Викладачі фахівців навчали і самі продовжували вчитися

Сучасний кабінет економіки, започаткований в кінці 60-х Валентиною Черняковою, постійно оновлювався і поповнювався новинками. Викладачі не пропускали жодного семінару, регулярно їздили у вищі навчальні заклади, на ВДНГ, коли там демонстрували щось нове, передове.

Кожного року навчальний заклад приймав нових учнів. Приходили вони з різних сімей, де були різні статки і методи виховання. Декого з дітей доводилося привчати навіть до щоденного умивання і зачісування, уперше в їхньому житті давати в руки зубну щітку. Та чи не найважче було привчати різних учнів до єдиних правил дисципліни. Допомагав власний приклад. Усі без винятку викладачі не пізніше, як о 8 годині 15 хвилин, повинні були взяти в руки журнал відповідної академічної групи і о пів на дев’яту розпочати лекцію чи семінар. Ніякі виправдання про якісь раптові перешкоди на шляху до корпусу чи аудиторії не бралися до уваги. Зі свого боку викладачі вимогливо ставились до учнів, а окремим навіть насаджували норми поведінки в технікумі і за його стінами.

По досвід приїздили у «Землю і волю» з Києва і США

У процесі запровадження суворої дисципліни в учнівському середовищі викладачі ставили перед собою мету: формувати в дітей почуття відповідальності, але при цьому не перетворювати їх на «солдафонів». Навчалися в технікумі дисципліновані, а бували й по-дитячому розкуті учні. Вони практично кожному викладачу придумували жартівливі прізвиська, а ті не ображалися, не переслідували жартунів.

Ефективною була система моральних і матеріальних стимулів. Прізвища кращих виробничників і педагогів заносилися на «Дошку пошани», зокрема і районну. Їх нагороджували Почесними грамотами і преміями. Діяли інші види відзнак. Багато що доводилося прив’язувати до знаменитих подій. Так, доярка Меланія Іванівна Терещенко «гарними показниками» зустріла визначну подію. Денні надої корів у її групі сягнули за 9 кілограмів, коли по господарству доїли 8, а по району – 4,7 кілограма.

На серйозному рівні проходили щорічні змагання академічних груп. Встановили стимул для переможців: трьом кращим групам організували туристичні поїздки по Союзу. Так, переможець змагання 1983 року – група «А» третього спецкурсу агрономічного відділення на чолі з класним керівником Федором Михайловичем Литовченком – побувала в Мінську та Хатині. Класний керівник групи «А» четвертого курсу агрономічного відділення Ніна Сергіївна Змігродська возила своїх учнів, які зайняли друге місце в змаганні, в Новгород та в інші міста Союзу. Третьокурсники групи «А» агрономічного відділення (класний керівник Євгеній Іванович Черняков) вибороли третє місце, за що були нагороджені туристичною поїздкою по столицях Прибалтики.

До речі, академічні групи, де класним керівником був Євген Іванович, майже кожного року займали призові місця в учнівських змаганнях. Найбільш успішні групи об’їздили ледь не весь Союз.

У 80-х роках технікум почав відчувати слабку підготовку багатьох абітурієнтів. З цією проблемою я виступив на районному пленумі у травні 1984 року: «У школах часто завищують атестаційні оцінки. Це веде до нівелювання знань учнів, до звички поверхово засвоювати матеріал. У технікумі учням важко перебудовуватися, опановувати досконально програмний матеріал».

Чи прислухалися в школах до мого зауваження? Важко сказати.

У 1982 році технікум прийняв на навчання 240 першокурсників, з них випускників Бобровицького району – 33. Всього з 14 господарств (тоді в районі було 26) направили на навчання молодих односельців, із семи – за власні кошти. У 12 господарств не вистачало фахівців, передусім у тваринництві, але від них не було жодного першокурсника. Потім керівники приїжджали в технікум на розподіл випускників, але їм все важче було заманювати у своє господарство чужих фахівців. До того ж у навчальному закладі почали «закріплювати» майбутніх молодих спеціалістів за господарствами ще під час навчання. Учні проходили виробничу і переддипломну практики у тих колгоспах чи радгоспах, куди потім одержували направлення на роботу.

Наша гордість

В історії Майнівки можна відшукати тяжкі періоди життя селян, але й тоді люди шукали порад і захисту в учнів навчального закладу. Керівництво виділяло свиней з племінного розсадника для селянських господарств, передусім для молодих сімей із навколишніх сіл: Щаснівки, Осовця, Озерян, Вороньків. Історія показує, що після завершення громадянської війни селяни віддали перевагу вирощування свиней на сало. Учні надавали селянам методичну допомогу у вирощуванні племінних свиней, рекомендували господарям спеціальні, науково обґрунтовані методи відгодівлі, а потім спостерігали за ходом розвитку тварин, робили відповідні записи, при потребі вносили корективи в раціон.

