Моя передвиборча платформа

Остаточне, тверде рішення йти в народні депутати Української РСР я прийняв після завершення в Москві Пленуму ЦК КПРС, що відбувся 15 березня 1989 року. Що мене занепокоїло? На Пленумі розглянуто питання про аграрну політику партії в сучасних умовах. По суті тоді був даний старт приватизації землі. Генеральний секретар Михайло Горбачов закликав партію «рішуче подолати відчуження сільських трудівників від власності, що належить їм поки що формально». І закрутилася тоді чергова реформа на селі.

Передвиборча платформа стала передвиборчою депутатською програмою

Із сторінок періодичних видань не сходили матеріали під заголовками: «Земля народу», «Бути на землі господарем», «Дайте землю», «Не командувати селянином», «Чи візьмуть селяни землю?»

Найбільше мене непокоїли аграрні недоучки, які на роздержавленій землі уже тоді заробляли мільйони і навіть мільярди гривень, а рядові селяни як бідували в СРСР, так і бідують.

Видно, оглух і онімів на Пленумі мічений Генсек Горбачов, до якого тридцять провідних економістів США та інших країн, серед яких 24 професори і троє лауреатів Нобелівської премії в сфері економіки звернулися з відкритим листом, щоб зберіг суспільну власність на землю і формував державні доходи за рахунок земельної ренти. Але це тільки зрадник свого народу міг цього не почути чи просто не втямити.

Ще одне історичне питання розглядав Пленум – про проведення виборів народних депутатів. То були перші вибори при комуністах на альтернативній основі. Вперше взяли участь у голосуванні не 99,99 відсотка виборців, як було раніше, а 89,8 відсотка. І що ще характерно: «Декільком десяткам партійних працівників виборці не виявили довіри», – як написав бюлетень товариства «Знання» «Аргументи і факти» у квітні 1989 року.

Всього від партії народними депутатами стали 1716 комуністів (87,6%), а безпартійних було обрано 128 чоловік, що становило 6,6 відсотка. На першому з’їзді народних депутатів першим президентом обрали Михайла Горбачова, котрий став і останнім Президентом могутньої імперії, яка розвалилася від його ж перебудови.

Депутатське посвідчення ще Української РСР

Аналізуючи ситуацію в державі й рідній Україні, я й вирішив іти в депутати, щоб у Верховній Раді говорити правду за будь-яких умов і діяти в інтересах виборців свого регіону, республіки і країни в цілому, боротися з найменшими проявами бюрократичного, бездушного ставлення до людини. Сформовані ці думки в ході багаторічного повсякденного утвердження активної життєвої позиції.

Ця обіцянка виборцям увійшла до моєї передвиборної платформи, яка називалася вперше передвиборчою програмою. У першому скликанні до цих програм була серйозна вимога. І я серйозно ставився до неї. Як і до нових вимог. Зупинюся на важливому:

«І. Припинити «обдирання» сільського господарства. Викоріняти ганебну практику розподілу матеріалів, техніки, інших ресурсів за принципом «що залишилося – те селу!

Зробити селянина справжнім господарем громадського виробництва, розпорядником продуктів своєї праці. Справжні основи господарства – це продовольчий фонд. Не маючи його, державна влада – ніщо. Без такого фонду соціалістична політика залишається тільки побажанням.

Повести непримиренну боротьбу проти бюрократичної тріскотні навколо соціальної перебудови села. Зробити все можливе для соціального розвитку сіл на період до 2000 року, щоб не менше як 30-40 процентів будівельно-промислового потенціалу міст направлялось на розвиток села.

ІІ. Якщо в парламенті виникне питання про місце КПРС у нашому суспільстві, я відстоюватиму такі позиції:

1. КПРС у політичному і економічному житті повинна діяти в рамках Конституції СРСР (відповідно Конституції Української РСР). Народні маси повинні мати можливість реально впливати на стан справ у партії і особливо на діяльність її лідерів (шляхом відвертого обговорення діяльності партії і її лідерів, через комуністів-депутатів тощо).

2. Партія в особі її виборних комітетів і секретарів не може нав’язувати трудовим колективам політику і керівників, яких не підтримує народ.

