|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 7:21 | 05.27.2024

Нові співбесідники для українців від Ольги Бежанової

«Поряд із нами є багато людей у віці сімдесяти років і старше, котрі живуть своїм життям і котрі можуть бути не тими, ким вони себе вважають, можуть не бути дітьми тих, кого вони визнають своїми батьками; людей, які, можливо, були виховані вбивцями своїх батьків.Якщо цих дітей викрали зовсім маленькими чи взагалі немовлятами, вони могли прожити весь вік, не знаючи навіть своїх справжніх прізвищ та не маючи жодного зв’язку з рідними», – так розмірковує відомий іспанський письменник Бенхамін Прадо.

У 2006 році він опублікував роман «Погані люди ходять». Диктатура Франко доклала величезних зусиль до пошуку дітей дисидентів, для їх крадіжки та перевиховання. Малечу, викрадену в рідних батьків, примушували щоденно співати фашистський гімн «Лицем до сонця» («Cara al sol»), дивлячись на портрети Франко та засновника іспанської фашистської партії «Ла Фаланхе» Хосе-Антоніо Прімо де Рівера.

Тих, хто відмовлявся це робити, не годували та били. Вважалося, що ці засоби матимуть благотворний уплив на дітей та вилікують їх від ідеологічних захворювань старших. Це все дуже схоже на те, що російські загарбники сьогодні роблять із викраденими ними українськими дітьми».

 

5467678656667878Наведений вище фрагмент – із книги «Нові співбесідники для України. Сучасна іспанська література для українців» докторки філологічних наук, професорки іспанської літератури Університету Південного Іллінойсу (США) Ольги Бежанової. Про книгу, яка невдовзі з’явиться друком у київському видавництві «Ліра-К», та проблеми, порушені в ній, наша сьогоднішня розмова з авторкою.

 

– Пані Ольго, «Нові співбесідники для України. Сучасна іспанська література для українців» – це Ваша перша книга, адресована українському читачеві? Як виник задум її написання?

– Зараз в Україні є й талановиті письменники, і чудові вчені. Друкуються книги, як художні, так і публіцистичні, які допомагають посилювати процес українського державотворення. Наприклад, Віра Агеєва робить це шляхом літературознавчих досліджень, а Радомир Мокрик – історичних. Це неймовірно важлива праця, тому що ці автори допомагають українцям почати дивитися на самих себе і на власну історію через українські окуляри. Ми так довго були змушені роздивлятися весь світ та самих себе через нав’язані нам російські лінзи, що потрібно робити зусилля, щоб позбавитися цього дефекту зору. Але ми маємо також вчитися бачити те, що існує за межами України через власні, а не позичені чи накинуті окуляри. У моїй книжці я запрошую читачів подивитися на іспанську літературу, а також на всю сучасну західну культуру, з суто української точки зору. Українське майбутнє нашої планети, про яке я розповідаю в останній главі «Нових співбесідників...», буде можливим, тільки якщо ми подолаємо схильність до власної меншовартості і запропонуємо себе не як держава, яка щось прохає, а як нація, що здатна запропонувати відповіді на найважливіші питання людства.

– Не можу не запитати: чому саме іспаністика? Як і коли з’явилося це захоплення? Адже книга увібрала Ваші багатолітні зацікавлення сучасною іспанською літературою. Складно їх було уводити до нового контексту?

– Україна та Іспанія мають багато спільного. Ці країни традиційно захищають Європу від навали, яка сунеться до неї з цивілізаційно несумісних теренів, але вони постійно мають доводити своє право вважати себе європейцями. Україна та Іспанія несуть на собі тягар образливих стереотипів, які їм причепив сусід-конкурент. Сьогодні обидві країни мають труднощі з тим, щоб розповісти решті світу про свій культурний, науковий та цивілізаційний внесок до загальносвітових досягнень. Наприклад, Іспанія та Україна мали неймовірно великий вплив на розвиток європейського модернізму, але майже ніде в світі іспанські та українські митці навіть не спогадуються в цьому контексті. В Україні та Іспанії, на мій погляд, наразі друкуються найцікавіші, неймовірно оригінальні та цінні літературні твори, але за межами цих країн про це майже ніхто не чув. Я краще розумію багатовікову маргіналізацію Іспанії в Європі завдяки тому, що я – українка, і спостерігаю це явище з боку не тільки Іспанії, але й моєї рідної країни.

