Валентина Чернякова не боялася викликів на партійний «килим»

Бо знала, що її неслухняність не була якимось її особистим принципом – вона просто відстоювала позицію на користь господарства і навчального закладу. Тому й місцеві партійні чиновники не перекривали моєму заступнику з навчальної роботи «зеленого світла» у кар’єрному рості.

Протягом багатьох скликань була членом райвиконкому, а після відставки голови райвиконкому Василя Діденка саме їй пропонували цю посаду. Перший секретар обкому партії Уманець кілька разів викликав у Чернігів на співбесіду, але Валентина Онисимівна відмовилася від високої посади на користь виробництва і підготовки кадрів для цього виробництва.

Зайнявши посаду заступника директора з навчальної роботи, вона відразу визначила для себе три головні пріоритети: підбір викладачів спеціальних дисциплін, оформлення предметних кабінетів технічними і наочними засобами, організація і контроль за проходженням студентами виробничої, виробничо-технологічної і предметної практики. Виникли ці пріоритети не на голому місці.

Сама Валентина Онисимівна прийшла на посаду викладача технікуму, маючи за плечима досвід практичної роботи у великому, передовому радгоспі. На лекціях теоретичний матеріал підкріплювала прикладами не лише з підручників та іншої спеціальної літератури, а передусім із життя. І була переконана, що викладачі спеціальних предметів обов’язково повинні мати досвід практичної роботи не менше трьох років. Такий підхід до формування кадрів повністю співпадав з моїм пріоритетом на посаді нового директора.

Педагогічний колектив почав поповнюватись молодими кадрами. Викладачка зоотехнії Ольга Андріївна Манойло перед тим, як вступити на педагогічний факультет сільськогосподарської академії, більше трьох років працювала зоотехніком на Рівненщині. Викладач механізації Юрій Антонович Бабійчук і його дружина Ніна Володимирівна – фахівець із зоотехнії – набули практичного досвіду в господарствах Черкаської області. Галина Логвинівна Капінос встигла попрацювати зоотехніком на Полтавщині. Перед педагогічним факультетом і викладацькою кар’єрою Галина Петрівна Мацак протягом чотирьох років працювала фахівцем на виробництві. І такі приклади можна ще наводити.

Оформлення предметних кабінетів теж випливало з досвіду нового заступника директора з навчальної роботи. Працюючи ще викладачем, Валентина Онисимівна першою в технікумі обладнала кабінет економіки за сучасними на той час вимогами, що значно допомогло їй дохідливо подавати студентам навчальний матеріал. Згодом модернізував кабінет автосправи і механізації викладач Анатолій Тимофійович Вовк. Новими технічними засобами і наочністю оформили кабінети ботаніки, захисту рослин, зоотехнії та інші. Заступник директора сама їздила в Київ на Виставку досягнень народного господарства і викладачів до цього спонукала, щоб саме там черпати матеріали передового досвіду для предметних кабінетів.

У роботі над третім пріоритетом – підвищенням якості практичного навчання – передусім допомогли мої виробничі реформи, в ході яких я з перших днів роботи взяв курс на переоснащення, модернізацію матеріально-технічної бази господарства і впровадження прогресивних технологій. Тому уже було що показати студентам під час проходження ними виробничої (після другого курсу) і виробничо-технологічної (після третього курсу) практик. Ці практичні навчання стали проводити на базі свого господарства, оскільки в колгоспах нічого кращого не було. Посилати туди студентів, щоб вони просто відбували практику, – з цим покінчили. Лише на переддипломну практику направляли майбутніх фахівців у базові, передові господарства області, які визначали і погоджували з обласним управлінням сільського господарства. Але й тут здійснювали контроль, починаючи з питання призначення в господарствах керівників практики, а особливо – як виконується програма проходження переддипломної практики. Якщо господарство цього не виконувало, не допускало практикантів до фахової роботи, а постійно відправляло їх на вичищання гною чи завезення фуражу, – в такому разі дирекція технікуму клопотала перед областю про заміну базового господарства. Ще одна причина заміни – коли саме господарство значно здавало виробничі позиції. Там не було чого навчитися, крім невмілого господарювання.

