Жити проблемами виборців вирішив я на шляху до Верховної Ради

Перший секретар Козелецького райкому партії Григорій Немець був упевнений у своїй перемозі, оскільки вважав себе повноправним господарем і не хотів миритися з «чужим» кандидатом. Проте ніякий супротив проти мене не допоміг. У нього була велика підтримка від партійного, радянського і господарського апарату одного з найбільших в області району, активно працював на окрузі Герой Соціалістичної Праці, голова колгоспу з Данівки Федір Прокопович Вертай – довірена особа Григорія Тимофійовича. Але в другому турі навіть виборці Данівки віддали перевагу мені. Для команди першого секретаря райкому партії то був нищівний ідеологічний удар. Згодом Немець пішов працювати директором… Данівського притулку для самотніх людей похилого віку та інвалідів.

Так вирішив ще до виборів

Окружна комісія Козелецького виборчого округу 444 порахувала і оприлюднила такі результати: за Немця проголосували 28759 виборців, за мене – 47071.

Половина Бобровицького району брала участь у голосуванні по Носівському виборчому округу №447. Там у другому турі за мандат депутата боролися перший секретар Бобровицького райкому КПУ Борис Іванович Гора і голова виконкому Носівської районної ради народних депутатів Віктор Андрійович Приходько. Перемогу з 41179 голосами одержав Приходько. За Гору проголосували 26474 виборці.

Для УРСР це було 12-те скликання Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. Згодом перейменували на Верховну Раду України 1-го скликання, яка поділялася на дві великі частини: група 239 (комуністи) і Народна рада (126 депутатів). Від Чернігівської області в цьому парламенті засідали 12 депутатів, серед яких – вся керівна верхівка області: Василь Лісовенко, Павло Мисник, Михайло Гришко, Анатолій Лисенко. Від Чернігівського виборчого округу депутатом обрали Віталія Масола, якого двічі призначали головою уряду.

Не досліджуватиму, як працювали в парламенті названі відомі особи. А я ще до затвердження сесією Верховної Ради повноважень нових обранців почав виконувати депутатські обов’язки.

Уже у перший тиждень після виборів до мене звернулися жителі села Крихаїв із проханням допомогти їм добитися скасування рішення місцевої влади про виділення великого масиву під дачне будівництво. Питання ускладнювалося тим, що окремі дачники вже почали споруджувати будинки. Був знайдений компроміс, який влаштував усі сторони конфлікту. Після цього випадку органи влади намагалися заздалегідь вивчати думку людей.

На прохання виборців з вулиці Дзержинського, що в Бобровиці, я організував кваліфіковану перевірку, яким щебенем висипають дорогу. Люди підозрювали, що радіаційно забрудненим. Були проведені відповідні аналізи і встановлено, що радіаційний фон будівельного матеріалу не перевищував офіційно встановлених норм. Хоча наслідки аварії 1986 року на Чорнобильській АЕС відчувалися скрізь у нашій місцевості.

Занепокоєння людей не було безпідставним. На той час уже був оприлюднений через місцеву газету факт приховування в партійно-радянських кабінетах району достовірної інформації про стан радіаційного забруднення території Бобровиччини. Проте керівники району не клопотали перед Києвом, і людям нічого не говорили. Інформацію розсекретив на п’ятому році після аварії на атомній станції колишній завідувач оргвідділом райкому партії, пізніше – працівник районної ради Віталій Семенович Пипко. На сполох забила громадськість. Голови райкомів профспілки працівників культури, освіти і охорони здоров’я зібрали понад сотню підписів під клопотанням, яке потім направили представнику Президента України у Чернігівській області В.В.Мельничуку.

Протягом п’яти років після аварії на АЕС компетентні органи і спеціалісти твердили, що в Бобровицькому районі радіаційна обстановка нормальна. Проте, як показали результати обстеження, що проводилося бригадою спеціалістів «Північукргеології», це далеко не так. У районі не було на той час жодного населеного пункту, де б рівень забруднення ґрунту радіонуклідами стронцію-90 був нижче 0,03 Кі/кв.км, в основному ж він перевищував 0,07, а в окремих населених пунктах сягав 0,15-04 Кі/кв.км. Тобто згідно з чинним законом Бобровицький район повинен належати до четвертої зони території, що зазнала радіоактивного забруднення, а ряд населених пунктів – до третьої. Однак Кабмін не вирішив це питання, і район не мав допомоги від держави для ліквідації наслідків аварії, організованого оздоровлення населення, зокрема дітей. Тому продовжував невпинно зростати рівень захворюваності, передусім у дітей: на злоякісні пухлини з 1987 року – на 20 відсотків, гіперплазію щитоподібної залози і анемію з 1989 року – майже вдвічі. В ході кожного нового обстеження виявляли сотні нових хворих дітей. На диспансерному обліку в районній лікарні перебувало більше чотирьох тисяч дітей. Рівень захворюваності майже такий, як у сусідньому Козелецькому районі, котрий мав статус потерпілого від аварії на АЕС.

