Помічниця військового лікаря Світлана Харченко, якій було 25 років, з Городні – була забита ударами прикладів рушниць озвірілих москалів. Наша Світланка – так її лагідно називали українські вояки.

Світланка народилася 8 червня 1894 р. в родині Івана Федоровича та Олександри Іульнівни Харченків, була охрещена у храмі св. Василя в Городні, який в 1930-х роках московські окупанти знищили.

Іван Харченко був діячем Городнянського самоуправління – земства, належав до нащадків козацької старшини – був шляхтичем, тож його рід мав герб – Ястржембець, що взагалі-то в ті часи було поширеним явищем. І це доводить, що українці мали свою еліту, тобто вони були самодостатньою європейською нацією. Про нього згадує в листі до Михайла Грушевського чернігівський адвокат Ілля Шраг.

«Дівчина, років 22-23, невисокого зросту, але стрункої статури, з рожевим, миловидним, постійно усміхненим, наче хлоп’ячим, обличчям і веселими ясно-блакитними очима. На голові – вояцький кашкет, з-під якого вибивалося буйне золотисте волосся, в короткій сірій спідничці й такого ж кольору жупані до колін, на ногах – мініатюрні чобітки. За плечима – невеличка рушниця кулеметника; на ремінному поясі з правого боку – револьвер. Була подібна радше на молоденького козака, ніж на дівчину, й тим більше на полкового лікаря, – згадував колишній командир полку «синьожупанників», генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у спогаді «Наша Світланка», що був вперше опублікований у виданні «Голос Комбатанта (Нью-Йорк)». – Під час вибуху революції була студенткою останнього курсу медичного факультету Київського університету. Мала нареченого».

Серце дівчини полонив її земляк, підполковник Армії УНР Іван Ремболович. Чернігівський Рембо брав участь у Першій та Другій світових війнах, мав бути розстріляним під Базаром на Житомирщині бандитами Котовського разом із 360 воїнами, але втік, пройшовши близько 200 км у спідній білизні по промерзлому ґрунту – кінець листопада! Ще встиг надати допомогу УПА! Був розстріляний сталінськими катами в 1950 р. у Івано-Франківську, де на його честь названа вулиця, як і в Чернігові та Городні.

З початком І Світової війни, становище жінок докорінно змінилося. Жінки прагнуть принести користь не тільки в тилу, але й на фронті – спочатку як сестри-жалібниці, а пізніше вже як воячки.

Підставою для Світлани долучитися до українського війська стало антигетьманське повстання, що вибухнуло у листопаді 1918 р. У ніч з 22 на 23 листопада петлюрівці штурмували Київ, який обороняли війська гетьмана Скоропадського, що складалися переважно з російських офіцерів – прихильників «єдіной і нєдєлімой россіі». Під час атаки уродженець с. Виблі, що на Куликівщині, командир відділення (або за українською військовою термінологією – рою) Михайло Карпєкін був полонений офіцерами. І врятувала його Світлана!

Коли Харченко і Карпєкін прибули до повстанського штабу, то Світлану було призначено лікарем у 3-й Січовий курінь, а Карпєкін потрапив до Дніпровської дивізії отамана Зеленого. Незабаром він загине – його підстрелять росіяни, імітуючи здачу в полон.

У грудні 1918 р., за часів Директорії, молода ентузіастка зголошується до новосформованого у Києві 1-го полку Синьої дивізії, де її зараховано другим помічником полкового лікаря. Вирушивши з Києва 5 лютого 1919 р. разом із полком, що його пізніше перейменовано на 7-й Синій полк 3-ї п. Стрілецької дивізії, Світлана незмінно ділила його долю й недолю аж до самої загибелі.

Найбільше подобалася вона всім своєю надзвичайною відвагою, самовладанням і сердечністю. Під час боїв була завжди там, де поранені найбільше потребували її опіки; коли полк наступав, перебувала відразу ж за передовою лавою козаків. Командувала санітарним відділом і особисто робила перев’язки тяжкопораненим, не звертаючи уваги на вибухи ворожих снарядів, кулеметний та рушничний вогонь. Козаки її дуже любили. Зі всіма полковими старшинами була в добрих приятельських стосунках, але вона так поводилась, що ніхто навіть не думав дивитися на неї як на жінку…

Мужня дівчина брала участь у легендарних Вапнярській та Піщанській операціях українського війська. Один з епізодів її бойового шляху описано в історичному Альманасі «Червона калина» за 1926 р. Влітку 1919 р. Синій полк під час боїв за Вапнярку займає село Стефанівку. Несподівано з тилу та правого боку козаків атакували москалі. В полку настало сум'яття, особливо викликала паніку ворожа гармата, що била прямо по позиціям піхоти з пагорбу. Серед цієї метушні Світланка сідлає коня і йде в атаку! За нею з божевільним гоном та криком «Слава Україні!» мчить кінний відділ, який кидається на ворожих артилеристів і січе їх шаблями в капусту. Бій закінчився перемогою завдяки цій молодій жінці. Цей епізод відображено в малюнку невідомого автора – єдиний відомий нині портрет Світлани Харченко.

Героїчно вона загинула 15 серпня 1919 р. біля с. Піщанка на Хмельниччині. Під час повернення в полк зі штабу дивізії в Піщанку, де мав знаходитися поранений командир полку Олександр Вишнівський, разом з козаком супроводу натрапила на більшовиків.

Червоні, на відміну від українців, не дотримувалися міжнародних правил ведення війни – розстрілювали поранених у шпиталях, що потрапляли до їх рук, часто з медичним персоналом. Тож цілком зрозумілий розпач, що охопив амазонку.

Поціливши в найближчого червоноармійця з револьвера, спробувала врятуватися втечею, змусивши коня скакати галопом, але невдало. Цілий град куль звалив її і коня. Озвірілі червоноармійці добили її прикладами рушниць.

Щодо козака-ординарця, то, побачивши довкола себе червоних, підніс руки догори й крикнув, що він «примусово мобілізований» і хоче служити в Червоній армії. Червоноармійці повірили, і це врятувало йому життя. Скориставши з першої нагоди, він утік, дістався до штабу 3-ї Залізної дивізії і розповів про трагедію Світланки…

Нещодавно дослідник Віктор Моренець знайшов у чеському місті Подєбради досі невідому п’єсу про Світлану:

– Повна її назва: «Світлана Харченко. Драма на 3 дії з Української визвольної боротьби 1918-1919 р.р.», – розповів Віктор Моренець. – Надрукована вона типографським способом у таборі Щипйорно на початку 1920-х років. Автор Олекса Карманюк – це один із псевдонімів Антонія Коршнівського, сотника Армії УНР. На 1-й сторінці – його дарчий підпис: «Коханому приятелеві та компаньонові на еміграції Володимирові Шевченкові дарую на спомин цю маленьку працю мою. Автор. 24.07.23, Каліш».

Було б надзвичайно корисним для вшанування пам’яті цієї мужньої жінки видати цю п’єсу для поширення в книгозбірнях України.

Олександр ЯСЕНЧУК