладеш – умить загоїться… Не та рана. О, Маріє, бідолашна Маріє! Витри сльози. Сталося так, як сталося, і є так, як є.

День на день схожий. Сил наче немає, а вставати ранком потрібно. Піч розпалити – це святе. Що ж то за хата, коли з труби дим не в’ється, коли картоплею з печі аж надворі не пахне… До хліва заглянути… Федір піч хотів викинути, коли газ у село провели, – не дала…

Народилася я після війни. Дитинство важке було. Сім’я велика, родина бідна. Свого хліба вистачало тільки до середини зими, а потім позичали у тих, хто багатший. За цей хліб у найми йшли до них – відпрацьовували. Нікуди з села не виїжджала: солодких пряників у столицях на всіх не вистачить. Селянська, сільська земля надійніша за тротуари. Земля дихає, вона жива і тепла – усе, що не посадиш, усе росте. Бог, пролітаючи над Україною, щедрими жменями їй сипнув. Користуйтеся, люди!.. Лопухи з росою, любисток пахне, ставочок. У квітнику – тютюн пахучий, матіоли, жоржини… Наче в раю…

Федора свого в клубі побачила. І закохалася. Перша думка: разом будемо все життя. І до мольфарки не ходи. Дім, діти – це жінка. Чоловік – орел. Він усе десь літає… Налітається – тоді вже в гніздо повертається… Щасливою була, коли діточок народила – сина і двох донечок... Завжди щасливим бува, мабуть, лише вітер, коли ним земля дихає… А я вже й дихати не можу…

Любисток пахне… Так терпко, свіжо, так боляче…

Журналістка з області приїздила до мене. Статтю про Тараса готувала… До хати її запросила. Як побачила ліжка мої – аж дух у неї захопило. Так уже ліжка не вбирають, як деінде по селах… Простирадла у мене всі з прошвою, із вставками мереживними. З-під покривала домотканого підзорничок виглядає, квітами розшитий. У мене всі рушники, наволочки, скатерті мальвами розшиті, гілками калини, а павільйон, занавіски до самої підлоги на ікони – янголами.

Сорочки гаптовані – тонкі, вишукані – у шафі лежать. Уже років зо 20 їх не одягала… Зятям своїм, сину – усім вишиванки зимою вишила… Журналістка все роздивлялась, охала й ахала. Варениками її пригостила, хлібом домашнім. Вареники у мене добренні, ти ж знаєш: тісто мою руку любить, пухке й легке виходить. Каже мені:

– Жінки, які красиво так вишивають, печуть смачний хліб, живуть довго – вчені довели... Тому що вони сили із самої землі беруть…

А навіщо мені жити довго, якщо сина немає?.. Душа, як свічечка, обгоріла. Усе вже на смерть готове: і хусточки, і полотенця… І «балетки» шкіряні… Тут уже як Всевишній розпорядиться…

Як почую в телевізорі пісню ту жалобну про качу, серце зупиняється.

«Сам не знаю, де погину,

Сам не знаю, де погину…».

Похорон погано пам’ятаю. Все село на колінах його зустрічало, всі плакали…Квітами встеляло останню дорогу мого сина додому. На щиті…Усе в мареві було. Тільки запах ладану пам’ятаю. Мабуть, так ця війна клята пахне – ладаном, свічками. Полином і горем. Смертю... Чи треба було відпускати дитя своє на фронт, щоб жити тепер без нього? А хіба він питав? А як не пустити – він мужчина. Скільки їх там полягло, невінчаних, нецілованих! Хлопчаки ще ж! Тарас після себе хоч Матвійчика залишив, а в інших ні сім’ї ще не було, ні діточок…

Наснився нещодавно:

– Мамо, так гречаної каші хочеться з печі… Зваріть, будь ласка!

Зварю, синочку. Зварю…

Він тепер у Раю служить, у Небесному війську. Господь, гадаю, його службою задоволений…А вчора Степан Петра Павловича повернувся… на протезах. Десь за кордоном довго лікувався, довго на реабілітації був…А що після війни? Скільки їх, таких буде – без рук, без ніг…На всіх протезів імпортних не вистачить. Яка печаль, яка туга! «Спаси, Господи, людей Твоїх…» Врятуй та захисти!

Чоловіки – окраса нації. А що війна наробила? Країна – суцільне кладовище. А тому супостату кремлівському все мало й мало, продав душу дияволу і радіє…

Синочку мій, кровиночко моя! Усе слухаю: може, хвіртка стукне… Мо, приїхав… Я б тобі й налисників напекла, і каші гречаної наварила. У ставку викупався б, як колись… Відіспався б на перинах… Пам’ятаєш, як було нам усім весело, гарно?