– Нове видання присвячене пам’яті Вашого батька. Якщо не помиляюся, Ви разом із ним встигли створити спільну книгу англійською мовою «Клара. Харків». Про що вона і чи має стосунок до тих розмислів про Україну, які є у «Співбесідниках…»?

– Цей роман Михайла Блехмана вийшов українською мовою під назвою «Відображення» у 2018 році. На початку 2022 року в США надрукували мій переклад цієї книги англійською. В романі розповідається історія батькової родини в Харкові 1930-1940 років. Він дуже гарно відображає незламність харків’ян, які в найстрашніших історичних обставинах зберігають почуття гумору та спроможність кохати і шанувати життя. В нас була запланована серія виступів та інтерв’ю з приводу публікації книги. Але почалося повномасштабне вторгнення, і мій батько, який був найщирішим патріотом України, якого мені довелося знати у житті, не витримав того жаху, який звалився на нас всіх, і в травні того року батька не стало. Я вирішила написати «Нових співбесідників...» уже після смерті батька, але я впевнена, що книга дуже сподобалася б йому. Він дуже вірив у спроможність літературознавства пояснювати те, що відбувається в суспільстві, і той різновид літературознавчого мистецтва, яким я займаюся, йому дуже подобався. Зараз, коли йде війна, вивчання літератури не може бути відірваним від того, що відбувається в суспільстві.

– «Нові співбесідники для України. Сучасна іспанська література для українців» написані, як свого часу Ви зазначили, у науково-популярному жанрі, в якому філософські та соціальні проблеми сучасності обговорюються через аналіз художніх та публіцистичних творів. Якщо текст відкрити навмання, то попри загальну цілісність, є фрагменти з рисами політичного трактату, публіцистичних роздумів, есеїстики, в стилі пристрасних полемік на захист віри, памфлету, сповіді, перестороги, конспекту лекції, врешті-решт. Як авторка Ви позиціонуєте себе передусім як вчена чи як приватна особа, перейнята адвокацією певних ідей, пов’язаних з Україною? Або, можливо, ще в якійсь іпостасі?

– Я написала цю книгу в жанрі, який є досить новим для України, але в іспаномовному світі він існує дуже давно. В Іспанії та Латинській Америці письменники та літературознавці традиційно беруть активну участь в житті суспільства і роблять це, розповідаючи про свої відносини з літературними творами і про те, як ці твори сформували їхній світогляд. Як вчена, я надрукувала декілька книжок та значну кількість наукових статей, переважно іспанською та англійською мовами. Ті, кого цікавить моя наукова діяльність, можуть легко знайти мої публікації. Але тепер, коли йде руйнівна, жахлива війна, є речі набагато важливіші, ніж класичне літературознавство. Я зараз дуже пильно спостерігаю за українським інтелектуальним та медіа простором і захоплююсь тим, як відверто і серйозно в ньому обговорюються найгостріші питання. Але також я помічаю, що цим дискусіям не вистачає розуміння того, що саме відбувається на тому Заході, про який йде так багато розмов і від якого очікуються підтримка та допомога. Саме тому в моїй першій книжці, спрямованій до українських читачів, я хотіла пояснити, наскільки важливо почати звертатися до Заходу такими словами, які матимуть позитивний вплив і не відлякуватимуть наших співбесідників. Наприклад, коли ми вживаємо термін «деколонізація», ми повинні знати історію цього слова на Заході і розуміти, що знайти там людей, в яких воно не викликатиме негативної реакції, складно. Ми бачимо зараз, що зацікавленість у підтримці України знижується. В США, наприклад, це очевидно. Ми можемо звинуватити в цьому російську пропаганду, але це нічого не пояснює. Пропаганда не спроможна нікого ні в чому переконати. Вона тільки може легітимізувати для людини якісь думки та почуття, які вже були в її світогляді. Про те, як формується і від чого залежить негативне ставлення за кордоном до української визвольної боротьби, я й розповідаю в «Нових співбесідниках...»

– Інтелектуали й митці здатні впливати на прийняття політичних рішень?