III. Якщо я стану народним депутатом УРСР, добиватимусь, щоб:

1. У Закон про вибори депутатів місцевих Рад внести таку поправку, яка б сприяла широкому представництву в місцевих Радах ветеранів війни і праці, інвалідів, молоді, жінок.

2. Місцеві Ради перетворити в органи дійсно народної влади, в істинних захисників інтересів трудящих.

3. На всі запити виборців давати своєчасну і повну відповідь. У будь-яку хвилину готовий буду відгукуватися на прохання виборців, не шкодуватиму ні сил, ні часу для встановлення справедливості.

4. Активно допомагатиму районним і сільським Радам Козелецького і Бобровицького районів у вирішенні програми «Житло-2000» (у нашому господарстві проблема житла практично вирішена), формуванні комунального господарства, здійсненні повної газифікації сіл, будівництві доріг, поліпшенні медичного, торговельного, побутового і культурного обслуговування.

5. Законом повинно передбачатись:

– право офіцера на нормативний робочий день;

– неможливість практики звільнення офіцера з лав Радянської Армії без забезпечення його житлом. Особливо це важливо сьогодні, коли відбувається велике скорочення армії;

– прийняття нового закону про дійсну службу в армії, який передбачив би скорочення строку служби до 1 року;

– поліпшення для жінок умов праці, побуту та виховання дітей;

– створення для молоді сприятливих умов для навчання (підвищення стипендії, забезпечення гуртожитком) та реалізації своїх можливостей на виробництві.

За бажанням виборців я можу внести в свою платформу нові зобов’язання, за виконання яких візьмусь негайно. Воля виборців – для мене закон».

У депутатській аграрній групі під моїм керівництвом було 34 депутати

Сформувавши свою передвиборчу платформу, я продовжував спостерігати за подіями в Москві і Києві. У грудні 1989 року в Москві проходив другий з’їзд народних депутатів, на якому ставилися питання про приватизацію землі і широку денаціоналізацію державної власності, але більшість депутатів проголосували проти. Не підтримали і пропозицію про перехід до карткової системи, хоча в державі вже катастрофічно не вистачало продуктових і промислових товарів. Водночас статистика показувала, що плани виробництва виконуються. Така ситуація спостерігалася на всіх рівнях – від Москви до районів, бо чекали якоїсь манни з неба.

На сесії Бобровицької районної ради 16 грудня 1989 року заступник директора радгоспу-технікуму з навчальної частини Валентина Чернякова наголосила: «Всі звітують, що плани виконані й перевиконані, а на прилавках пусто. Потрібно різко збільшити виробництво продукції на місцях, розвивати переробну промисловість й заробляти власні кошти на соціально-культурне будівництво, а не чекати їх звідкілясь. Ми звикли до диктатури і не проявляємо ініціативи. А в районному бюджеті 500 тис. крб дефіциту».

Цей виступ оживив сесію, адже говорила депутат від господарства, яке забезпечило реальне зростання виробництва і дбало про умови праці та зростання добробуту людей.

Перед сесією місцева газета опублікувала розповідь нашої доярки Анастасії Войтенко, яка хвалилася тим, що в новому свинарнику-маточнику працюють у халаті і тапочках, у квартирах тваринників та інших трудівників – центральне опалення, господарство почало спорудження одноквартирних будинків з побутовими зручностями.

Рентабельність свинарства сягнула рекордної цифри – до 70 відсотків. Племінний молодняк свиней продавали в Миколаївську, Житомирську, Хмельницьку та інші області України і за її межі. Така результативна праця оберталась зростанням добробуту працівників, зокрема і викладачів технікуму, котрі користувалися системою пільг на рівні з виробничниками. У роки дефіциту дуже важливим було одержувати дешеве м'ясо, молоко, інші продукти.

