Микола Георгійович Будлянський - письменник, журналіст, публіцист, краєзнавець. Заслужений журналіст України. Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Народився в селі Держанівка Носівського району Чернігівської області та вже більше тридцяти років живе і працює в Чернігові.

– Ти ж гляди, на вихідний приїдь. Занегоджується. А сама я вже не здужаю буряки вирвати. Та й дрібна картопля ще на городі в буртику.

– Мам, за тиждень нічого не станеться ні з буряками, ні з картоплею. Он у колгоспах буряки ще й не починали копати…

– То у колгоспах. А, глянь, і в Дубички, і у Вірки вже городи порожні. А в нас і кукурудза примерзла, враз зашелестіла.

Перше срібло ще вутленького приморозку справді прихопило кукурудзу, але за такої погоди буряки ще посидять у землі.

Мати це і без мене знає. То в ній озивається селянська звичка всьому вчасно давати лад.

– Якби мені здоровилося…

– Мам, а де ота фотографія, на якій Ви на повен зріст у хвіртці стоїте? – намагаюся перевести розмову на іншу тему.

– Я там у старих валянках і куфайці. Ховаю карточку од людей. А нащо вона тобі? – насторожується.

– Заберу, хай на робочому столі лежить.

– Таке придумав, – мати піднімає на мене повні лагідності і любові очі. Відчуваю, як закалатало серце:

– Я серед тижня приїду, відпрошуся на роботі.

– Не треба. Он чула по радіо: ще тепло буде.

Тиждень, як завжди, був заповнений роботою. Лише в п’ятницю надвечір переступив рідний поріг.

І почав винувато:

– Ніяк раніше не міг…

– А ми й без тебе упоралися, – мамине обличчя світилося радістю.

Коли вона посміхається, коли весела, глибокі зморшки-борозенки розгладжуються на обличчі, і очі світяться, як колись, у роки мого дитинства і материної молодості.

– Хто ж той помічник?

– Не здогадаєшся. Подолянчиха приїжджала.

Тьотя Галя, Галина Ничипорівна Подолянко – наша родичка, яка давно переїхала жити в Носівку, але Держанівка так і залишилася її першим і найголовнішим домом. Тут жили її батьки, тут пройшла її молодість, тут зустріла перше щастя і перше горе…

Щастя розтало, як роса на сонці, а горе закаменіло в серці. Назавжди.

Як почула жахну звістку про чоловіка, кинула домашню роботу і боса, простоволоса побігла через поле на трасу, де вантажівка підім’яла під себе старенький «газик». Не чула, як гукав її колгоспний агроном, що якраз віз сіно додому, не бачила, як повернув руду кобилу і та знехотя потягнула гарбу з сіном назад, до траси.

«Швидка» вже забрала потерпілих. На місці аварії працювала міліція. Повзала навколішках коло понівеченого легковика, хапала за поли міліціонерів:

– Ви ж носівські, знаєте Івана. Що з ним?

Ті відвертали очі:

– У Ніжин, у лікарню повезли.

Чула, як незнайомі водії автомашин, що стали свідками трагедії на дорозі, перемовлялися між собою:

– Один одразу помер, а другого точно до больниці не довезуть.

– Вони вчотирьох були. Два живі зостануться.

Іван помер у лікарні. На похороні було людей, як колосків на пшеничному полі. Навіть повним складом приїхало райсільгоспуправління, де останні роки Іван Григорович працював бухгалтером.

… Хата наша ще дідівська – на дубових стовпах, з почорнілим сволоком через усю стелю. Стеля над побитим шашелем мисником здута. Скільки в тому місці мати не валькувала її, глина трималася до першого дощу.

Якось заглянув до нас Іван Подолянко з молодою дружиною. Сиділи на призьбі, про се, про те говорили з матір’ю. А потім Іван:

– Пора, Дашо, про нову хату подумати. У тебе син росте.

Взяв мене на руки, підняв високо над головою, ніби хотів показати, який довгий шлях попереду.

– Де ж я грошей візьму на нову? Ось якби хоч цю підлатати, – забриніла надія у материному голосі.

– Поговорю з головою колгоспу. Ти ж стахановкою була. Чимось та допоможемо.

