Утримувати ж 450 голів на півночі Чернігівщини – Новгород-Сіверщині, де найбільшою проблемою є навіть не складна інфраструктура чи віддаленість регіону, а відсутність достатньої кількості спеціалістів – ще та авантюра. Для родини Юдицьких і їхнього ТОВ «Переможець» худоба – це більше, ніж просто бізнес, це – справа всього життя, яка вдихає життєву енергію в села, де вони господарюють.

Коні врятували «Переможця»

У радянські часи землі Лісконогів, Мамекиного та Рогівки входили до одного колгоспу. З часом Мамекіне зажадало відокремитись і господарювати самостійно. Свій колгосп керівництво назвало «Заповітом Ілліча». А от Рогівка та Лісконоги дружно господарювали до початку двотисячних у спільному колгоспі «Дружба». Коли ж грянула дика деколективізація, що потягла за собою руйнацію сіл, відокремились і вони.

На той час «Дружба» животіла в численних боргах, а від свиней, овець, птиці та кількатисячного поголів’я ВРХ практично нічого не залишилось. Тож коли до керма новоствореного СТОВ став Василь Федосович Юдицький, його завданням було вистояти та вберегти господарство. Перші роки тільки й робили, що розраховувались з боргами як правонаступники. Що говорити? Жили настільки сутужно, що не було навіть солярки, аби виорати поле. Благо, в господарстві були коні. Кіньми орали, сіяли, боронували… Коні фактично врятували «Переможця» від неминучої погибелі. Це вже потім на виручені гроші від вирощеного збіжжя господарство змогло закупити і солярку, і навіть придбати яку не яку техніку.

Для Василя Федосовича коні – це особливі тварини, до яких він плекав безмірну любов. Передалась вона йому від рідного батька, який працював бригадиром у колгоспі. До речі, у Лісконогах Василь Юдицький був першим, у кого в господарстві з’явився кінь. Хоча міг би обзавестись авто, як колишній голова колгоспу, але обрав не бездушний механізм, а живу істоту.

Любов до цих благородних тварин Василь Федосович проніс через усе життя і передав її синам.

Нині ж два його сини Андрій та Михайло, продовжуючи справу батька, не збувають про коней, а тримають їх чи то як пам'ять про заслуги перед господарством, чи то для душі. Звісно, не півтори сотні, як було всього чотири роки тому, а чотири кобили та двоє лошат.

«Коли у наше село зайшли агрохолдинги, ми мусили продати коней для того, щоб оформити належним чином паї та закріпити землю, – пояснює співвласник «Переможця» і син засновника Андрій Юдицький. – Коні знову нас врятували. Шкода було збувати, але нічого не поробиш».

У підмогу батьку

Та все ж зубатим агрохолдингам вдалося «відкусити» від господарства 700 гектарів. Залишився «Переможець» з 1100 гектарів у Лісконогах та Рогівці. Насправді людям подекуди важко пояснити, що не завжди є змога платити стільки, скільки й холдинги. Втім, і звинувачувати людей в тому, що пішли туди, де більше платять, теж не зовсім правильно. Це потім, коли, не дай Боже, не буде ферм і роботи, вони усвідомлять, що зробили велику помилку, а різниця в 500 гривень за пай коштуватиме селу вимирання. Щоб переконатись у цьому, не треба їхати за тридев’ять земель – варто просто заїхати в сусідні села, де на тисячах і тисячах гектарів господарюють агрохолдинги.

Василь Федосович – людина у віці, за заслуги на аграрній ниві держава нагородила його статусом заслуженого працівника сільського господарства України. За все життя статків особливих не надбав, бо насамперед думав про те, як зберегти село. Можливо, тому і господарював, як кажуть, по старинці. Сіяв не рентабельний соняшник, а малорентабельний овес та жито. Думав про своїх корівок, а не про надприбутки. Але без прибутків селу не допоможеш. Тож у підмогу батьку прийшли сини. Першим кинувся допомагати Андрій Васильович.

«Погано, що я пізно включився, – картає себе чоловік. – Нікому було підказати. Може б і землю втримали».

Андрій Юдицький допомагає батькові вести господарство з 2008-го року, вийшовши на військову пенсію. Сам – колишній прикордонник. Трохи згодом підключився і старший брат Михайло.

«Важко самому, – зітхає господар. – Велика відповідальність за людей. Їх у нас працює 50 чоловік, всі оформлені. Наше господарство – найбільше в колишньому районі по утриманню ВРХ. Нині у нас 450 голів, з них – 350 дійного стада. Корови лебединської породи, хоча селекції особливої ми не ведемо».

Виходячи з вартості зерна та молока, тваринництво тримати не надто й вигідно, адже той самий фураж вигідніше продати, ніж згодувати худобі. Втім, для «Переможця» утримання корів – це насамперед робочі місця.