Одержували селяни від студентів і викладачів допомогу щодо вирощування курей, кролів, підвищення продуктивності корів, закладання ягідників і фруктових садів.

Історія свідчить, що навіть під час страшної війни селяни не руйнували навчальний заклад, а трималися біля нього, отже й виживали, господарство розвивали. Зовсім інше ставлення до сучасного закладу відчував у вже не важкий час. Проте маю інформацію і про страшний період, про який написала нам перша випускниця зоотехнічного профілю Марія Яківна Іванова з далекої Ленінградської області. Почну з головного її висновку: «Взаємодопомога і підтримка нужденних – невмирущі риси будь-якої влади». У 1930 році вона в складі групи дітей одного з дитячих будинків приїхала в Майнівку навчатися у сільськогосподарському училищі. Через два роки стала студенткою технікуму. Ситуація, в якій жила і вчилася, була жахливою: діти голодували, але продовжували наполегливо вчитися. Від недоїдання пухли. Деяку підтримку одержували студенти, яки мали батьків. А сиротам ніде було дітися. На канікулах студентів посилали збирати врожай у Дідовому, Озерянах, а ще в господарствах Остерського району, де не було кому працювати в полі – люди повимирали від голоду. І ще її один вражаючий висновок: «Майнівка давала дітям не лише знання, а багатьом врятувала навіть життя, зокрема й Марії Яківні».

Роблю витяги з давньої історії з тією метою, щоб сучасники зробили для себе правильні висновки, правильні оцінки з історії, яка ще не забута нами.

Тепер знову повертаюся до тих років, які я пережив із своєю командою. Думаю, ці роки можуть стати повчальними для сучасників, бо вони взяті з реального життя.

У 1985 році на стаціонарному відділенні навчалося 394 майбутні агрономи і 440 зоотехніків, що більше, ніж у попередні роки. За направленнями колгоспів і радгоспів прийняли на навчання 120 учнів, що становило 45 відсотків від усіх вступників. Такого результату досягнуто вперше за всю історію навчального закладу.

Технікум практикував прийом документів абітурієнтів безпосередньо за місцем їх проживання. Влітку викладачі виїжджали у найвіддаленіші куточки області. У 1985 році на перший план висунули якісні показники: працювали в основному з тими випускниками, які в документах про освіту мали переважно добрі і відмінні оцінки. У результаті середній бал успішності зарахованих на агрономічне відділення – 4,2. Такого високого показника не було за всі попередні роки. Дирекція радгоспу-технікуму відзначила старанну працю викладачів в період поповнення учнівського колективу: В.В. Литвиненка, В.Ф. Кутовець, Т.Ю. Тимощук, М.Ф. Мартишевську, а також заступника директора з наукової роботи В.О. Чернякову – головного організатора такої роботи.

Дещо інший рівень знань був у абітурієнтів, котрих направили на навчання господарства Бобровицького району. Серед них було багато «трієчників». Педагогічний колектив розробив заходи індивідуальної роботи з такими учнями. Багатьох із них вдалося підтягнути до рівня «середнячків» і навіть вище. Окремі ж колгоспи одержали назад таких спеціалістів.

У середині 80-х новими учбовими планами з агрономії і зоотехнії, спущеними згори, скоротили тривалість виробничої і предметної практики. Водночас у плани ввели сільськогосподарську практику. Це вимагало подальшого розвитку й інтенсифікації практичного навчання. З новим завданням успішно справився вмілий організатор трудового навчання Павло Іванович Дмитренко.

На той час господарство освоювало інтенсивні технології на вирощуванні зернових, технічних і кормових культур, що вимагало високої підготовки як фахівців, так і рядових механізаторів. Не забули й про те, що головне завдання – готувати для сільського господарства висококваліфікованих спеціалістів. Тому широко залучили учнів до безпосереднього втілення у виробництво інтенсивних технологій. Майбутні агрономи брали участь практично у всьому процесі вирощування зернових, навіть на інтенсивних ділянках озимої пшениці, де урожай сягав 50 центнерів з гектара. Не кожен агроном допустить до такого поля якогось практиканта. Керівник рослинницької галузі Василь Нестерук допускав і терпляче вчив майбутніх колег, як треба правильно орати, сіяти, доглядати за рослинами, збирати врожай, доводити елітне насіння до потрібних кондицій. З 1986 року в роботі з учнями на полях йому допомагали агрономи відділків Віталій Леонтійович Баранов і Олександр Йосипович Маринченко. Обидва мали великий практичний досвід, були грамотними фахівцями в рослинництві.

Працювали учні на полі під наглядом й досвідчених наставників-механізаторів К.І. Стахурського, О.В.Миненка, М.К.Борисенка. Господарство займалося вирощуванням елітного насіння зернових. Реалізацію його довели до 2500 тонн. Коли починали цю справу – насилу продавали 100 тонн.