Це послання надійшло в область, звідки одержали відповідь, підписану заступником голови обласної адміністрації М.П.Донцем. Там було зазначено, що відповідні документи подані в Мінчорнобиль, але питання поки не вирішується. Й оздоровити всіх дітей району «через обмеженість коштів» поки що неможливо.

Копію цього листа жителі району передали мені. Проте щодо віднесення сіл району до категорії забруднених вже був втрачений час, але проведена громадська робота не пропала даремно. Я допоміг «пробити» для дітей півтисячі безкоштовних путівок у престижні оздоровчі табори і санаторії.

«Чисті руки» Ющенку від Кучми

Голос Бобровиччини долучився до загальнообласного руху за чорнобильські пільги. Невдовзі всі діти Чернігівщини, що народилися до 1986 року, одержали статус потерпілих. Вони мали право на безкоштовні путівки в оздоровчі табори і пільги на транспорт.

Наступне звернення до мене як депутата – з питань газифікації, забезпечення району дефіцитними трубами, необхідним обладнанням. Навіть повільні темпи газифікації випереджали забезпеченість газовими котлами. Для свого господарства я вирішив цю проблему раніше, а коли став депутатом, активно взявся допомагати всьому округу. Питання збільшення поставок опалювальних котлів, що працюють на природному газі, підняв у обласних структурах і Держплані.

У мене ще не було офіційного посвідчення, а я вже стукав у двері чиновницьких кабінетів із запитами виборців у руках. Мою настирливість помітили й у Верховній Раді. І саме мені депутати-аграрники доручили очолити депутатську групу «Земля і воля». Адже в парламенті першого скликання переважали партійні і радянські посадовці, колишні міністри, інші урядовці, а перевагу віддали директору господарства. Це була колективна перемога вищого ґатунку. Вперше за всю історію виборів на теренах Радянської України від Бобровицького району до Верховної Ради потрапив не призначений райкомом і обкомом партії депутат, а висунутий і обраний народом. Цим гордилася велика кількість виборців, але це не до душі було окремим місцевим чиновникам. Через їхнє чванство можливості народного депутата недостатньо використовувалися в Бобровицькому районі. Керівники Козелецького району більше зверталися до мене по допомогу, ніж свої, бобровицькі. Можливо, через те «надули губи», що я публічно критично висловлювався про окремі недоліки в роботі тих керівників.

Але у моєму першому зверненні до селянства України від депутатської групи «Земля і воля», яке було опубліковане і в Бобровицькій районній газеті 11 жовтня 1991 року, можете прочитати і про окремі недоліки в чиновників столичних рівнів, і вони не «надували» свої ніжні губенята, навіть коли чули правдиві зауваження їхній роботі.

Я добився в області, щоб залишки невідомих отрутохімікатів таки вивезли з Бобровиці, де вони роками лежали і труїли людей

Півтора року працювала Верховна Рада України в тодішньому складі. Що зроблено за цей період для жителів сільських регіонів республіки? Що змінилося конкретно, зокрема щодо поліпшення умов виробництва і побуту селян? Відповідь, на жаль, однозначна: практично нічого. З ініціативи депутатів-аграрників парламент республіки прийняв закон про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу. Але він не реалізувався в конкретних справах, і уряд майже нічого не робив для того, щоб добрі наміри, втілені в положення закону, стали реальністю, здатною радикально змінити стан справ не тільки на селі, але й у республіці.

Аграрний депутатський корпус ставив перед урядом питання: коли почне діяти урядова програма, яка передбачає вихід протягом кількох років з кризи? Насамперед це стосувалося капітального будівництва на селі, всієї сільської інфраструктури, починаючи зі створення гідних людині побутових умов для селянина і закінчуючи виробничими об’єктами. Як можна було миритися з тим, що селянин не має можливості побудувати собі домівку, бо придбати будівельні матеріали практично неможливо? В той же час навколо міст росли, наче гриби після дощу, «дворянські гнізда» – не садові будиночки для міських жителів, а дво- чи навіть триповерхові котеджі з цегли та бетону. Хто відпускає для них найдефіцитніші матеріали?

Не слід думати, що ми були проти городян, які хотіли мати земельну ділянку. Але, можливо, необхідно було припинити розпорошення матеріальних ресурсів, і надати селянам можливість закріпитись на землі, задовольнити потреби населення в сільськогосподарській продукції?

Гостро виступили ми і проти прем’єр-міністра В.П. Фокіна, який запропонував введення хлібних карток лише для міських жителів, а селяни, мовляв, знайдуть вихід із цього становища самі.

