Цього тижня переможцем серед передплатників «Чернігівщини» став Григорій Ярмош із села Співакове Талалаївської громади, що на Прилуччині. Він передплатив наше видання на півроку, надіслав до редакції квитанцію – і ось має приз:п’ятилітрову пляшку олії!

Чоловік має багаторічну звичку передплачувати друковані видання і не залишає її навіть тепер, коли по газети треба ходити кілька кілометрів. Так давно був той час, коли листоноша ішла до кожного двору, до кожної людини... Тепер, якщо ти живеш на хуторі і хочеш передплачувати газети, пересувна пошта приїде хіба раз у місяць, за умови, що ти отримуєш пенсію через Укрпошту, а ні – то ніхто й не подумає їхати до тебе. Листоношу із сумкою на сільській вулиці давно не зустрінеш. Сам Григорій, який живе на світі свій 75-й рік, уже давно не ходить пішки далеко. Донька Валентина, яка проживає разом із батьком, їздить у Чернецьке (колись центральна садиба сільради) велосипедом, коли дозволяє погода. Зими тепер без снігу та морозу, а коли все ж підморозить, то йде пішки: трохи лісом, трохи полем – і в селі. Вона ж і передплачувала газету на батькове ім’я. Бо у селі часто так заведено і досі – усі платежі здійснювати від батькового імені.

– У газетах, а ми із батьком передплачуємо кілька, – говорить Валентина, - ми шукаємо позитив. Наприклад, як люди виходять із тієї чи іншої складної ситуації, як роблять свій бізнес у цей тяжкий час, як волонтерять, воюють і не здаються. Ми ж днями і спілкуємося тільки одне із одним, тож, буває я татові розказую, що уже читала, буває, що навпаки. Скільки і пам’ятаю себе, у нас завжди в хаті були газети, покійна мама теж їх любила читать...

Ще донедавна Григорій їздив у центр Співакового і в Чернецьке своєю конячкою Красавкою. Бувало, сусідки роблять йому замовлення на хліб і до хліба чого купити на місцевому базарчику. Та все те минуло, і тільки в пам’яті залишилося… Служила його Красавка і як хлібовоз, і молоковоз, і пошта, і як таксі хвостате… Немає вже навколо нікого із сусідів, хто б жив постійно. Хтось як на дачу їздить, хтось – город іще обробляти. А він затявся, що нікуди не поїде із своєї хати.

Людині, яка б уперше потрапила у цю місцевість, певно, важко було б здогадатися, що тут іще живуть люди, тим більше... дворяни! Адже Дворянкою називався цілий куток села Співакове. Як розповідає Григорій, до початку 90-х років минулого тисячоліття, проживало тут понад 80 сімей. Працювали на фермі та у тракторній бригаді. Діти, яких було у Дворянці у кілька разів більше, ніж дорослих, спочатку навчалися у Співаківській початковій школі, а потім ходили хоч у Березівську, хоч у Чернецьку школи. Що в одне, що в інше село – неблизько. Та на це ніхто не зважав. Діти тоді росли загартованими. І він як пішов парубком на ферму їздовим працювати, так і проробив там, доки ферма розпалася, а він постарів.

За часів колгоспу коня дома не дозволялося тримати. Город зорати, сіно перевезти просили коней на бригаді. І давали їх далеко не кожному, бо і в колгоспі було дуже багато роботи для коней. Та і біля самих коней роботи немало: кінь щодня хоче їсти сіно і овес, пити воду, спати на чистій підстилці, за ним щодня треба доглядати. От і поміняли господарі коней на тракторці та мотоблоки. Із ними простіше…

А Григорій купив додому конячку, бо без неї у цій місцевості хтозна, як і жити. Навколо яр та ліс. Відтак і живе Красавка у нього уже 15 років. Вона у них як член сім’ї. Та роботи для неї стало мало. Нечасто запрягає її господар, а ще кілька років тому дня такого не було, щоб не їхав куди. Немає сусідів, немає замовлень від них. Покинуті садиби заросли чагарниками. Григорій із донькою – останні жителі колись велелюдної і веселої Дворянки.

Ще є у Григорія Ярмоша одне захоплення, якому не зрадив впродовж життя. Це – голуби! Дуже любить чоловік цих птахів. У часи його дитинства багато хто в селі мав голубів. Не тільки для краси та радості тримали цих птахів. На них не накладався податок, отож голубів використовували в їжу. Було Григорію ще років з 10, як у місцевого голуб’ятника Дмитра Гузя яструб знищив дорослих голубів. Залишилися тільки маленькі, яких треба було годувати. От він їх половив і просто висипав за пазуху хлопчику Григорію! Вони і прижилися біля його серця на все життя. Доки служив у армії, мати не звела їх, хоч, бувало, і бурчала. До своєї дружини він пішов у прийми, та ще й голубів забрав із собою у придане. Для них збудував окремий хлівець. Скільки їх там живе постійно, він і не знав ніколи точно. Десь, у межах півсотні. Найбільша загроза для них – яструб і коршун. А їх у лісі вистачає!

– Якби не хижаки, то голубів було б надто багато, – розповідає Григорій Михайлович, – а так, клюють собі зерно, воркують на даху, душу радують. Голуби дуже швидко розмножуються, можуть одночасно сидіти на яйцях і вигодовувати пташенят. Влітку у гніздах завжди повно малих. Я ніколи в житті голуба життя не позбавив. А покійна теща варила із них борщ. Після неї вже років тридцять ніхто цього не робить. Вони живуть, розмножуються, ну і … як Бог дасть. Буває, що хижакам попадуться, чи ще якась біда їх настигне. У Чернецькій школі роками була добра традиція: випускники запускали в небо голубів. Я завжди їм дарував цих птахів з радістю. Не уявляю без їхньої «розмови» свого двору. Гомонять по-своєму, а мені як бальзам на душу. Вони ніби ауру любові створюють всюди. Доки я живий, доти і вони зі мною тут воркотатимуть. Голуби – це любов усього мого життя! Якби хотів хтось розвести, я б із радістю подарував, та давно таких немає. Мало хто розуміє, за що ж того голуба можна любить… – усміхається чоловік.

Олександра ГОСТРА