Хазяйновитий, доброї душі чоловік був дядько Іван.

Коли переїхав у Носівку і забрав з собою дружину і трьох синів, часто навідувався у село до матері, і до нас заходив уже в нову, не без його помочі поставлену хату.

І ось його не стало.

Тьотя Галя, пам’ятаю, як приїжджали до Вас з матір’ю в Носівку. Мати давно не бачила Вас, а побачивши, заклякла на порозі: перед нею стояла сива, з сумними, виплаканими очима жінка. На стіні у світлиці висів великий, у чорній рамці портрет дядька Івана. Мати намагалася говорити про буденні сільські справи, але я відчував, що голос її ось-ось зламається – стільки в ньому жалю, співчуття, гіркоти.

Трьох неповнолітніх синів ростила, вчила, вивела в люди тьотя Галя. Гарні сини повиростали. Михайло – голова сільгосппідприємства, Григорій – лікар, а середульший Валерій… Люди казали, що він – вилитий батько. І хода батькова, і обличчям схожий, і такий же на слово вдатний. Якби тільки батькова доля його обминула.

Не обминула. В автокатастрофі загинув Валерій, улюбленець носівської молоді.

– Ти б, синку, в інститут поступав.

– Я не хочу, мамо. Мені на заводі добре.

– Коли так…

Зводив на матір світлі, як у батька, очі, обнімав за плечі:

– Не журися, мамо. Я ще космонавтом стану, – жартував.

Жартівник був, веселун. У цьому на матір схожий. І такий же душевний, жалісливий.

Був – і нема.

Захворіла дитина чи не вдається щось їй – все те озивається в материнському серці сотнями колючок. Як же має боліти материнське серце, коли вона втрачає рідного сина…

Тьотя Галя тривалий час працювала прибиральницею в редакції. Як ми всі її любили, а вона любила нас.

– Подолянчиха приїжджала. Картоплю занесла в погріб, буряки вирвала і обрізала. Тобі менше роботи, – мати пильно дивиться на мене. – Чи не чуєш, що кажу?

Чую мамо, чую. Просто за мить промигтіли в пам’яті, як кадри кінострічки, роки – від мого дитинства до тітчиної старості, переплелися в них радість з журбою, як м’ята з любистком. І ніби не раніше, а тільки зараз зрозумів: горе ставило тьотю Галю на коліна – та піднімала з колін робота, допікали хвороби – та лікувала робота.

І ось знов грім серед ясного неба: захворів старший син Михайло. Вивчився на агронома, одружився, двойко діток підростали. Михайло Іванович працював головою приміського колгоспу в Носівці. Та де взялася ця бісова хвороба, що виявилася невиліковною…

У матері залишалася одна надія – найменший син. Хоч і далеко від домівки – лікарем у Латвії працював ще з радянських часів. Там і залишився, але до матері приїжджав кілька разів на рік. Неодмінно на день поминання померлих. У Держанівці батько і баба Валя, а ще материні батьки. В Носівці – двоє старших братів.

Мати, Галина Ничипорівна, завжди не без сльози збирала Гришу в дорогу. І чекала. Як ластівка весни. Ні, більше. Як мати, в котрої з трьох залишився один найменшенький синок.

Той дзвінок з Латвії був убивчим для матері: у Гриші відірвався тромб…

Наступного року тьотя Галя, схудла й зчорніла на обличчі, ще з’явилася на держанівському кладовищі у супроводі дочки старшого сина.

Вона і доглянула свою бабусю, а невдовзі і сама пішла у засвіти. Молода, вродлива…

А невдовзі і Валерія, сина Галини Ничипорівни, синок, який тільки починав самостійне життя, як ниточка, обірвалася стежка…

Приїду в село. Тиша. Давно, ой, давно вже немає матері. Вийду в сад і відразу впізнаю ту яблуню, біля якої дядько Іван колись давно-предавно учив мене, малого, життя. А тоді раптом узяв на руки і підняв високо, ніби хотів показати, який ще довгий шлях попереду. В мене. А в нього і його рідних цей шлях обривався, лише взявши розгін.

Таке життя…

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