Померлих у нашій Держанівці поминають у другий після Великодня понеділок. Тітка Параска нав’язує чималий вузол м’ясного і здобного, а в довгастий пластмасовий кошик кладе крашанки і загорнуту в газету пляшку горілки і все те дає дядьку Миколаю.

Дядько з нагоди такого дня чисто виголився, зодягнув новий, хоч ще в хрущовські часи куплений, костюм і картуз-шестиклинку. Навіть у дзеркало на себе глянув, чого давно не було, і лишився задоволеним. І картата сорочка, і піджак сиділи на ньому, як і десять, двадцять років тому. Загалом добре. Тільки поли здалися довгуватими. І він уже подумав сказати Парасці, щоб якось уточила чи підгорнула їх, та махнув рукою.

– Старість до землі гне. Ось і піджак довгий.

По цьому взяв у обидві руки клунок і кошик, буркнув дружині:

– Я пішов. І ти не барися.

До цвинтаря Миколаю хвилин десять ходьби, та за цей короткий час устигне все своє життя заново перейти. Жодну стежку-доріжку не мине спогад.

А почне, либонь, з напрочуд теплого осіннього дня, коли він, Микола Матвійович Постой, чоловік і зовні грубуватий, і душею наче б не жалісливий, не стримає сльози, й вони ручаями побіжать по борозенках запалих щік. А сам він схилиться над саморобним дерев’яним ліжком, на якому навік упокоїлася його стражденна дружина Маруся. Довго дивитиметься на її зжовкле обличчя, а потім, не звертаючи увагу на криву бабу Уляну, що запалює свічки на столі й в узголів’ї покійниці, скаже:

– Прости мені. Дурний був. І себе, і тебе мучив. У тієї, в Параски, син мій, а з тобою двійко дітей нажили. Надвоє розривався. А ти не прощала. І люди судили не тебе, і не Параску, а мене. Важко було, та все одно з тобою, Марусе, про наше, про спільне думали. Ось і нову хату вже добудували, а пожити разом не довелося. Та й сам не зможу. Ще не знаю, як поведусь, чи заберу Параску, але дітей підніму. Нікому не дам в обиду. Не неси в могилу зла на мене.

Уже й людей набилася повна хата, а Миколай, схилившись, все ще стояв біля ліжка. Тоді хтось із родичів смикнув за рукав:

– Відійди, хай баби поголосять над покійницею.

Відійшов. Став, як укам’янілий, коло дітей.

«Невже не тільки йому, а справді всім так жаль Марусі. Плачуть-голосять. І все ті ж обличчя, все той же вираз на них. Коли гукали труну нести, бачив цих бабусь-жалібниць. Ті ж слова говорили і так само плакали. А він би не зміг за чужим хоча б сльозу видавити. Чи справді їм жаль померлої, чи то незрозуміла Миколаю традиція приголошувати та просити покійницю передати давно померлим близьким і родичам привіт зі світу цього. Та хай плачуть і говорять, що хочуть. Якщо і є щось бодай схоже на життя там, куди пішла Марусина душа, то вона всіх обійде, всім слово у слово нині сущих передасть.

Такою вже за цього життя була. Нікому й ні в чому не відмовляла. І слову вірна була, і йому, чоловіку законному. А він?..»

Миколай обірвав нитку думки і вийшов із хати. Василь, сусід, мовчки простягнув цигарку. Закурили.

– Ти, Миколай, теє… в’яза спиляй. На кий біс він тобі. Усох наполовину, – не знаючи, звідки почати розмову, ненароком вихопив із себе давно назрілу пораду сусід.

– Хай, спиляю, – байдуже ковзнув поглядом по дуплистому дереву. Та нараз живий вогник спалахнув в очах:

– Ми під цим в’язом усім кутком збиралися. Лавочки не було, то прямо на моріжку в затінку сідали. А Маруся, було, притулиться плечем до ушули. Вже тоді не могла присісти. Казала, у животі пече. Та ось… перепекло, – зітхнув.

Вітер шелестів у прижовклому листі в’яза, по-літньому припікало осіннє сонце. Сусід зняв картуза, витер спітніле чоло.

– Який день, така й покійниця була, – і собі зітхнув.

