|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 16:17 | 03.28.2024

Дмитро Головко. Поема "Коли з плугів шаблі кували"

Ви чували про Ромашку,

Про Тютюнника, Махно?

Ми зійдемося докупи

І стоятимем в одно.

 

З тодішнього народного співу

 

dngolovko2З дитинства в мою пам’ять врізалося ім’я мого земляка отамана Республіканського війська Чернігівщини Української Народної Республіки Д.О. Ромашка. В народі він залишився з подвійною славою. Для одних, при совєтах, він був бандитом, для інших - народним захисником. Так у моєму архіві набралося чималенько згадок друзів і недругів Демида Ромашка.

Він був і залишився серед найвідоміших народних отаманів, що відстоювали українську незалежність в 20-ті роки минулого століття. А це були: Юхим Божко, Данило Терпило, Григорій Чупринка, Чучупака з Холодного яру, Наливайко, Нечай і багато-багато інших.

Демид Остапович Ромашко (в народі просто Ромашка) народився в сусідньому з моїми Пісками селі Ярославці. Але коли і в якому роду – ніхто не знає. Головне, що його загін, «дика дивізія», оперував на Бобровиччині, Остерщині, Козелеччині, Басанщині.

Тоді, в 20-ті роки, чернігівські більшовицькі газети скаржилися, що в більшості районів дії загону жоден представник радянської влади не міг з’явитися без оружної підмоги. Скажімо, на початку 1920 року ромашківці активізували свої дії в селах Гоголів. Стара й Нова Басань, Бобровиця, Броварі. Тоді до їхнього загону входило понад дві тисячі повстанців, які мали чотири кулемети, багато ручної зброї.

Тож подальша розповідь про лист до отамана Д.Ромашки від побратимів Київщини. В ньому дається об’єктивна оцінка бойових дій ромашківців. Ось він.

 

Лист до отамана

 

«Отаманові Республіканського повстанського війська Чернігівщини Української Народної Республіки панові Демидові Ромашкові.

Повстанський відділ 2 контр-розвідки Штабу дієвої армії Української Народної Республіки при повстанськім загоні імени Гонти й Залізняка має за честь і нагоду передати Вам слідуюче:

Вас щиро вітають і бажають Вам найбільшого успіху на тернистім шляху збудування Святої нашої неньки України повстанський отаман Київщини Богатій та Київщини й Волини отаман Юрко Волощенко, що особисто приїхав до Штабу.

Взагалі, пане Отамане, повідомляючи Вас про останні новини, одержані штабом, скажемо, що українська національна справа стоїть зараз якнайкраще.

Безумовно й безперечно, що не далі, як до травня місяця, кацапи-більшовики будуть вигнані геть з України, і вже в останній раз.

Українська влада на Україні залишиться назавсігди.

Ви бачите з усіх цих фактів, які ми Вам пересилаємо зараз, що на міжнароднім полі ми побідили цілком. На нас і на наш войовничий нарід із симпатіями дивиться весь світ.

Про внутрішнє положення й говорити нічого.

Найкращий доказ цьому - це Ваші хоробрі повстання й симпатії народу до Вас і Ваші успіхи.

Тепер таке, пане Отамане.

Ваше завдання для Святого діла України – це держати Ваше повстання й поширювати його якомога довше.

Чим більше Ви будете турбувати заклятих кацапів-комуністів, тим вірніше й скоріше прийдуть на Україну вірні сини її, які склали регулярну армію.

Вам, пане Отамане, буде одне з перших місць на святій визволеній Україні. Ви заслужите щиру подяку й славу від нащадків наших. Вас не забуде історія.

Всі ми робимо одне діло. Всіх нас об'єднує щира любов до нашого рідного краю, до нашої України. Все ж там Ваше перше місце.

Начальник штабу й значковий отаман, ученик Ангела, що були у Вас, привезли нам усі потрібні від Вас матеріали. Ці матеріали вже одправлено старшинами для доручень до Головного Отамана батька Петлюри. Коли повернуться вони із Ставки, то ми їх пошлемо до Вас із усім тим, що передасть Вам батько Петлюра.

На ділі, щоб підтримувати постійний зв'язок із Вами, щоб Ви були завсіди в курсі справ, вам необхідно прислати до нас певну людину для зв'язку. Вже недалеко той час, коли вся Україна по особливому наказу Батька Петлюри вкриється генеральним повстанням. Зараз іде підготовча праця.

Отамани посилаються на місця. Організуються дужі повстанські загони. Кацапам-комуністам загрожує цілковите знищення.