Чернігівський обласний історичний музей створив експозицію ТОВ «Земля і воля», співробітники музею побували в господарстві

Велика увага приділялася роботі класних керівників. Вони дуже багато часу проводили з групами учнів. Це добре пам’ятає Марія Федорівна Мартишевська (дівоче прізвище Биченок), яка відразу після закінчення Ніжинського педагогічного інституту приїхала у Майнівку викладати хімію – у технікумі була вакансія. Перед викладачами загальноосвітніх предметів не стояла вимога обов’язково мати досвід практичної роботи. Того досвіду вчорашня студентка вишу набувала з першого дня роботи в технікумі. Її відразу ж призначили класним керівником. «У моїй першій групі були учні, старші за мене, – хвалилася колегам Марія. – На навчання вони вступили після 11 класу. А Мотрона Летута, скажімо, більше п’яти років працювала дояркою в колгоспі. Такий же стаж роботи на фермі мали Олександр Кубрак і Петро Синявський. Та майже всі учні групи вступили на навчання не відразу після школи, а з виробництва. Потім вони добре вчилися. Мабуть, усвідомили, що з дипломом фахівця легше й цікавіше працювати навіть у колгоспі».

На будівництві зерносховища силосного типу

Згодом поцікавився долею випускників цієї групи. Пішли працювати за фахом, багато хто закінчив сільськогосподарські виші. А от Петро Кубрик, який після кількох років роботи в колгоспі обрав військову справу, працював у підсобному господарстві військової частини.

Одного разу зацікавився ще однією розповіддю Марії Федорівни колегам про її третю групу, яку набрали навіть більше норми на три учні, з тим розрахунком, що хтось може «відсіятись» на першому курсі. Але ніхто не покинув навчання, і нікого не відрахували за неуспішність чи систематичне порушення дисципліни. Всі 33 учні дійшли до випуску. На думку класного керівника, важливу організаційну роль відіграла і староста групи Лариса Лесейко, про яку я теж чув найкращі відгуки. Вона була прекрасним організатором. Група часто виїжджала на різноманітні екскурсії, в туристичні походи, влаштовувала цікаві і веселі вечори відпочинку. Після закінчення технікуму Лариса працювала зоотехніком у радгоспі, навчалася в сільськогосподарській академії, тривалий час була на відповідальній посаді в Броварській птахофабриці. І весь цей час не поривала зв’язків з одногрупниками. На 25-річний ювілей випуску приїхало 22 колишні учні цієї групи. Пам’ятаю про це, бо такої високої явки не було в жодній іншій групі. Розповім і про один їхній жарт ще із студентства. І щоб з цього посміятися, колишні випускники привезли велику пляшку вина «Сонце в бокалі», щоб згадати одну історію часів навчання. Повірте, і мене розсмішили. Тоді вони були на практиці у Мирному, і кілька дівчат вирішили трохи «розслабитись» – купили на гурт пляшку вина «Сонце в бокалі». Хтось «настукав» відповідальному за проходження практики Борису Михайловичу Борщу. Він запропонував класному керівнику Мартишевській разом поїхати у Мирне. У гуртожитку, де проживали дівчата, ніякої пляшки не знайшли. Злякавшись викладачів, одна учениця зізналася, що справді купили пляшку, а потім … викинули її в туалет. Для встановлення істини Борис Михайлович не погордував сходити у вказане місце, де теж не побачив ніякої пляшки.

Згадуючи цю кумедну історію, хочеться сказати, що в нашому навчальному закладі вчилася здібна й жива молодь, яка вміла пожартувати, але без образ.

Ще хочу розповісти про одну навчальну новацію від Валентини Онисимівни: вона на високий рівень підняла самопідготовку учнів. Після основних занять вони мали час на обід і нетривалий відпочинок, а потім поверталися в аудиторії і з допомогою куратора групи і викладачів виконували домашні завдання, готувалися до занять наступного дня. Від цієї організації потім залежав рівень успішності – передусім тих учнів, які проживали на приватних квартирах по всій Щаснівці. Гуртожитки в старій Майнівці були розраховані лише на 120 учнів. Хто там проживав, міг проконсультуватися з друзями, викладачами. А квартиранти один на один залишалися зі своїми проблемами. Та й не кожен може примусити себе на кілька годин засісти за підручники, коли поруч немає ні викладачів, ні батьків. Новий заступник директора з навчальної роботи добре це розуміла, тому й звернула особливу увагу на організацію самопідготовки. Вимагала від викладачів вимогливого ставлення до учнів. Виходила з тих міркувань, що в технікум ніхто їх за рукав не тягнув, а якщо вступили сюди, то повинні старанно вчитися, щоб потім не бути неуками на виробництві.