– Політика – це один з проявів загальносуспільного світогляду. Коли, наприклад, ми спостерігаємо американських конгресменів, які декілька місяців не знаходять в себе сил прийняти черговий пакет допомоги Україні, це прояв не стільки особистих вад цих політиків, скільки того, що суспільство взагалі перебуває в ідеологічному глухому куті. В такий момент потрібно, щоб до вирішення проблеми доклали зусиль ті шари населення, які здатні виробляти нові ідеї і використовувати фантазію та інтелект. В Іспанії, наприклад, видатні письменники сьогодні роблять саме це, друкуючи твори про нагальні проблеми сьогодення. У Сполучених Штатах зараз із цим погано, і майже повністю паралізований політичний простір, де неможливо вирішити навіть таке очевидне питання, як допомога Україні, є одним із проявів цієї проблеми. В Україні, де зараз йде процес державотворення, інтелектуали можуть зробити дуже багато, щоб українська нація нарешті досягла свого величезного потенціалу.

– Література – не завжди свідчення, документування, віддзеркалення дійсності, вона проговорює теми іншою мовою. Наскільки придатні художні наративи сучасних іспанських авторів для розкриття проблем, до яких Ви звертаєтеся? Яка манера письма притаманна згаданим у книзі авторам?

– Іспаномовний світ зараз переживає пік розквіту свого літературного мистецтва. Сьогодні надзвичайно важко знайти твори англійською мовою, які є сенс прочитати. Я маю на увазі, звичайно, не розважальний жанр, який дуже гарно розвивається сьогодні в англомовних країнах, а серйозну літературу. Але що стосується творів іспанською, то тут все з точністю до навпаки. Виходить така кількість просто неймовірних книжок, що не знаєш, як із цією лавиною навіть впоратися. У своїй книзі я вирішила не надавати списків видатних літературних творів сьогоднішньої Іспанії, а зосередитися на кількох улюблених книгах, чия тематика відповідає почуттям і потребам сучасних українців. «Нові співбесідники...» – це не огляд іспанської літератури для будь-якого поціновувача сучасної літератури. Книга спрямована безпосередньо на українських читачів, досліджуючи такі теми, як спадщина авторитаризму, крадіжка дітей як метод геноциду, почуття маргіналізованості в Європі, політичні та економічні наслідки меншовартості, складнощі державотворення тощо. В книжці я розповідаю не тільки і не стільки про іспанську літературу, скільки про те, як ця література може бути корисною для українців.

– Наскрізною з-поміж проблем, які Ви обговорюєте в книжці, є вплив повномасштабного вторгнення з боку росії на місце України в світі і реакція мешканців західних країн на цю війну. Ви звертаєтеся й до «історії великої і ще не закінченої війни» – саме так назвав «історію культурних зв’язків між Україною та росією» у статті «Москва, Маросєйка» Юрій Шевельов, який трьома страшними ворогами українського відродження вважав Москву, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини. «…Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини». За Шевельовим, комплекс Кочубеївщини полягав у тому, що «різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти внутрішніх ворогів», не думаючи про наслідки. «Бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї. Але Петро справді виграв бій на культурному фронті тим, що він відгородив Україну від Заходу. Зв’язок ішов через новозасноване вікно в Европу, а радше пролаз – Санктпітербурх, не через Київ». Як Україна відкривається світу сьогодні й відповідно яким чином вона пізнає реалії й виклики закордону?

– У нас зараз з’явилась історична можливість позбавитися цих трьох запеклих ворогів нашої культури. Щодо провінціалізму і комплексу Кочубеївщини, кожен з нас повинен почати цю боротьбу з самого себе. Існує багато українців, які все ще намагаються щось пояснити росіянам, якось вплинути на їхню реакцію на війну, чи хоча б зрозуміти, чому величезна кількість мешканців сусідньої країни вважає цілком прийнятним катувати українців. Ми так призвичаїлися жебракувати якісь крихти уваги та визнання у Росії, що нам важко зупинитися. Але якщо ми відмовимося нарешті від цієї хоробливої потреби «зрозуміти» росіян, ми зможемо повернутися обличчям до нових співбесідників, які щиро бажають з нами спілкуватися. Зараз на Заході, коли кажеш, що ти з України, у людей починають світитися очі. Всім цікаво дізнатися більше про Україну, щоб хоч трохи наблизитися до тієї надзвичайної мужності, стійкості і рішучості, якими українці вразили людство протягом повномасштабного вторгнення. Нас так чекають у інших країнах, з нами так хочуть поспілкуватися. Якщо українці вже сплатили таку страшну ціну за те, що нарешті світ нас помітив, необхідно не проґавити цю можливість. Було б великою помилкою прийти до наших нових співбесідників без чіткого уявлення, чим вони живуть і які проблеми вирішують. Моя книга «Нові співбесідники для України...» пропонує розпочати дискусію про те, що нам є сказати з приводу реальних, а не вигаданих, питань, які турбують західні країни.