Дирекція подавала приклад майбутнім фахівцям і керівникам сільськогосподарського виробництва, як потрібно заохочувати трудівників до високопродуктивної праці: не закликами до виконання планів і зобов’язань, а передусім матеріальними стимулами. У господарстві була висока зарплата. Преміальний річний фонд становив 170 тисяч карбованців – в середньому на одного працюючого виходило більше як 300 карбованців.

На кінець 80-х практично кожна родина мала житло з центральним опаленням. Водночас на кожен рік планували поліпшення житлових умов 20 сім’ям шляхом спорудження індивідуальних будинків з усіма комунальними зручностями. Три мільйони на житло! Такими результатами не могло похвалитися жодне інше господарство району, та і в області треба було пошукати.

Велику увагу приділяли культурному відпочинку й оздоровленню працівників. Щорічно понад 200 трудівників забезпечувалися туристичними путівками, зокрема не менше десяти – за кордоном. У санаторіях і будинках відпочинку поправляли своє здоров’я 30-35 виробничників і викладачів. До сотні дітей працівників відпочивали у дитячих таборах, зокрема республіканського та всесоюзного значення.

На фоні конкретних досягнень дивно виглядала нищівна критика першого секретаря райкому партії Григорія Климця, який взяв участь у роботі зборів партійної організації радгоспу-технікуму. Після звіту директора першим слово взяв гість. Він спробував перевернути досягнення з ніг на голову. Звинуватив дирекцію і фахівців у повільному впровадженні прогресивних технологій і ще в багатьох гріхах.

Присутні на зборах досвідчені механізатори говорили між собою, що обов’язково запросять «перебудованого» партійного лідера до себе в поле, щоб показав і розтолкував їм про прогресивні технології. Я ж не став після зборів щось йому казати, оскільки вже знав про нього, на які висоти злетів, і яка ціна його висот.

Проте одним великим заходом таки відзначився перший секретар. Він зібрав у райкомі увесь партійно-господарський актив і сказав, що повезе всіх у Київську область, щоб показати, як там господарським способом побудували стадіон та інші соціальні об’єкти. А ще дав команду начальнику міліції, щоб організував міліцейський супровід. Але той запитав область, де сказали, що такий котедж супроводжує лише керівників найвищих рівнів. За таке пояснення Климець хотів звільнити з посади начальника міліції, але в області йому сказали, що то «не його парафія».

Проте партійно-господарський актив таки з’їздив до сусідів, де справді побачив багато зробленого у пристоличному районі. Їхній перший секретар райкому розповів, як він співпрацював із керівниками столиці, як вони допомогли йому фінансово розрахуватися за зроблене. У Климця не було таких зв’язків у Києві, та й руки його не туди стоять. У робочому стані в нього був лише довгий язик. Я ж можу сказати одне: саме від таких партійних лідерів і перші президенти України «вилуплювалися» й недовго трималися.

Стосовно ж виступу на зборах Климця, його поправила заступник директора Валентина Чернякова. Вона навела результати роботи в господарстві і технікумі, зачитала оцінки, які їм дають столичні і обласні структури, порадила першому секретарю заглянути в районну газету і знайти там хоч одне зведення, в якому радгосп-технікум не стоїть на першому місці. Чи є в районі хоч одне господарство, в якому вища врожайність, кращі економічні показники, більше освоюється капіталовкладень, вища зарплата і кращий соціальний захист.

Побудували свою залізницю

Валентину Онисимівну підтримали інші учасники зборів. Усі зрозуміли, що перший секретар прийшов до них на збори не предметну мову вести, а принизити Яковишина, який не став бігати навшпиньки перед новим керівником району, не виконував бездумно його недоречні вказівки і розпорядження.

До речі, перед цим мені вліпили догану по партійній лінії за те, що я не кинувся виконувати розпорядження секретаря обкому партії Шостака, який курирував село, – негайно розпочати жнива. Я дав розпорядження фахівцям і сам поїхав у поле, щоб визначити рівень стиглості зерна. Аналіз показав, що зерно ще не дозріло, має високий рівень вологості. Справжній господар не стане його обмолочувати, почекає кілька днів. Для секретаря обкому головне – показати темпи збирання, щоб успішно відрапортувати в Київ. Втрати врожаю, якість зерна при збиранні недозрілого – то не його клопіт.

Тоді я вчинив, як справжній господар, і на Климця не звернув уваги, коли той чіплявся з однією метою: продемонструвати свою владу. На жаль, він такий був не перший і не останній на моєму життєвому шляху. А на щастя – вони не затримувалися в районі, партія пересаджувала «цінних» працівників в інші керівні крісла. Жоден із них не залишав на Бобровичині пам’ятного сліду. Про Климця теж швидко забули, хоча він таки залишив певний слід у Бобровиці: приватизував, а потім продав будинок, де проживали перші секретарі райкому партії. Раніше партійний будинок на продаж не виставляли.

Далі буде