Літа завжди мало. Рано-вранці Іван чекав біля двору. Легко одягнутий, він трохи здивованим поглядом зміряв мене з ніг до голови:

– Ти наче в похід зібрався. Ми ж тільки туди й назад. Хоч і пройшли теплі дощі, а грибних туманів ще не було.

По дорозі Іван розповів, як на обніжку лісу, де колись стояла будка пастухів, а нині лежма лежить прибитий негодою до землі овес, він збирав по кошику підберезовиків.

Я недовірливо посміхався, але натискав на педалі.

– Не жени. Там грибів ніхто не шукає. Та й погода сьогодні…

Ранкове сонце так і не пробилося крізь густі сталеві хмари. Натомість з півночі проривався вітер, доносячи далекий гуркіт небесної колісниці.

У вогкому, виполосканому дощами лісі ще стояла напівтемінь. І як ми не нишпорили в молодому березняку, але знайшли лише по дві бабочки. Затим довго топталися вздовж канави, де молоді осички ховалися од вітру за товстими стовбурами своїх набагато старших посестер. Тільки груша-дичка, з усіх боків затиснута деревами-велетнями, привітно зиркала на нас зеленими грушками. Наче впізнавала… Найсмачніші груші були в баби Мотрі. Доки ще жив її Петро, влітку біля груші прив’язував чорного собацюру, сам гавкіт якого наганяв на дітвору страх.

Дерева пережили діда і ще довго щедро родили. Аби скуштувати отих сонячних дарів, ми всі кутком рубали і кололи дрова бабі Мотрі. Доки ми справлялися з роботою, баба довго никала у картоплі, куди розлогі дерева розкинули гілля, а затим висипала з подолу невеличкі, з червоточинами грушки. З них теж аж бризкав солодкий нектар. Але нам хотілося отих, розписаних червоним сонцем, великих, ніби глечики, що висіли у верховітті. І якось…

– Бабо, в лавку хліб привезли, – залетівши у двір, збрехав, не моргнувши оком, Шурик Кошовий.

Тоді, щоб купити буханець кукурудзяного, записувалися у чергу. Але хліба не завжди всім вистачало. Отож, наспіх зібравшись, баба Мотря потрусила до магазину.

З повними пазухами крадених груш ватага дітвори ішла в ліс на грибну юшку.

У лісі пас колгоспних телят Іван Куліш. Рибалка і грибник затятий. Він завжди пригощав малолітніх лісових мандрівників своїм смачнючим варивом. І цього разу, коли ми висипали на саморобний стіл розписані сонцем груші, пастух поставив перед нами казан із грибною юшкою.

– Спробуй, – подаю Івану підібрані під лісовою грушею дві гнилочки.

– Да-а, – присмакує Іван.

Груша не схожа на інші тверді, в темну крапку дички. Солодко-терпка, червоняста.

– Невже від баби Мотрі? – і собі згадує той наш негарний дитячий вчинок Іван. – Я на сторожі стояв. Хоч і страшнувато було, але груш би з верхівки дістав. Та ти пам’ятаєш, у мене якраз проблеми з ногою були…

Іван встиг висмикнути ногу, та гострі ножі соломорізки полоснули по п’яті.

Як це сталося, Параска Терентіївна, мати, не допитувалася, нашвидку затужила рану зірваною з голови білою ситцевою хусткою, і повела сина в лікарню.

Звістка, що Ваня ногу порізав, обігнала його з матір’ю.

Вуличани співчутливо перепитували Параску, як це сталося, і та на ходу щось невпопад пояснювала.

– Болить, Ваню? – і собі м’якшали голосом строгі дядьки.

– Бо-лить, – кривився хлопець.

– А чого ж не плачеш?

– Моляки не плачуть.

У дитинстві Іван важко вимовляв «р», і затим, коли він видужав, його ще довго дражнили «я моляк».

Хоч який з цього білоголового худорлявого хлопчика був моряк, котрий і плавати, як слід, не навчився у нашій неглибокій сажалці, де ціле літо купалося дитинство. Який моряк із хлопчика з сільської глибинки, від якої до моря сотні кілометрів!

Та ота дитяча рожева мрія не залишала Івана і в юності. Після школи Іван Трухан вчився на теслю, служив у армії. Чи то служив погано, чи сержантам не догоджував, але Івана часто посилали на кухню.