І нарешті наступив 1990 рік, в якому відбулися справді альтернативні вибори до Верховної Ради України. Активним гравцем на них був колектив нашого Бобровицького радгоспу-технікуму, який і висунув кандидатом у народні депутати саме мене, бо вже був готовий балотуватися по Козелецькому 444 виборчому округу, до складу якого входив Козелецький район (за територією і кількістю виборців вдвічі більший за Бобровицький) і половина Бобровицького району. Тобто, передвиборчу боротьбу довелося вести практично на «чужій» території, ще й із дуже впливовими конкурентами: першим секретарем Козелецького райкому Компартії України Григорієм Тимофійовичем Немцем, членом військової ради, начальником політуправління Київського військового округу генерал-лейтенантом Володимиром Олександровичем Шаригіним, головою профкому Остерського заводу «Радіодеталь» Ніною Петрівною Никифоровою. Як бачите, троє моїх конкурентів були «своїми» для Козелецького округу. Тож ми добре усвідомлювали, що можемо розраховувати лише на підтримку виборців, а увесь партійно-радянський «адмінресурс» буде грати на боці свого кандидата – першого секретаря. Його підтримувала і партійна верхівка Бобровицького району. Кандидатом номер два вважався генерал, оскільки на території виборчого округу розташована велика військова частина – навчальний центр «Десна» із закритими виборчими дільницями, професійними ідеологами, потужною матеріальною базою. Все це широко використовувалося в ході передвиборчої компанії. Але у мене була своя перевага – за мною стояв добре згуртований колектив, який на виборах працював не за командами командирів чи вказівок партійних лідерів, а за велінням серця.

Працівники прагнули довести своєму району й області, на що вони здатні без партійних рішень, вказівок і рознарядок «зверху». Допомогли також сотні випускників, які працювали в Козелецькому і Бобровицькому районах. Вони проводили агітаційну роботу, і, що не менш важливо, контролювали на виробничих дільницях. Такого громадського контролю не було на жодних інших попередніх виборах. Тоді все організовувала і контролювала всемогутня КПРС.

У 1990 році моя команда вперше показала приклад ефективної технології організації виборчої компанії без залучення якихось спеціальних дорогих політтехнологів і професійних партійних органів. В основу були покладені прості завдання: дійти до кожного виборця і організувати ефективний громадський контроль за ходом виборів. Я поставив перед собою мету – зустрітися з виборцями кожного з 112 сіл Козелецького району, не говорячи вже про села рідного району.

Головними організаторами виконання цих завдань був я особисто і керівник мого виборчого штабу Валентина Онисимівна Чернякова. Безпосередньо в окружній комісії контроль здійснювала принциповий член комісії, викладач технікуму Ніна Сергіївна Змігродська. Велику роботу на виборчому окрузі проводив викладач технікуму Анатолій Борисович Гордієнко – моя довірена особа кандидата в депутати. В агітаційну бригаду увійшли практично всі викладачі навчального закладу, фахівці і керівники підрозділів господарства, технічні працівники, ініціативні рядові трудівники. Вони вздовж і впоперек об’їздили весь виборчий округ, своїми переконливими словами і задушевними піснями намагалися дійти до серця кожного виборця.

Майже 60 виїздів у Козелецький район здійснила виборча агітбригада. Були випадки, коли в сільських клубах вимикали електричне освітлення, але люди збиралися і при гасових лампах слухати кандидата в депутати, дивитися концерт, підготовлений нашим співучим колективом.

Запам’яталися передвиборчі збори в селі Підлісне. На їх початку з невідомих причин в клубі вимкнули електрику. Не було й гасових ламп. Але через кілька хвилин у приміщенні з’явилися спочатку свічки, а потім і гасові лампи. Причому ніхто цього не організовував. Люди самі бігли додому і їх приносили. До людей доходили розповіді про високу забезпеченість працівників і викладачів не тільки високими зарплатами, а й продуктовими та побутовими пільгами.

Ефективну організацію виробництва і вирішення соціальних проблем в радгоспі-технікумі потрібно було поширити на всю країну. Тоді б і про дефіцит забули, і рівень життя людей був би значно вищий ще у 80-ті роки минулого століття. У окремо взятому радгоспі-технікумі середньорічна зарплата працівника становила майже 3800 карбованців, що було недосяжним для інших господарств. Існувала система різних пільг і доплат, зокрема інвалідам війни і солдатським вдовам. При виході на пенсію працівник одержував допомогу в сумі 1000 карбованців.

