Я бачив очі, | Що у страху метались, | Хотіли істину знайти, | І мучились, і рвались; | Потім на них упав туман, | Стулилися повіки, але що бачили | Вони і серце відчуло, послав вам, | Мої рідні, друзі й колеги | Щирі побажання щастя й добра, | Будучи ще в здравії, | В якому написав і свої спогади.

Оглядини

Перед тим, як дати згоду столичному управлінню їхати на роботу директором невідомої мені Майнівки, вирішив навідатись у технікум на оглядини. Але перед днем поїздки, вночі, мені приснилося страшнувате сновидіння – настільки виразне, що я відчув, ніби хтось стусаном мене розбудив. Певний час не міг збагнути, де я, і де подівся великий, натертий до дзеркального блиску чобіт, каблуком якого з масивною підковою хтось намагався роздавити мою дитячу голівку. Та швидко усвідомив, що то був сон. Але не перестав гадати, хто мене розбудив, ще й стусаном під ребро. У столичному готельному номері, крім мене, нікого не було.

Повернувшись до засинання, раптом пригадав розповідь покійної мами, яку вели фашисти на розстріл із трьома її маленькими синочками. Серед них був і я. Мама розповідала і про отой начищений чобіт:

– На мене гестапівцям вказав знайомий негідник із поліції, – розповіла мама, коли ми були вже підлітками. – Він і карателів привів до нас. Зібрати якісь речі і трохи харчів, хоча б для вас, не дали. Особливо звірів поліцай. Хоча в юності він був, здавалося, людяним, навіть до мене залицявся. Насторожило в ньому одне – сухий блиск очей. Коли вперше зустріла його у формі поліцая, то не на жарт перелякалася: очі його аж прискали жадобою крові. Коли ж він завалився із карателями до нас, я в думках попрощалася з життям. Ви ж іще не могли збагнути, куди нас поведуть. Тільки смикали мене за рукав і просили не плакати. Та на вулиці до нас підбігла сусідка, вона знала німецьку мову і кинулася щось пояснювати німецькому офіцеру. Потім упала навколінці перед ним і стала обціловувати його начищений чобіт, а рукою показувати на вас, зарюмсаних…

Дійшовши до цих слів, мама вже сама не могла вгамувати своє ридання, бо й тоді переживала за сусідку – вона з двома своїми дітками могла піти на смерть. Але наша рятувальниця змогла скомпрометувати того ідіота – його минулим і новими зв’язками з мародерами на шкоду окупантам.

По дорозі не міг сам собі пояснити, чому так трапилося, що у Майнівку поїхав із жахливими спогадами про страшну війну, але водночас моє серце вкотре відчуло радість і вдячність тій жінці, яка врятувала життя нашій мамі і її трьом маленьким діткам. До того ж, ризикуючи й своїми дітками. І така жінка живе в Україні – теж радість на душі.

Пригадав ще одну жінку, з якою потрібно було обов’язково зустрітися, оскільки в столичному управлінні порекомендували її на посаду заступника директора з виробництва. Звати її Валентина Онисимівна Чернякова. Але начальник управління Ф.О. Пархоменко сказав, що він вже раніше рекомендував керівництву технікуму Валентину Онисимівну, оскільки знав її по роботі в найкращому радгоспі України, та вона відмовилася на користь працюючого заступника директора з виробництва Василя Лелюха. Він не мав вищої освіти, і, щоб зберегти керівну роботу, вступив на заочне відділення вищого навчального закладу.

Я не розділяв таку жертву на шкоду виробництва і навчального процесу, але на душі щиро порадів і за цю благородну жінку, з якою обов’язково доведеться працювати. Звісно, якщо після оглядин погоджуся на посаду директора Майнівки. Валентині ж таки доведеться послухати начальника управління і мене, нового директора. Адже її добропорядність на користь старшого колеги не збалансує результатів його роботи. Та і він, думаю, теж не залишиться без роботи.