На заочному відділенні навчався відомий в області голова колгоспу з Менського району, кавалер високих державних орденів. Очолюване ним господарство ставили за приклад на пленумах обкому партії і сесіях обласної ради. Портрет голови колгоспу часто з’являвся на сторінках обласної преси. Одне слово, відомий, заслужений керівник, а от у навчанні допускав недисциплінованість. На останньому курсі на сесію приїхав з великим запізненням, пропустив більшість лекцій і семінарських занять, за що його не допустили до екзаменів і заліків. З образою і навіть зверхністю він прийшов до Валентини Онисимівни, намагався своїм авторитетом натиснути на неї. Але даремно. Довелося знаному на всю область голові колгоспу брати академвідпустку, і вже наступного року приїжджати на сесію вчасно і відповідно підготовленим. І що цікаво – без образ на принципового заступника директора навчального закладу, а навіть з подяками. Зізнався, що в ході підготовки до екзаменів вичитав багато цікавого, необхідного для роботи.

Коли дозріє зерно кукурудзи, буде де його зберігати

Перші професійні уроки одержав від Валентини Онисимівни молодий викладач економічних дисциплін Микола Костянтинович Гудзенко, який в 1972 році після закінчення педагогічного факультету столичної сільгоспакадемії приїхав у Майнівку. Йому виділили житло і надали необхідну стартову допомогу для облаштування на новому місці. З перших днів початківець відчув, що на «розкачку» часу в нього немає. Провідний викладач економічних дисциплін Валентина Чернякова саме очолила колектив технікуму, стала першим заступником директора радгоспу-технікуму, тому, як кажуть, без зайвих пояснень стало зрозумілим, що частину її викладацьких обов’язків з економічних дисциплін повинен брати на себе новачок.

«Трохи боязко було в перший день, – пригадав якось Микола Костянтинович. – Але відразу відчув, що потрапив у доброзичливий колектив, де прагнення адміністрації і старших колег співпадали в головному – щоб молоді кадри закріплялися.

Увійти в правильний ритм викладацької роботи допомогли орггодини Валентини Онисимівни, циклічні комісії під головуванням Володимира Петровича Пархоменка і Павла Івановича Дмитренка, грамотно оформлений кабінет економіки.

Микола Костянтинович виріс у вчительській родині, де дисципліна, порядок, працьовитість і взаємодопомога були не просто словами, а змістом життя.

Назавжди запам’ятався його випадок, не пов'язаний з викладацькою роботою, але який яскраво характеризує людські взаємовідносини. Дружину Раїсу перед пологами поклали в лікарню. Клопотів у чоловіка добавилося, ще й картоплю треба копати на грядці. Друзі запропонували свою допомогу. Висадку «картопляного десанту» запланували на неділю. У визначений час зібралися дружно і попрямували в поле, де були розбиті ділянки для викладачів. Підійшли до Гудзенкової і остовпіли: картопля зібрана і по купках розкладена – для їжі, на посадку і дрібна. Ніби чарівник з казки тут погосподарював. Пізніше взнали, що то група учнів довідалася про проблеми викладача і зробила йому такий сюрприз. Миколі Костянтиновичу і приємно було, і ніяково. Адже дехто міг подумати, що то він попросив учнів. Але колеги знали вдачу Гудзенка. Він навіть до них не наважився звернутися, вони самі запропонували допомогу. А стосовно учнів – тут взагалі й мови не могло бути. Тому ті й не стали нічого говорити викладачу, бо знали, що він відмовиться від їхньої допомоги, а просто зробили добру справу добрій людині, в якої виникли певні сімейні обставини.

Згадуючи все добре, що періодично переживав у пам’яті, чомусь пригадав одну з перших моїх поїздок у Рівненську область до мого старого товариша й учителя, голови колись знаменитого колгоспу «Зоря» Володимира Антоновича Плютинського. А згадую тому, що він розповідав мені про відродження свого села. Починав це з проведення в сільські хати електрики, яку люди називали сатанинським поріддям. І це після війни. Ледь не під розстрілом довелося проводити селянам у хати воду. Куркульським житлом називали хати з радіо. Аж не вірилося, що таке було в цивілізованій області. Нашу ж Майнівку, а потім і Бобровицький навчальний заклад найвищого рівня ми розбудовували цивілізовано, як і годилось це робити під боком нашої столиці – Києва.

(Далі буде)