У парламенті група, яку я очолював, добивалася, щоб підтримка селу не зменшувалася, щоб збільшувалися поставки техніки, добрив і пального, що поступово ставало вже дефіцитом, як і товари широкого вжитку. Депутати-аграрники відстоювали паритетність цін на сільськогосподарську і промислову групи товарів. Бо вже тоді існувала велика нерівність не на користь села. Мене часто можна було побачити в репортажах із сесійної зали, в інтерв’ю журналістам.

Верховна Рада першого українського скликання увійшла в історію як така, що багато займалася вирішенням конкретних питань економіки, передусім у перші два роки. Можливо, парламентарі перебирали на себе функції виконавчої влади. Але якби вони цього не робили, то невідомо, у яку ще глибшу кризу завів би Україну уряд, що часто змінювався. На жаль, і в парламенті ще домінували компартійні, застарілі погляди на розбудову незалежної держави, немало було в депутатському корпусі баласту.

Як уже писав, половина Бобровицького району і увесь Носівський район у своєму виборчому окрузі депутатом обрали голову виконкому Носівської районної ради Віктора Приходька. За всю каденцію він жодного разу не виступив з трибуни Верховної Ради з пропозиціями чи відстоюванням інтересів виборців. Недаремно в Носівці народився жарт: виступи Приходька на сесіях Верховної Ради видати окремою збіркою.

Ще одне цікаве моє порівняння. Після чотирьох років перебування в парламенті цей депутат загубився десь в столиці, а я повернувся в Бобровицю, урятував господарство від руйнувань, розбудував його до світових рівнів. Також продовжував боротьбу з негативними явищами в державі.

Протягом чотирьох років (1990-1994) я працював на професійній основі в парламенті, одночасно був почесним директором радгоспу-технікуму. Офіційно ці обов’язки виконувала Валентина Чернякова. Обом було важко. Ще й в державі творилось таке, від чого все навкруги руйнувалося. Саме на початку 90-х в Україні на весь голос заговорили про корупцію – від «верхів» до «низів».Це ганебне явище почало швидко розростатися в суспільстві молодої держави. Корупціонери втрачали залишки сорому, вже навіть не дуже намагалися замаскувати свої злочинні діяння.

З трибуни Верховної Ради я піднімав питання про корупційний характер окремих економічних договорів, укладених з іноземними фірмами, зокрема по ембріонах і закупівлі зерна. З цього приводу я подав депутатський запит Генеральному прокурору, в інші високі інстанції. При незаперечних фактах добитися порушення кримінальної справи було дуже важко, бо на шляху стояв тодішній прем’єр Вітольд Фокін.

Районна газета 18 січня 1992 року надрукувала лист ветерана праці Василя Хоменка під заголовком «Зневірився». Він просив газету донести його голос протесту проти таких порядків до Президента і Верховної Ради. Редакція передала цього листа мені, а я долучив його до інших протестів, зокрема й депутатських. Керівник уряду Вітольд Фокін невдовзі залишив свою посаду.

На третьому році роботи Верховної Ради я на весь голос заявив про те, що Верховна Рада не має права на подальше існування, бо вона з кожним днем все більше творить беззаконня. Збанкрутілі партійні політики знову підняли свої голови над суспільством. Для них головним стало вирішення за допомогою депутатського мандата власних інтересів.

Про це стали говорити навіть самі комуністи. Наведу кілька уривочків з пленуму райкому партії Бобровиці. Голова міської ради В. Ковтун: «Нічим полагодити дах на хатині одинокої людини. У побутрембуддільниці домовин для покійників ні з чого робити, бо ліс везуть за межі області». Голова колгоспу із Сухині: «Ми повинні їхати і шукати труби для газифікації, бензин, запасні частини, автомашини, цвяхи, скло та інше. Складається враження, що все робиться, щоб поставити колгоспи і радгоспи на коліна. За які гріхи?». І такі уривки на увесь компартійний газетний розворот. А у Верховній Раді – боротьба за власні інтереси. Я не мовчав, тому на мене скоса дивилися озолочені обласні і столичні чиновники.

Бабуся із села граблями учить український народ

Певній критиці були піддані старання молодіжної організації району (колишньої комсомольської) у формуванні і відправці до Польщі туристичних груп, в складі яких молоддю, як то кажуть, і не пахло. У комсомольські туристи записувалися передусім працівники торгівлі і заводу сухого знежиреного молока – обом групам було що везти за кордон. Величезні сумки з дефіцитними товарами пливли на Польщу, а в Бобровиці – порожні магазини. Декому вдавалося доїхати в сусідню Носівку і там щасливо отоваритися. Бо у Бобровиці торгівлею заправляла місцева мафія. Щоб побороти її, потрібно було залучати увесь район, звісно – без участі партійної верхівки, яку ще називали «коронованими батьками торгівельної мафії».

(Далі буде)