Доїжджаючи вже до Майнівки, не випадково згадав і свого незабутнього наставника, фронтовика Дмитра Тимофійовича Кайгородова, під керівництвом якого я працював начальником Костопільського районного управління сільського господарства. Тоді я був наймолодшим керівником такого рангу в Україні, мою посаду затверджували у найвищих кабінетах столиці. Але першим вчителем для мене був і залишається Дмитро Тимофійович. Він навчав мене головному в хліборобській справі: прислухатися до землі і людей, за що йому все життя дякую. Бо коло хліба, як на війні, ніколи не знаєш, де тебе чекає підступний ворог: засуха чи град, злива в жнива чи хвороби й шкідники. Коли ти серцем відчуваєш землю, науковий досвід звіряєш із накопиченою століттями селянською мудрістю, наслідки від стихій будуть набагато меншими, ніж коли безпомічно розводити руками і все валити на погоду. А ще мій перший наставник Дмитро Тимофійович передусім був людиною, а вже потім – партійним керівником. На жаль, він рано пішов із життя. На його місце прийшов чурбак-чинуша, котрий не рахувався з хліборобською самостійністю, думками спеціалістів. Тоді я й наважився на Майнівку, згадавши мудру приказку: «Якщо не хочеш, щоб тобі сіли на шию, не кланяйся низько».

Оглядини Майнівки в чомусь розчарували, але й сподобався сам технікум, його озеленення – був обсаджений квітами. Околиці його мали древню історію. Першим прочитав назву села Щаснівка, яке згадується в літописі 1155 року. Місцеві козаки зустрілися з татарами на переговори, які закінчилися без бою, звідси й назва села Щаснівка – щасливе місце. Там виявлено поселення черняхівської культури та кургани II-I тис. до н.е. Цікаве на історичну спадщину й село Осовець. Якось потрапив мені офіційний сайт Верховної Ради України, на якому зазначена дата народження цього села – теж 1150 рік. Також почитав, що лише на території України селищ із подібною назвою нараховано три: Волинська, Івано-Франківська та Київська області. У Білорусі знаходжу вже дванадцять населених пунктів з назвою Асавець. Ще три Осовці географічно знаходяться в Росії. Місто Осовець існує і в Польщі, в Полянському воєводстві.

Ще одне мене зацікавило: навколо Майнівки розбудовували маєтки й економії багаті поміщики Кочубеї, Красовські, декабристи Волконські, Раковичі. У Щаснівці Козелецького повіту оселилася й поміщиця Олександра Олександрівна Майнова. Після смерті чоловіка, полковника царської армії, їй залишилися у спадок підмосковний маєток з 118 десятинами землі та щаснівський маєток з 610 десятинами. Вдова обрала це місце для проживання, бо почула від місцевих селян про цінну і багату природу. Помічені й незвичайні явища: благодатне світіння у вигляді вогненного стовпа. Там обладнували криницю, наповнену цілющою водою.

Лівобережна придніпровська низовина взагалі здавна вважалася благодатним краєм з особливою атмосферною аурою. Клімат захищений від смертоносних природних катаклізмів, рослинність має особливе яскраве забарвлення. Коли приїжджа людина вперше потрапляє в таку місцевість, вона неодмінно помічає, що тут їй дихається легше, настрій піднімається.

Це і я відчув, проте, збираючись на оглядини, я поцікавився й результатами роботи виробництва й навчального закладу. Вичитав і один невтішний заголовок невеликої публікації: «Від розвитку до занепаду». Вникнув глибше в показники і порадувався: технікум і виробництво можна підняти на ноги за два роки. Для мене це означало, що я погоджуся на посаду директора. Та й сама Майнівка мені сподобалася, як і її околиці. Ще одне відчув: геть загубив свої дитячі мрії вивчитися на військового корабельного будівельника. Прикинув у голові, коли почав з ними прощатися. І згадав, що відбувалося це зі мною ще в інституті. Серйозною причиною стала сталінська політика стосовно батька, якого в 1949 році відправили в Соловки, перекривши шлях і мені – можливо, й талановитому конструктору корабельних справ. Про цю професію кілька книжок прочитав ще у шкільному віці. Звісно, нелегко було пережити сталінську несправедливість. Батька заарештували за те, що перед грошовою реформою вони з друзями купили по кілька пачок цигарок «Біломор-Канал». Ось в такому страшному й дурному режимі жила наша велика країна, разом з нею – і наша родина без батька. Але Господь, видно, наділив мене довічним іншим прагненням, іншою мрією, що є найголовнішою для всього людства. Ще в Умані мене почало непокоїти святе питання: «Якщо така багата земля в Україні, то чому живуть на ній багато бідних людей?»