Хто не лінується, той заробляє

Наталія Киченко третій рік поспіль в передовиках серед доярок. Важко подумати, що ця тендітна жінка, маючи сімох дітей, встигає тримати вдома ще й чимале хазяйство: корову, теличку, коней, лоша, п’ятеро свиней, кури та гуси.

«Дуже допомагають чоловік та діти, – зізнається Наталія Миколаївна. – Якби не вони, то мені або роботу кидай, або хазяйство зводь».

Що таке не мати у рідному краї роботи цим людям не треба пояснювати. Родина Киченків переїхала з Чайкіного – батьківщини Леоніда Кучми. Тут, у Лісконогах, Василь Федосович надав їм хату – колгоспну, як вони кажуть, де й живуть та хазяйнують донині.

«Васильович нас не ображає, – притуляється до директора господарства Андрія Юдицького доярка. – Кожен, хто хоче заробити, – заробляє. Усе залежить від надоїв молока. Улітку в мене зарплата доходила до 13 тисяч гривень. Де ще в селі такі гроші заробиш? Мій чоловік теж тут працює. Ми не п’ємо! За ввесь час нас ніхто й напідпитку не бачив. Головне – це працювати на совість».

Наталія Киченко доглядає 50 корів. Нагодувати, прибрати, двічі подоїти – і так кожен Божий день.

«Корові не скажеш, що в тебе сьогодні вихідний чи свято, – включається Андрій Юдицький. – З людьми у нас проблема. Буває, після якогось свята самому доводиться братись за сапу та прибирати з-під корів. Нічого не зробиш».

До цього часу корів у «Переможці» випасали. Сам Бог велів тримати на цих заливних Придеснянських луках худобу. Втім, як у будь-якій справі, значним мінусом є людський фактор. Не раз бувало, що зустрічав директор худобу не на випасі, а в прохолодному лісі, куди її загнали пастухи. Молоко, як відомо, у корови на язиці, тож і надої з лісу та лугу – не порівняти.

Відтак замислюється Андрій Юдицький над тим, щоб перевести тваринництво на безприв’язне утримання в кошарах. Одразу відпаде проблема і з неякісним випасом, і зі втратами молока при перегоні для доїння.

Страховий капітал

До речі, про сам процес доїння. Шість років тому на фермі в Лісконогах поставили молокопровід. Обійшовся він господарству майже у мільйон гривень. Відтак доїти корів стало набагато легше та зручніше, а головне – молоко мінімально контактує з повітрям, бо, рухаючись молокопроводом, воно потрапляє у чотиритонний танк, де охолоджується та зберігається до приїзду молоковоза.

Молочний танк

Щомісяця господарство здає близько 100 тонн молока. Продукцію забирає на переробку місцевий Новгород-Сіверський сирзавод. Нинішня ціна – 9,5 гривень за один літр молока.

«Хотілося б, звісно, більшу ціну, але такі умови нам диктує ринок, – каже Андрій Васильович. – З сирзавдом почав працювати ще наш батько. Це порядні люди, і нас влаштовує співпраця з ними. Є, звісно, нюанси по розрахунках, але ми також розуміємо, що не все залежить від них. Часто торгові мережі затримують гроші».

Молочний бізнес – річ ризикована, і початок війни з Росією та втрата традиційних ринків збуту це довели. Європа не поспішає нас впускати на власний ринок, зате Україна залюбки пускає до нас європейську молочку. А найголовніше – держава не лише не дотує молокоферми, а обкрадає їх на невідшкодованому ПДВ.

«До 2014-го року ПДВ нам повертали, і на ці гроші в кінці року можна було купити добриво, комбікорм і так далі, а зараз більше одного мільйона ПДВ ми віддаємо щороку державі, а нам його не повертають, – каже директор ТОВ «Переможець». – Непросто, але відмовлятись від тваринництва ми не будемо, бо це «жива» копійка і своєрідний страховий капітал на випадок неврожаю».

Цей рік, як не дивно, господарство уперше посіяло соняшник, отримавши врожайність на рівні 25 центнерів з одного гектара. Стоїть у полі ще кукурудза. Як не прикро, але до цього часу тут не мали власної сушарки. Знайшли вихід і притягли сушарку на дизелі.

«Будемо пробувати сушити. Якщо піде, то кинемось збирати, а ні – то залишиться до весни висихати природним способом», – міркує Андрій Васильович.

З потугами, вірою та оптимізмом перероджується «Переможець». Переведення худоби на безприв’язне утримання, збільшення площ посівів під рентабельні культури, нові аграрні технології, економія на добривах за рахунок власного перегною повинні принести результати. Принаймні Юдицькі беззастережно у це вірять. Зрештою, у Лісконогах немає іншого вибору, ніж підтримувати господарство, на якому лежить величезна соціальна відповідальність за людей та інфраструктуру.

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора та Максима Соловара