– Угу, – тільки й видихнув Миколай, поправляючи на штанях потрісканий солдатський ремінь.

Ремінь – мабуть, остання річ, що залишилась у Миколая з війни. Прийшов уже в сорок шостому, коли жита поспіли. Було тоді юнаку неповних двадцять два. Молодий і, головне, цілісінький. Хоча від куль не ховався. Від рідної Держанівки до Берліна дійшов. Скільки товаришів загинуло, а він, казали, удачливий. Тепер, либонь, ніхто не наважився б так стверджувати. А тоді, коли літній полковник приколював до гімнастерки медаль «За взяття Берліна», сусід по шерензі штовхнув у бока:

– Мене ось тричі ранило, а нагород стільки, як у тебе. Везучий, видать.

На війні було все по-іншому. А тут, у мирному житті, трохи заблукав чоловік. Коли йшов до Марусі, Параска слізьми і докорами дорогу встилала, бо не лише її, а й сина залишав. Потім Маруся допікала. І справедливо. А Миколая мучила совість, що син недоглянутим ростиме.

Працював Миколай у колгоспі на різних роботах. З Марусею хоч і не душа в душу, зате в достатку жили. І корова була, і двоє свиней. І на городі картопля родила. Клапоть жита засівали. Баба Уляна смачний хліб пекла з житнього борошна, і худобі трохи обмішки було. А не вистачало, то з колгоспної ферми завжди можна було якийсь мішок потягти.

Всі так робили. Бо колгосп навіть комбайнерам обмаль зерна давав, а тим, хто по наряду працював, нічого не діставалося. Голими трудоднями господарство не прогодуєш. Та вже й потім, коли гроші за роботу платили, однак усі домашні проблеми не розв’язувалися. Отож і Миколай рано-вранці чи увечері сідав на велосипед, брав косу і – на поле. Що там мішок зелені для колгоспу?

Таня і Коля росли, як і діти в інших батьків. Хоч у школі навчалися посередньо, зате вдома лінькуватими не були. Надто дочка. Але так сталося, що дівчина захворіла і півроку пролежала в обласній лікарні.

Батько місця собі не знаходив. То кроля, то курку везе в лікарню. І дочці, і лікарям. Щоб дивилися за нею пильніше, щоб хворобу швидше виганяти. Але батькові «подарунки» мало що значили, бо чимало близьких, чиї діти хворіли, робили так. А за всіма, звісно ж, ретельно не доглянеш.

Та як би там не було, а Таня видужала, у школу пішла, уже в один клас із братом.

Якось увечері Миколай привів у хату Параску. Жінка несміливо переступила поріг, поклонилася іконам у кутку кімнати і бабі, що якраз поралася біля грубки.

Параска настроювала себе на гірше, але гіршого не сталося. Баба Уляна зготувала вечерю, і всі сіли за стіл. Миколай налив по чарці. Випили. Помовчали. Потім випили ще по одній.

Параска зоглянулася і помітила, що на чоловіку і його сину не свіжі сорочки. Хотіла запропонувати тут же попрати їх, та не осмілилась. Лише подумала про себе: «Хай завтра».

У той вечір про Марусю ніхто й словом не обмовився. Та всі відчули її незриму присутність у хаті. І це гнітило.

Першим із-за столу встав Миколай.

– Параско! – сказав. – Піди дітям постели.

Встала і, не тямлячи себе, пішла в іншу кімнату…

Зжилися швидко. Діти звикли до мачухи, а вона ніяк не могла розібратися у своїх почуттях до них. Та, мабуть, більше жалості було у її добрих вчинках, ніж любові. Любов прийшла потім і назавжди. Особливо до Тетяни. Параска дочкою називає її, а та матір’ю.

Радує це Миколая чи байдуже йому, відразу не скажеш. Він такий же замкнутий у собі, суворий. Рідко посмішка звеселить його обличчя. Хіба що порадів, коли Параска народила йому дочку Любу. Та коли це було! Уже й онук щебече у дворі.

… Ступає Миколай на вузьку цвинтарну стежку, обминає колючі кущі акації, за якими доглянута Марусина могила. Ставить кошик, поруч кладе вузол. Розпрямляється на повен зріст і тихо зронює:

– Ось я й прийшов…

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