У Майнівці я побачив інше завдання для мене: завершити масштабне будівництво технікуму, на базі якого стоїть незалежність держави. Бо як написав свого часу безсмертний Жан-Жак Руссо: «Єдиний засіб утримати державу в стані незалежності від кого-небудь – це сільське господарство. Навіть володіючи хоч усіма багатствами світу, якщо вам нема чим харчуватися – ви залежите від інших. Торгівля створює багатство, але сільське господарство забезпечує Свободу».

Цю мудрість я побачив у раніше не знайомій мені Майнівці, але стикався і з розчаруванням. Гарно обсаджений зеленню центр технікуму через кілька метрів тонув у калюжах і багні ферм. Ніде не загороджена територія, ще гірша картина – на полях із бур’янами. Виробничі показники, як у поганому колгоспі: урожайність зернових – 16 центнерів з гектара, надій на корову – менше трьох тисяч на рік і т.д. Хоча не так давно ці показники радували.

Причину знайшов швидко: у 1969 році розпочалося будівництво в Бобровиці нової бази технікуму. Очолював це будівництво директор Григорій Пилипович Ладигін, який по кілька місяців перебував на лікарняному. Від цього страждало не тільки виробництво, а й новобудова вартістю п’ять мільйонів тодішніх радянських карбованців.

До Майнівки я попрацював старшим агрономом передового радгоспу «Мирогощанський» Рівненської області, старшим агрономом виробничого управління сільського господарства, перевірив свої агрономічні уміння начальником районного управління сільського господарства, але ніде не бачив такого занепаду донедавна розвинутого радгоспу-технікуму.

З чого почалося відродження

У перші дні роботи в Майнівці звернув увагу на поповнення багатьма молодими викладачами: Петро Іванович і Галина Логвинівна Капіноси, Юрій Антонович і Ніна Володимирівна Бабійчуки, Віктор Андрійович Конішевський, Ніна Сергіївна Змігродська, Марія Федорівна Мартишевська та кілька інших. Але жодного із них я не міг призначити на посаду мого заступника з виробництва, бо в них не було того досвіду, який мала Валентина Онисимівна. Тож дуже потрібна була на відповідальну посаду. І взагалі, у перші дні роботи відчув, що без ротації кадрів на виробництві, та і в технікумі, не обійтися. Але як було відривати від улюбленої праці це молоде подружжя? У 1967 році приїхали в технікум Євген Іванович і Валентина Онисимівна Чернякови. Чоловік викладав суспільні предмети, дружина – економіку. Обоє відразу ж взялися за оформлення предметних кабінетів, що для Майнівки було новиною. Невдовзі кабінет суспільних наук Євгена Івановича ставили за приклад навіть в інших технікумах. Молодого викладача призначили головою предметної комісії суспільних дисциплін. Його дружина очолила комісію економічних дисциплін. Вона обладнала предметний кабінет нового зразка, її приклад наслідували інші.

Ще однією діловою якістю відзначилася молода викладачка. У 1970 році, перебуваючи у відпустці в рідному краї, зуміла домовитись із керівництвом заводу про поставку для потреб технікуму вагона з цементом. Бо запланували переобладнати приміщення конюшні під гуртожиток, але не могли дістати фондового будівельного матеріалу. Проблему вирішила проста викладачка Валентина Чернякова. Коли повернулася з відпустки, цемент уже був у технікумі, причому без попередньої оплати.

Після всього цього я дав вказівку своєму заступнику з навчальної роботи Григорію Юхимовичу Ретті, щоб привіз у контору центрального відділка підприємливого викладача. Там і відбулося ділове знайомство. Виявилося, що ми навчалися й дипломи одержували в Уманському сільськогосподарському інституті, але з різницею в один рік: я – у 1961-му, а Валентина – в 1962-му. Після цього виробничого знайомства вирішилося остаточно питання про призначення нового заступника директора з виробництва – Валентини Чернякової. Василя Лелюха я перевів на посаду керуючого відділком, де він працював тривалий час.

(Далі буде)