Вартуйте ж, пане Отамане. Стійте твердо й непохитно на варті прав України й змученого українського народу.

До цього додаємо, що зноситись із нашим Головним Штабом зараз дуже тяжко. Потяги не ходять, нашим агентам доводиться бути в дорозі по цілому місяцю, а то й більше. Найтяжче доводиться перевозити гроші.

Отже, ми зараз усі свої кошти, що було нам асигновано, віддали на справу й чекаємо нового транспорту. Коли Ви маєте, пане Отамане, гроші й коли Ваша ласка, то не одмовте зробити розпорядження дати нам позику в п'ятсот тисяч (500 000) карбованців. Позику Вам буде повернено в найскорішім часі. Вам буде повернено українською валютою по курсу, показаному Батьком Петлюрою.

Хай живе вільна Незалежна Самостійна Україна!

Хай живе Батько Петлюра! Хай живуть повстанці!»

 

Голова контр-розвідки Максим Пащенко

За Осавула С.Іващенко

Отаман загону Галайда

Осавул Буркун»

 

 

Він не мав перепочину

 

О, він не мав перепочину,

бо все велося до мети:

людський потік не відав чину,

ти – отаман, повстанець – ти?

Остерський, Ніжинський повіти

гули – що бджоли навесні:

ромашківці зганяли звідти

чиновні зграї навісні.

Дороги з Пісок, із Басані –

в іржанні коней, тріскотні...

– Приймай, отамане, останніх...

– Останніх, кажете, о, ні...

Кацапам, вишколу червоних,

селянська крівця – до смаку...

А їм на зміну, перегоном,

базарні здирники: – Ку-ку!..

Це ж контрибуцію чималу

із них ромашківці взяли,

про неї, певно, таки взнали,

казали: «Бог благословив!»

Бобровиця у приклад стала:

тягнуть кудись добро людей.

Куди? В імперію, їй – мало:

вона загарбництвом іде.

Тому борня... А ще – надія.

Вкраїно, рвися із петлі!

Нехай історія радіє:

усім злочинця всюди – плі!

Ще трохи, трохи і заквітне

твій стяг, що кольору добра.

Шевченка світлі заповіти

народ стрічає на ура.

Демиде, друже, ти – у пісні…

Тепер – що далі обереш?

Життя у праці піде, звісно...

А як з любов’ю? Вона – теж....

Згадав Мочалище.... Катрусю…

Шуплик Катрусю... Ну й дівча!

Чому до неї я так рвуся?

Стрічалися лиш згаряча...

Казав Степан: сестра – в узорах…

До вишивання – беручка…

Побіжні стрічі – це учора...

Вона ж закохана така…

В Демида думка: може – рано?

Та в серці ойкнула струна…

Гукнув черговому: – Степана

поклич в намет!.. І вже луна:

– Та я ось тута, отамане!

– Удома гостем був давно?

Забудьмо разом про всі рани,

коли чекають нас... Воно...

Так закортіло до нестями

відчуть себе серед сім’ї…

– Тоді поїдуть разом з нами

вірні друзяки всі мої!..

У мить раптову у Степана

майнула думка навісна,

котра труїла пізно й рано,

не затухала навіть в снах.

Згадав: востаннє потаємно

доносили: «Ти що – дурман?

Ми не чекатимем даремно:

Або – Демид, або... – Степан!...»

Із Лутави летить підвода,

на ній повстанці вчотирьох.

(Два потаємці дали згоду

Степану: бути там, де ох…

Але Демиду це – незнане,

він у надіях, ще й яких…

Ось-ось Мочалище постане,

де здійсниться Шуплика звих.

 

Останні тридцять кроків

Демид Ромашка загинув від

руки удаваного повстанця

Степана Шуплика, якого за совєтів

називали народним поетом.

І я пройду ці тридцять кроків,

ходім, Степане, раз на те...

У твоїм погляді ‑ неспокій?

Ти ж все продумав… Та проте:

тремтить правиця із наганом,

В ході ‑ нестишеність якась...

Можливо, чиниш так зарано?

Подумай ще або покайсь!

У тебе мулить щось на серці?

А, може, просто ‑ пустота?..

Ви ж вдвох не раз ішли до герцю,

бо вгору рвався правди птах...

На біляка,що царську владу

вернуть хотів у ці краї,

ходили разом, ну, пригадуй,

скільки тут Врангель натруїв!

Було звертались до Петлюри:

пора єднатись в арсенал

І розпочати шури-бури:

тепер ‑ лиш піднеси запал...