Чавун варення вишневого посеред двору варю… Пахне – на все село. Ти насіння із соняхів вибиваєш. Співаєш собі: «Ой, Марічко, чичері…», або про женців, що на горі жнуть… Халабуду за хатою збудував – усі постілки туди постягував. Сестри твої теж у халабуду хочуть, а ти їх не пускаєш. Мовляв, це цілком чоловічий схрон, криївка підпільна. А ви – зв’язкові. Підійшли, завдання отримали – і пішли…

Твої нещодавно приїздили. Настя схудла, одні очі. А Матвійко підріс, височенький, тільки очі сумні… Побачив би – не впізнав. А ще три роки тому завжди веселим був, рученятками мене обійме, щічкою яблучною притулиться… Я його ж завжди ввечері купала із чередою – п’яточки обціловувала. Тепер – ні, я вже, бабусю, дорослий… Підріс, порозумнішав. Діти в хаті – це янголи, від них – благодать…Відіспалися хоч у мене, а то через ті тривоги всі ночі у них безсонні, кожну ніч сидять у передпокої між двох стін… А це ж таке – якщо цього разу ракета не вбила тебе, пролетіла повз багатоповерхівку, то це не означає, що далі, в іншому місті вона в когось не поцілила…Спаси, Господи!

Обізвися хоч словом, синочку!.. Сорочку, що вишила тобі, так ні разу й не одягнув… Ми тебе у ній і поклали, нарядили для зустрічі з Отцем Небесним…

«Мамко моя, не лай мене…» Я і не лаю, синочку, не лаю…

Сіли з Настею і Матвійком телевізор дивитися, а у вікно метелик стукає крильцями… Душа твоя прилітала до нас. Я вже цього метелика бачила – він у лютому прилітав. Я ще подумала: звідкіля посеред зими взявся, у скло віконне б’ється, до хати проситься….

На роковини приїздили однокласники і побратими твої. Сорокоуст замовила, на могилці побували, милостиню нужденним роздала. Для поминального обіду все самі з Настею зробили: вінегрет, котлети, пироги… Була й капуста квашена, і гриби мариновані. Посиділи, позгадували, поплакали…

Війна ця клята ні жити, ні дихати не дає. У селі вже стільки жінок у чорних хустках! А по всьому світу?.. Спільний біль людей з’єднати може, примирити. Допоможе всі непорозуміння залагодити… Які ж російські жінки злі, які ненависні! Що з ними не так? Наче щось зламалося в їх головах, а душі мертвими стали…

Жінка має нести любов, а не ненависть, милосердя, а не злість... Вона повинна мудрою бути, людяною, вміти жаліти,як Богоматір… У цьому житті багато чого від жінок залежить.

Кому вона потрібна, війна ця?! А які ж гарнесенькі, які молодесенькі гинуть!..

«Як же мені, синку, не жаль?

Ти ж на моїм серцю лежав…».

Сісти б разом із сивобородим Ноєм у його ковчег (чи вистачить тільки усім нам, таким грішним, місця в ньому?) і поплисти на край світу. Де завжди літо. Де на людину не дивляться крізь приціл зброї. Або ж стати метеликом біля Бога. Звичайним метеликом. І більше нічого не треба.

Господь нам дав таку землю, таких людей! І – така біда! Вірю, що Україна знаходиться під рятівним Покровом Богородиці. Вона не дасть їй пропасти. Ми всі повинні бути достойними цієї допомоги, цього Божого покровительства. Не брехати один одному, не лукавити, зла не робити… Щоб влада і люди були, як одне ціле... Молюся за Україну, за всіх хлопців і чоловіків, щоб додому повернулися живими, без страшних поранень… Нехай у кожній домівці сміються діти і співають щасливі матусі, хай усі мають дорогу до батьківського порогу, а сонце вічно висить над хатами…

Уже осінь… Ночі чорні, як прірва… Підняла двійко яблук з росяної трави – червоні джонатани паленіють, наче жар… Останні яблука цього року…

Оця стара велика яблуня і лопухи з росою – всі скарби мої. Я й сама як та стара яблуня. Чи хто підійде, торкнеться?.. Але ж вона ще яблука дарує, бо увібрала в себе багато сонця, теплих літніх дощів… Може, і я ще на щось згоджуся, як думаєш? Не буду, синку, про хвороби думати, увагу на серце, що вже через раз стукає, звертати. Матвійчика на ноги поставити потрібно, доччиним діткам допомогти… Немає коли хворіти.

Десять літрів меду ми з батьком волонтерам передали для фронту – вояків підтримати потрібно. На них уся надія, ні на світ, а на ЗСУ… Квітник ось знову навесні засаджу матіолами і жоржинами…

Кача наша каченяток вивела, на прогулянки їх до ставка водить… Це вже не та згорьована самотня кача, ця – щаслива. З діточками. Попливли. Вона – спереду, така важна з себе, як корабель. За нею каченятка – маленькі човники. «Плине кача по Тисині…».

Лілія БОНДАРЕВИЧ–ЧЕРНЕНКО