Багато робилося і для організації сприятливих побутових умов та дозвілля учнів. Мали, наприклад, буфет, майстерню по ремонту взуття, медпункт, зубний кабінет, відділення зв’язку, працювала молодіжна вітальня. Організована робота молодіжного клубу «Райдуга», гуртків крою та шиття, радіогуртка, гуртка технічної творчості. Тобто я йшов у Верховну Раду, маючи за плечима великий організаторський досвід у виробництві і соціальній сфері. Тож мене підтримали інші виборці Бобровицького району. «Я – за Л.Г.Яковишина, – написав до районної газети вчитель Старобасанської допоміжної школи-інтернату В.Савченко. – Мені імпонує його думка про те, що нам не легше від того, що нас експлуатують не капіталісти і поміщики, а держава в особі адміністративної системи. Покінчити з такою експлуатацією можливо лише при переході на реальний госпрозрахунок».

Мене підтримали на виборах відомі в районі ветерани.

Насмілився відкрито підтримати мене і житель Козельця – головний інженер відділу капітального будівництва Козелецького агропрому А. Підіпригора. Він знав мене з 1973 року, коли працював головним інженером Козелецької ПМК-83, тоді будували новий корпус технікуму. Вражали компетентність директора в будівництві, його ставлення до робітників.

На трибунах семінарів та інших зібрань я не боявся сміливо оцінювати становище в агропромисловому комплексі держави. У відкритій місцевій пресі я назвав голову комісії по сільському господарству в СРСР, секретаря ЦК КПРС Єгора Лихачова головним чиновником стимулювання руйнівних процесів на селі. «Кажуть, що в державі коштів не вистачає для села, – писав я. – Скоріше – не вистачає здорового глузду. Кілограм хліба коштує дешевше, ніж пляшка води. Чому в Росії платять селянам за літр молока один карбованець, а в Україні – в 3,5 рази дешевше? Чернігівщина терпить збитки від вирощування картоплі. Відправляємо за кордон не хліб, а міндобрива, яких не вистачає для наших сільгоспвиробників. У капіталістичних країнах держава будує фермерам дороги та інші комунікації, дотує виробництво, а в нас – витягує останні жили із села».

Шкодував довго, що на такі мої заяви мало хто зважувався на початку 1990 року, коли ще існувала комуністично-радянська система. Також згадую ще кілька передвиборчих історій позитивного характеру. Людям старшого покоління, напевно, запам’яталися прекрасні концерти професійного колективу Київського військового округу з народними і заслуженими артистами. По окремих селах Козелецького району солдати з «Десни» дрова рубали, надавали іншу допомогу виборцям похилого віку, по розбитих вулицях ями засипали піском, відходами цукровиробництва та шлаком з котелень. Військовими багато доброго зроблено в самому селищі, де розташована дивізія. В 1990 році чи не вперше була застосована агітація шляхом надання виборцям допомоги.

Вранці 8 Березня бобровичани побачили засипані вулиці міста вітальними листівками від кандидата в депутати, першого секретаря Козелецького райкому партії Григорія Немця. Як оцінили жінки таку увагу до себе, коли піднімали з розквашених вулиць привітання з жіночим святом? До такої агітації додумалися недалекоглядні партійні ідеологи.

У США кукурудза займає 70% у структурі посівних площ – підтвердила заокеанська делегація у нашому господарстві

Про це говорили й на березневих зборах. Промовці наголошували, що виборці голосуватимуть не за приналежність кандидата до партії, а за його ділові якості. Безальтернативний округ до обласної ради був забезпечений начальнику Чернігівського виробничого об’єднання газового господарства П.П.Конощуку. У Бобровиці партійна верхівка боялася, щоб його не «прокотили» в день голосування, адже в районі починалася газифікація.

На цих зборах і я виступав. Та найбільше запам’ятав теплі слова від однієї бабусі: «Якщо Вам, Леоніде Григоровичу, для перемоги у другому турі не вистачить одного голосу, то знайте, що тим вирішальним голосом буде мій, – простягла до мене бабуся свої старенькі руки. – А ще – вимолене в Бога моє благословення Вам».

Ці теплі слова надовго залишилися в моїй пам’яті. Гордився тим, що подібні слова не були адресовані жодному з моїх конкурентів. А моя велика перемога з моїм непереможним колективом була оголошена після другого туру голосування. Повноваження депутата я набув з іншими депутатами 15 травня 1990 року. Але про подальшу мою діяльність – буде пізніше.