– Нині здійснюється велика перекладацька робота, про українське письменство дізнаються на різних материках. Утім, переважна більшість перетлумаченого – тексти про війну. Як зауважує поет і перекладач, віцепрезидент «Українського ПЕН» Остап Сливинський, «українська література випала з лінійного часу, в якому давно лишила позаду позначку постмодерну, і випала в циклічний час, в архаїку і ритуал: у замовляння і прокльони, молитву і голосіння, прощальну пісню і колискову, героїчний епос і есхатологію. А ще – в літописання, яке сьогодні називаємо документальним нонфікшном і репортажем».

Чи достатньо потуги в сучасної української літератури, щоб зайняти гідне місце в світовому контексті? Які автори і тексти цікаві Вам особисто, а також викличуть інтерес у жителів інших країн?

– Мені дуже подобається Марина Гримич, чудова письменниця. Коли я розповідаю про її твори в США, мене завжди питають, коли вони з’являться в перекладі. Тільки 3% всіх книжок, які друкуються англійською мовою, – це переклади з інших мов, тому стати одним з авторів, яких перекладають, неймовірно важко. З тих українських письменників, про яких зараз розмовляють на Заході, можу назвати Станіслава Асєєва та Володимира Рафєєнка. Вони з окупованого Донбасу, саме з тих теренів, де виросла моя мати, і які неодмінно знов стануть вільними. Сергій Жадан, звичайно, дуже багато перекладається, і це чудово. Неймовірно важливо також, щоб перекладали та розповсюджували твори наших письменників 19 та 20 сторіч. Ми часто зустрічаємо прикрі наслідки радянської пропаганди, коли нам кажуть: «Ну, росія – це все ж таки країна Толстого і Достоєвського», а те, що ми – країна Лесі Українки, Володимира Винниченка, Агатангела Кримського, Миколи Куліша, Максима Рильського і стількох інших геніїв, ніхто не знає. А не знають саме тому, що нащадки Достоєвського все зробили і продовжують робити, щоб знищити будь-який спогад про українських митців. Нам доведеться ще багато працювати, щоб про нас дізналися, та й самим довідатися, чим цікавляться та кого читають в Мексиці, Австралії, Канаді, Іспанії тощо. Ось зараз нарешті ми чекаємо, що вийде англійський переклад творів Валер’яна Підмогильного у Гарвардському Інституті українських досліджень. Але якщо ми очікуємо, що Підмогильний викличе інтерес в інших країнах, ми теж маємо цікавитися інтелектуальним продуктом країн, які гарно ставляться до нас.

– Пані Ольго, ми вже згадали про Ваше українське коріння. Ви народилися в Луганську, виросли в Харкові. У своїй новій книзі не раз пишете про емоційний зв'язок українців зі своєю Вітчизною. Які Ваші особисті відчуття сьогодні? До «Співбесідників…» свідомо чи мимоволі ви уводите багато персоналій, причетних до Харкова – це і Юрій Шевельов, і Леонід Ушкалов, і Сергій Жадан, і Юрій Романенко…

– Так несправедливо склалося, що про Харків – місто, яке мало б бути одним з центрів європейської культури та науки – зараз дізнаються в світі завдяки щоденним бомбардуванням росією. Те, що Харкова немає у свідомості європейців, американців чи, скажімо, австралійців, посилює загрозу самому існуванню міста. Набагато легше прийняти руйнування чогось, про що ти ніколи й не чув. А скільки ж в цьому неймовірному місті того, що потрібно зберегти! Тому я вважаю, що ми маємо намагатися дивитися на світ насамперед через рідні нам українські окуляри. У моїй книжці я розповідаю про сучасні філософські та політичні суперечки розвинених країн Заходу і хочу показати, що є багато українських мислителів, які можуть допомогти нам зрозуміти ці питання. Я пропоную суто український підхід до цих питань, який відповідатиме нагальним потребам української сучасності.