З армії Ваня повернувся з дипломом про закінчення кулінарних курсів.

Працював у Чернігові. І якось, переглядаючи газети, вичитав: Ризьке пароплавство запрошує кулінарів.

Йойкнуло серце: невже спіймав рожевого птаха? Пальці тремтіли, коли розкривав конверт із Риги. А там: приїжджай!

– Я був на сьомому небі, – згадує Іван.

А згодом над Іваном уже було інше небо. Вибілене спекотним африканським сонцем, воно розстилалося на палубі, і та була гаряча, як сковорідка в Івановому камбузі.

Пригадую, як Іван у модерних джинсах, м’якій вельветовій сорочці з’явився біля клубу. Хлопці обступили його, розпитували, як плавається. Слухали, порозкривавши роти. І вже ніхто ні в очі, ні поза очі не називав Івана «я моляк». Іван таки став моряком, котрий «обходив» моря-океани, побувавши майже в тридцяти країнах світу.

– Ваня, давай додому рушати. Гримить.

– А ти хіба дощу боїшся? – дивується Іван. – Гляди, яку я ось бабку знайшов.

Гроза лунко ляскала батогом над самісіньким лісом.

У колгоспного пастуха Івана Куліша був надзвичайно довгий ремінний батіг із китичкою. Відкривши кошару, дядько так голосно ляскав батогом, що аж листя здригалося на молодих осичках.

Колись молодих. А тепер ось на високі, ледь не до хмар, осики, навалюється гроза. Мабуть, остання цього дощового літа, якого завжди мало було в дитинстві і ще менше тепер, в дорослості.

Гроза вщухала, коли ми в’їхали в село. Промокли до нитки.

– Хай їм грець, тим грибам. Такий дощ періщив.

– Ти не бачив справжнього дощу, – посміхається Іван. – Якось стояли ми на рейді в Північній Америці…

Івану є що згадати. І я йому щиро заздрю: не кожному випадає щастя пів світу побачити.

1986 року Іван збирався в чергове далеке плавання. Не пустила телеграма. Вона, як поранений птах, билася в тремтячих синових руках: «Дуже захворіла мати. Приїжджай».

Іван тоді не знав, що після інсульту мати вже ніколи не поправиться. Навпаки, з роками хвороба вкладе її в ліжко, і без опікуна Параска Терентіївна вже не обійдеться.

Розлука з морем – рубцем на серці.

– Воно й досі мені сниться. Але, мабуть, тут мій причал, у рідній Держанівці, – каже Іван. – Тут тепер моя сім’я: Надя, діти Аллочка і Саша. Школярі вже.

Іван Васильович працює кухарем у школі, дружина – бібліотекарем.

– Господарством обзавівся, – розповідає. – Як без корови, поросяти прожити нині? Та сінокосу путнього ні сільрада, ні колгосп не дають. Ми наче б не колгоспники, хоч я і в дитсадку робив, і завскладом у тракторній бригаді. А коли вибухнув Чорнобиль, два місяці там одтрубив. Кому до цього діло!

– Важко жити в селі. Та де тепер легше, – помовчавши, глибоко затягується дешевою цигаркою Іван.

– Не хнич. Ти не гірше інших живеш, – кажу йому.

Знову накрапає дощ. У небі – ні просвітку. Нараз в Іванових очах зблискує веселий вогник:

– Я не хничу. Моряки не плачуть.

…Пролетіли роки. Я все рідше приїжджаю в село. Наша хата хоч і світить ластів’яним гніздом, але порожнім. Ластівки живуть поруч з людьми. Іван Васильович Трухан теж уже не той молодий чоловік, з яким ми їздили в нашу Діброву по гриби. Удвох із дружиною Надією виростили дочку і сина. Донька на вчителя вивчилась і нині працює в столиці, а син захищає Україну на фронті.

Наш Денисів куток давно знелюднів. Їдучи додому, кидаю погляд на обійстя баби Мотрі. Тут давно живуть інші люди. Давно спиляли щедрий грушево-яблуневий сад. І дощ вільно ходить по городу, прибиваючи до землі напіввисохле картопляне бадилля.

Нараз ніби хтось смикнув за рукав. Оглянувся: на високій груші світиться налита медом, завбільшки з глечик, червоняста груша… Привиділось? Так, то сонце пробилося з-поміж хмар. Може, випогодиться нарешті й сніжком сипне. Зима ж все-таки.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