За землю, щоб лишилась в спадку,

за Україну ‑ до борні!

Так разом думали спочатку,

та нарізно той дзвін дзвенів.

Шуплик-Ромашка

«покумувалися» тоді…

Траплялося: з одної миски

з’їдали залишки біди…

Брехливе слово московитів

в Степана віру відняло,

повірив, бач, в червоний витів:

скрізь запанує чересло…

В міліції, в Козельці славнім,

розпочали «новітній шквал».

Не зміг Демид служити твані,

зібрав ватаг, в ліс поскакав.

Відтоді й зрадником назвали,

для чонівців – це лютий змах.

До нього йшли селяни валом,

не боячися переваг.

Степане, «не підвів й ти кума»:

чекістське око верх взяло –

прийшов до нього з чорним сумом:

«І в мене друже, кипить зло…»

 

Шукав підручних серед воїв.

Знайшов: Демидові ‑ хана!..

Після чарчини «грозової»

він ‑ під осикою у снах.

Згадалась примовка Демида:

«Можливо так, а може – ні…»

Стрункий, шатен… Про все він відав,

умів приборкать навіть гнів.

Тому до нього йшли зівсюди,

щоб із лісів вести січу

за Україну (вільна буде!),

тож про Ромашку кожен чув...

Але Степан – суворий з виду:

наказ чекістів допіка:

«Ти маєш знищити Демида,

а то не схибить в нас рука...

За це ти матимеш подяку:

коня, сідло, годинник-блиск...»

В Степана погляд переляку,

а на обличчі – страху віск.

Удвох же грілися у мріях:

Нехай-но стихне крутія,

з душ поспадають горя гирі, –

життя нового зрине шлях.

Було, було, ще трохи, трохи...

Він під осикою, у сні…

В душу Степана – мов горохом:

вже про Демида чуть пісні...

Історія лишила в згадці

Лише одне: він – як той дуб,

Що народився в Ярославці:

на плечі взяв людську біду...

Спинись, прошу тебе, лакузо,

у чорних справах ти – мастак.

Простіше – вбивця, не Карузо,

І на тобі довічний знак

комуністичної підлизи,

а мріяв буть поетом дня.

Та кинув час новітні візи,

прожив його ти навмання.

Тому Ромашка – поет слави

із давнини та із легенд,

про нього повість ця по праву,

бо саме він вів уперед.

На Місяці – Авель і Каїн, –

казала мати, – у крові…

Нехай нащадок добре знає,

хто брав обіт, а хто говів.

Наш час народжувався важко

і встати прагнув на весь ріст…

Читачу, пам’ять про Ромашку

найкраще розповів той лист.

 

Не вішай пам’ять на цвяшок

Дві кулі перервали сон тоді,

від злочину офіра зрозуміла…

Шуплик у крик: ‑ Скоріш коней ведіть!

У Козелець не їхати сміливо!

Сміливо? Де там, – по вогнях,

а то ще стрінуть десь у перелісках.

Скоріше б вискочить на шлях,

Козелець від Мочалища – не близько.

Лише під вечір віз був у ЧеКа,

Ромашку приховали на горищі.

Лиш на світанку підлості рука

переховала десь на кладовищі.

Могильний горбик з часом геть присів...

Але земля навколо гуготіла,

бо щедрий на добро його посів

зійшов, зміцнів і забуяв вразливо.

Все – в таїну. Але Демид ожив

у пам’яті людській, котра мудріша.

Тим, хто жертовний, – просто дорожи,

на цвяхи забуття її не вішай.

Всі кажуть: він Тичинівський чабан,

у отамани люди погукали,

Чернігівський народний океан –

це сталь, котра не зна окалин.

Тоді ще довго рвались поїзди,

а окупанти падали від кулі,

щоб в край наш не приходив ні один,

до бою прокидалися – поснулі.

Тоді з плугів кувалися шаблі,

щоб віра колосилася у житі...

На розпашілім вогняному тлі

ми ростемо, надіями налиті.

Знов Україна на шляху біди:

одвічний ворог поливає градом…

Ми стоїмо, де не погаслий дим,

за тридцять кроків від людської зради.

 gravyura

Ілюстрація до поеми «Тоді з плугів шаблі кували», ліногравюра Василя Лопати

 

Три віршовані згадки

 

«Наш» фінінспектор

 

Голодні повоєнні літа минулого століття. Старший брат Павла Тичини – Іван Григорович, викладає в Пісківській школі співи, працює бібліотекарем в сільській бібліотеці, де його власні або прислані Павлом Григоровичем книги, виконує обов’язки агітатора. Та раптом команда згори – зняти зі всіх постів. За що? Мабуть, вище начальство згадало про його довоєнну судимість за націоналізм, додало й службу в церкві за окупації.