– А як Ви «відкривали» Америку? Складно було на новому місці? У книзі Ви називаєте себе «людиною, котра емігрувала двічі і знає, як багато можна заплатити за подібну мобільність».

– Емігрант завжди залишається емігрантом, як би гарно не склалося його життя у новій країні. Коли мене просять порадити, чи є сенс емігрувати, я завжди відповідаю, що потрібно спитати себе: «Чи можу я прийняти, що мої діти, які народяться в еміграції, ніколи не будуть українцями? Що Україна не буде значити для них того, що вона значить для мене? Що вони неминуче стануть людьми іншої культури та мови?» Якщо ви цілком готові до цього, то можете емігрувати. У Північній Америці я досягла всього, про що мріяла в юності, але я ніколи не зможу позбавитися почуття непереборної самотності, тому що навіть ті американці, які повністю підтримують Україну і співчувають нам, не здатні відчути того нескінченного жаху, який супроводжує мене кожний день цієї війни.

Я залишила Батьківщину, коли мені було 22 роки. Поїхала я не за кращими економічними умовами, тому що я тоді дуже гарно заробляла перекладами і розуміла, що в еміграції мені знадобиться багато часу, щоб досягти того рівня життя, який у мене був у Харкові в 1998 році. Я поїхала, тому що Україна дуже повільно, з моєї точки зору, позбавлялася радянського менталітету і способу життя. Дивитися на цю пострадянську стагнацію сил не було, та й юнацький ідеалізм не дозволяв довго чогось очікувати. Я була цілком впевнена, що ніколи не побачу змін та реального визволення України від ментального радянського кріпацтва. Ту Україну, яка вийшла захищати свою гідність і право на краще майбутнє наприкінці листопада 2013 року, я й уявити собі не могла. За минулі 10 років українці пережили страшні речі, але, незважаючи на це, повністю змінили саму реакцію мешканців світу на слово «Україна». Такої поваги і такого захоплення, які українці викликають за межами країни сьогодні, навіть уявити було неможливо.

– Для тих, хто покинув Україну, асиміляція – невідворотна? Мені на думку спадають рядки Богдана Щавурського про «життя без вороття»: «Колись спізнаєш / кореневища, суть саму, екстракти суті: / не там вітчизна, де живеш, а де вмираєш».

– Як давно б ти не поїхав з рідної країни, як гарно ти б не асимілювався, але коли починається війна, ти переживаєш її разом з Україною. Навіть ті з нас, хто залишив Батьківщину дуже давно, сьогодні живемо тільки Україною, весь час дивимося, слухаємо та читаємо новини, намагаємося допомогти. Ми, українці за кордоном, сьогодні вмираємо разом з Україною, і зможемо вижити тільки разом із нею.

– У «Співбесідниках…» порушене надзвичайно широке коло питань, кожне з яких варте окремого обговорення. Ви не ідеалізуєте ні Америку, ні Іспанію, висловлюєте інвективи на адресу неолібералізму та глобалізму, без пієтету пишете про Євросоюз, до якого так прагне долучитися Україна…

Але хіба процеси глобалізації не оперті на технічні передумови, не пов’язані з історичним часом? «Райську музику нації» модерної епохи, напевне, важко зберегти у постмодерну добу, як, скажімо, паперову книжкову культуру з появою електронних версій?

– Був час, коли здавалося, що повне визволення від обмежень географії, біології, мови, родини, релігії та обов’язку відчинить двері до розквіту людства. Здавалося, що доступність інформації зробить нас більш розумними, а скасування національних кордонів спростує війни. Як ми можемо бачити з початком повномасштабного вторгнення з боку цілком неолібералізованої Росії, цього не сталося. Вже майже два роки триває найбрутальніша європейська війна за останні сім десятиліть. І симпатії цивілізованої частини людства у цій війні – не на боці росії, яка не визнає кордонів і прагне створювати свою власну реальність, а на боці патріотичної України, яка, на відміну від росії, є справжньою національною державою і ґрунтується не на вигадках, а на реальності. «Райська музика нації» – чудовий вислів Альфонсо Армада – сповнює людей по всьому світу відчуттям непереборної ностальгії. Саме тому вони підтримують Україну і вивішують жовто-блакитні прапори.

