Квітневі сутінки 1940 року опускалися на село Анисів, що на Чернігівщині, не з миром, а з передчуттям грози. Наближався Великдень – 27 квітня. Але замість святкового передзвону в повітрі пахло тривогою та примусом. Вранці мешканці, що поспішали повз шкільний паркан, завмирали: на дошках біліли аркуші, написані від руки через «копірку». Чіткі друковані літери випалювали очі словами, які кожен шепотів лише вдома за зачиненими вікнами й дверима: «Схаменіться, запугані нещаснії люди…»

«Це все партія таке витворяє…»

Це був виклик. У часи, коли за слово давали термін, а за віру – забуття, ці рядки звучали як набат. Листівки кричали про біль українського села: про зруйновані комуністами церкви, про селян і вчителів теж, яких силоміць женуть на колгоспні різні роботи саме на Паску, про «партію людожерів», що п’є селянську кров. Це ж треба збудувати державу, в якій люди вважалися за рабів! Чого варта реальність того часу, коли за тяжку роботу не гроші виплачували, а тільки рахували «палички» ‒ так названі трудодні.

Ця листівка й досі зберігається, як документ НКВС, у фондах Державного архіву Чернігівської області:

«Не св'яткують тепер паски,

У церкву не ходять,

І на паску вчителів

У колгоспи гонять.

Це все партія й […]

Таке витворяють

Що на паску в перший день

Робить заставляють.

Ой не було цього зроду

І більше не буде.

Схаменіться, запугані

Нещаснії люди».

«Хто людську кров п'є,

Той у партію вступає

Хто людської крови не хоче пить,

Той у партію не хоче вступить».

«Люди !!!

Не йдіть у колгосп

Робити в неділю

Беріть друки і біть

[…] і комуністів».

Тінь підозри

Маховик репресивної машини НКВС розкрутився миттєво. Слідчі шукали «ворога» серед інтелігенції. Першим під удар потрапив завуч місцевої школи – Іван Миколайович Кудін. Його заарештували у липні. Холодні допити, тиск, заперечення: «Контрреволюційною діяльністю не займався!» – стверджував він.

Доведений до відчаю, Кудін пише листа самому Сталіну. У цьому листі – увесь розпач людини, загнаної в кут. Він звинувачує колег: директора Дем’яна Олександровича Кривицького та вчителя Іллю Кириловича Матюшу, мовляв, це вони майстерно підробили його почерк, щоб згубити(«совершили гнусную подделку под мой почерк».). Школа перетворилася на кубло підозр, де кожен погляд був сповнений страху.

У характеристиці, яку Іван Кудін давав вчителям Анисівської неповної середньої школи, ішлося про те, що вчитель І.К. Матюша, син куркуля, обіцяв «вивернути нутро» з Анисівської парторганізації. Директор школи Д.О. Кривицький – «людина скритна і хитра», «до вчителів комуністів ставиться вороже». Дружина директора школи Марфа Сергіївна Кривицька, також працювала вчителем, була колишньою дружиною білогвардійського офіцера Петра Малечі, якого за антирадянську діяльність було заслано. Від першого шлюбу в М.С. Кривицької був син Леонід Малеча.

Правда з-під пера восьмикласника

Експертиза в Києві розставила крапки над «і». Виявилося, що бунтівні рядки вивела рука не досвідченого вчителя, а 15-річного підлітка. Леонід Малеча – син дружини директора школи від першого шлюбу – виявився сміливцем, що не побоявся заговорити.

Зі справи заарештованого Леоніда Малечі, дізнаємося, що він народився 1925 р. у заможній сім’ї в с. Ковчин Куликівського району. У 1940 р. навчався у 8 класі однієї зі шкіл міста Чернігова.

Його доля була визначена задовго до арешту. Батько – білогвардійський офіцер, засланий у невідомість. Бабуся, Любов Юхимівна, щовечора згадувала відібрану садибу та колишній достаток. У душі восьмикласника зріла не просто образа – там гартувалася жага до помсти та справедливості.

На допитах цей юнак говорив мовою, якій міг би заздрити дорослий трибун:

«Радянський Союз – це держава, де від молдаванина до фіна народ голодний, роздягнений, з хат вигнаний і одурений. Селяни живуть життям рабів стародавнього Рима...»

Ось що юнак говорив тоді слідчому НКВС: «Бабушка – Косая Любовь Ефимовна, в моем присутствии вспоминала об имуществе, усадьбе, которые отобрала советская власть, что на меня отрицательно влияло, выработалась жажда помститься советской власти».

Чекісти помилково підписали фото Леоніда Малечі «Маличем»

Далі ще яскравіше: «Селяни колгоспники живуть життям рабів стародавнього Рима, не маючи куска хліба. А таких продуктів як сахар, макарони, крупи не буває по декілька місяців. Селяни колгоспники приблизно 70% голодують. Такий самий процент колгоспників ходить в лахмітті і подраних кусках обуви. Радянський Союз – це держава де «от молдаванина до финна» народ голодний, холодний, роздітий, розутий, ограблений, з хат вигнаний, запуганий і одурений. Радянський Союз веде політику захвату територій і війн. […] От за останні три роки Радянський Союз встиг помірятися в силах з восім’ю державами. От це і привело до думки створити гурток».

Леонід Малеча не просто писав листівки – він мріяв про гурток опору. Мріяв, як осідлає шкільного коня, візьме батькову двостволку і піде воювати за правду, якщо почнеться війна.

Друзі-односельці Леоніда Малечі, яким юнак розповів про листівки, а це були Михайло Герасименко та Микола Кошарний, під тиском енкаведистів теж почали свідчити.

Микола Кошарний на допитах стверджував, що Малеча в його присутності говорив: «Если какое-либо капиталистическое государство напало бы на СССР войной, я бы взял двуствольное ружье отца, сел бы верхом на школьную лошадь и поехал бы воевать против советской власти».

Михайло Герасименко також висловлювався негативно щодо радянської влади. Свідок Іван Мартиненко на допиті казав, що «Герасименко всегда стоял на антисоветских позициях и высказывался в антисоветском духе против мероприятий партии и правительства. Если Германия пойдет на Советский Союз, то он не устоит, его Германия разобьет так как в стране не надежный тыл, много людей не довольных советской властью в момент войны должны поднять восстание».

Вирок і вічність

Разом із Леонідом на лаву підсудних сіли його друзі – Микола Кошарний та Михайло Герасименко. Юнацький порив обернувся роками таборів.

Михайло та Микола згодом повернулися. Герасименко до кінця днів носив у пам’яті образи безіменних могил під номерами замість прізвищ, про які розповідав землякам, працюючи на екскаваторі в Чернігові.

У 2008 році він, сивий і втомлений, стояв на мітингу-реквіємі біля села Халявина, що неподалік Чернігова – він свідчив про злочини системи, яку вони намагалися похитнути підлітковими листівками.

А що ж автор? Доля Леоніда Малечі, того хлопчика з гарячим серцем, загубилася в безкраїх лабіринтах ГУЛАГу. Він зник, лишивши по собі лише протоколи допитів та вічну правду, виведену через «копірку» напередодні розіп’ятого Великодня 1940 року.

Олександр МОЛИБОГА, с. Анисів, Чернігівський район