Проте, авжеж, Павло Григорович поклопотався у верхах – «пожаліли» брата – не арештували. Через якийсь час місцева влада навіть зробила його в селі фінінспектором. Робота неважка – ходи й нагадуй «злісним неплатникам» про недоїмки. Тому, хто вчасно розраховується з державою, – ось талончики на взуття, сіль, мануфактуру. Це у поета Миколи Томенка фінінспектор спрожогу кида: «М’ясо, молоко! М’ясо й молоко! Думаєш коли це все здавати? – Ці слова неначе молотком забивав у саму душу матері»...

 

А от наш «фінансовий божок»

Йшов до хати знічений, з виною:

– Тут у вас з минулого боржок,

Ось про це погомоніть зі мною...

Пам’ятаю, і до нас зайшов,

Несміливо попросився сісти:

– Бачу, дітки... Кожен день – не шовк,

Я ж приніс теж невеселі вісті.

Яйця й молоко… М’ясо й молоко...

Де їх взять? Ні свинки, ані мині.

Чоловік на фронті із синком,

І тому недоїмки, бач, винні!

А у вас голеча, ланець ваш

Опікає і мою утробу...

Має борг вже чималенький стаж...

За обрік сьогодні так ми зробим:

Діткам на взуваночки ‑ талон:

Можна і тканинки пошукати.

Пригорніть діток до своїх лон,

Бачу, ви є добра, щира мати...

Ой, недовго чесність і печаль

Він приносив мужньо односельцям,

Бо дали за це Івану перцю,

Ще й сказали: «Не туди... – відчаль!»

У дімочку, де вишневий квіт,

Він тривогу в слово переводив.

Не чекаючи уже погоди

Від «чутливих», що карали світ.

Якось і матуся: «Віднесіть

Ворочок пшонця йому, квасолі.

Кажуть, у дімочку стіни голі, –

То й рушник, що виткала, візьміть».

Ми з братком не раз у дім його

Щось несли із маминих наказів...

Він радів, бо по життю не плазом, –

Йшов відкрито й чесно, наче Бог.

 

с. Піски

 

Біля кузні

 

Щоб не хляпали на вітрі двері,

Їх дротами добре хтось скрутив.

Бур’яни, як в допотопній ері,

У вікно деруться, мов хорти.

Розступіться, кляті, дайте збоку

Глянути на горно, де вогонь.

Темна пустка виїдає око,

Холодом вповзає до долонь.

Мов із давнини, із потойбіччя,

Вирвалось притихле: дзень-дзілінь...

Іскри приску... У поту – обличчя...

Гей, уяво, вимрії покинь.

Тут уже не вибризне підкова,

Не підскочить вигнутий леміш.

У негоду пісню колискову

Кузні заспіває вітер лиш.

Може, кінь сюди, бува, на диво,

Забреде, забутий, іздаля,

Об одвірок, закоптілий димом,

Вичухає шию в лишаях.

Та йому уже не залоскочуть

Вухналі гарячі в копиті,

Засльозяться здичавілі очі

У мошві пожадливій отій.

Кузне, кузне, вже не маєш виду,

Розпач на душі рубцями ліг:

Вже сюди, як і в село, чи прийдуть

Щастя молодого ковалі?

 

с. Мочалище

 

Пес-невдаха

 

Блохатий пес: боки у реп’яхах,

На смітнику тягав стару куфайку.

Можливо, одяг той чимось пропах,

Чи зло зганяв: бач, вигнала хазяйка.

Він пес-невдаха, що тут не кажи,

А міг би з’їсти миску смакотини,

Здавалося, якби цим дорожив:

Навіщо було гавкать на дитину?

Мале злякалось мало не на смерть,

Зчинило крик, неначе на пожежу.

Побили пса і викинули геть

За отаку дурну необережність.

От і блукає придурок худий.

Бо смітники давно вже без контролю.

З калюжі вдень нахлебчеться води...

А міг би побувать десь «на гастролях».

Впізнає біль селянської душі,

Угледить навхрест вікна перетяті,

Лежать під небом злаки-бариші.

Де ходить пес-невдаха волохатий.

У будяках десь двері канючать,

Волає груша в зламаній поставі…

Куфайку кинув пес, і вже сльоза – в очах…

А міг би буть господарем на славу.

 

с. Красне на Бобровиччині