– Україна у Вашій розвідці виступає як противага Заходу, на якому знецінені й втрачені демократичні ідеали. Тут, вірогідно, у нас неоднакова оптика, такі собі «Листи на Наддніпрянську Україну» та «Листи з Наддніпрянської України». Україна дуже багато перейняла чужого досвіду і має проблеми, аналогічні до означених Вами: і «порядок денний» у новинах, і цензуру та самоцензуру, і розчарування демократичними виборами, коли втілюються інтереси так званої еліти, а не звичайних громадян; також можна спостерегти надмірний інтерес до гендерних питань на тлі занедбання інших свобод, зменшення соціальних гарантій і т. п. Зараз поряд із героїзмом сусідує ницість. А в соцмережах є рефлексії: «Навіть у найважчі часи українці – одна велика родина. Одна велика Кайдашева сім’я».

– Повністю з Вами згодна. Ці прикрі речі можна побачити в Києві так само, як у Мадриді та Вашингтоні. Але ті їхні прояви, що ми спостерігаємо в Україні, становлять менш ніж 0,01% від того, що вже існує за її кордонами. Величезна кількість пересічних американців, канадців, іспанців тощо, які сьогодні роблять все можливе, щоб підтримати Україну, не стільки хочуть нас врятувати, скільки сподіваються, що українці їх врятують. І не від російської загрози, яку, на жаль, поза межами пострадянського простору майже ніхто не сприймає, як ту страшенно руйнівну силу, якою вона, безперечно, є, а від тієї памороки, у яку вони самі себе завели. Вісімдесят відсотків з того, що я кажу в «Нових співбесідниках...», я не можу сказати в США. Навіщо було взагалі боротися з СРСР усю Холодну війну, щоб зараз добровільно насаджувати в себе радянські засоби ідеологічного контролю? Україна, яка добре пам’ятає, що таке радянська цензура і переслідування інакомислячих, може багато чого про це розповісти своїм новим співбесідникам.

– До видання «Нові співбесідники для України. Сучасна іспанська література для українців» доданий об’ємний список посилань на першоджерела та розлога бібліографія, у якій представлені, як вітчизняні, так і зарубіжні автори. Щодо останніх, то українським інтелектуалам, особливо тим, хто цікавиться питаннями національної держави, проблемами формування національної ідентичності, добре відомі праці Ентоні Сміта, Зигмунта Баумана, Юргена Габермаса, Самуеля Гантінгтона та багатьох інших. До речі, С. Гантінгтон, визначний американський політолог, передбачив майбутній конфлікт росії з Україною ще задовго до його початку, до 2014 року. Власне, це був один із варіантів, який він розглядав, звертаючи увагу на історичний уплив Заходу і Сходу на різні частини України, електоральну карту та інші критерії. Початком переділу вчений називав Крим. Відтак, сподіваюся, питання кризи національної держави, складання наднаціональних колективних «уявних спільнот», лінія цивілізації і культури як глобального і національного, профанного й сакрального стануть основою для обговорення й дискусій після прочитання Вашої книги. На жаль, сучасна іспанська література, очевидно, здебільшого залишиться айсбергом, – незначна частина цього масиву текстів, дотичних до окресленої проблематики, перекладена й проаналізована у «Співбесідниках...», окрім того, маємо опублікований українською (у перекладі Петра Таращука) роман «Воїни Саламіну» Хав'єра Серкаса…

– Твори іспанської літератури, безсумнівно, будуть перекладені українською і знайдуть своїх читачів й у Чернігові, й у Львові, й у вільному українському Донецьку. Це станеться не скоро, але розраховувати на чудове майбутнє і уявляти його собі – це стратегія виживання у страшні часи. Але зараз ми маємо вирішити, якою буде роль України в світі, коли війна буде виграна, і що потрібно зробити вже зараз, щоб наше майбутнє нарешті залежало від нас.

– Щиро дякую за розмову, пані Ольго. Ваша книга – не лише в річищі новітніх симпозіумів, робітень, обговорень та панелей в зарубіжних університетах, не лише відповідає певним тенденціям у сучасній гуманітаристиці, а й засвідчує тяглість у традиціях. До моделей суспільного життя інших народів, зокрема, приглядався у пізній творчості Пантелеймон Куліш.

 

Спілкувалася Тетяна ДЗЮБА, докторка наук із соціальних комунікацій, професорка НУБіП України