|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 2:18 | 03.29.2024

Безбатченки. Книга третя (уривок)

 Раніше ми ексклюзивно опублікували цікавий уривок із третьої книжки гостросюжетного бестселера «Безбатченки».

Велику, масштабну трилогію про життя нашого народу після закінчення Другої світової війни до наших днів створив відомий український журналіст та прозаїк Григорій Войток. І ця правдива публікація викликала значний резонанс – багато людей схвально відгукнулися про прочитане і попросили надрукувати продовження. Тож ми із задоволенням виконуємо побажання наших читачів.

gvoytok1

II

Зміна планів не звеселила Тимофія, його душа була наповнена несамовитим бажанням зустрітися з Леською, щоб неодмінно зробити перший крок назустріч давно дозрілому коханню. Про це він не говоритиме Івану Геннадійовичу, навпаки, постарається не подати найменшого виду, що розчарований затримкою ще на один день. Робота є робота. Ще й виконати її треба в рідному районі керівництва – у наставника он як настрій піднявся від нагоди відвідати рідні місця, село Осьміковці, де Тимофій ще не був.

– Спочатку заїдемо до Клавдії Сергіївни, в оздоровчий комплекс, – ще раз уточнив маршрут Іван Геннадійович і пояснив, де звернути з великого автошляху. – Там трохи відпочинемо, переїмо і необхідною інформацією розживемося. Господарка закладу добре обізнана з усім, що твориться в районі.

Помічник вловив, з яким неприхованим задоволенням шеф зробив останнє уточнення нового маршруту. Помічник сподівався, що перша зупинка буде в Осьміковцях, аж ні – спершу заїдуть до «добре поінформованої Клавдії Сергіївни». Може, це і є головна причина такої сяючої радості? Аж головою стряхнув: навіщо він затіяв це гадання? Важливіше те, що у шефа піднесений настрій! З цією внутрішньою засторогою і до місця підрулив.

Кілька хвилин радо спостерігав, як персонал здравниці вибіг зустрічати Івана Геннадійовича. Потім перевів погляд на одиноку усміхнену жінку в білому халаті, зробив кілька кроків до неї і зупинився. Вона застигла на виході з великого головного корпусу. Не молода, але ще досить приваблива і фігурою, і лицем з гарно посадженими очима, що аж б’ють блакиттю і неміряною радістю, викликаною, очевидно, приїздом дорогого гостя, може й довгоочікуваного. Тимофій обережно ще наблизився до незнайомки, щоб краще роздивитися її іскристий погляд, бо ще ніколи не зустрічав, щоб у жінки, десь близько літнього віку, були такі весняні, сяючі очі. Хто вона для Стародуба? Родичка, друг родини, добре знайома, чи й … дуже близько знайома – з чим чорт не жартує. Шеф – не євнух і не монах, буває, тривалий час живе без дружини…

– Юначе, часом, не якусь знайому жінку в мені розглядаєте? – так раптово заговорила до Тимофія, що той аж здригнувся.

– Ні, просто ви єдина не побігли за гуртом зустрічати мого шефа, хоча помітно, з якою радісною зацікавленістю спостерігаєте за тією зустріччю.

– Підстав радіти від зустрічі з Іваном Геннадійовичем у мене найбільше, бо він заманив мене сюди на посаду директора і я задоволена роботою, його діти надали із-за кордону велику допомогу обладнанням для здравниці, зрештою, його друзі дитинства заснували цей комплекс. Ось так…

Пояснювала переконливо, але Тимофій вловив у її голосі нотки виправдання. Видно, запідозрила зайву допитливість у його прискіпливій увазі до її радісного внутрішнього і зовнішнього буяння від зустрічі з дорогим для неї чоловіком. Помітила у його погляді зацікавленість розгадати глибинну причину її радості, бо йому замало тих причин, які вона назвала? Холодок побіг по спині: як відреагує шеф, коли ця пронизлива жінка поділиться з ним своєю підозрою? Треба ж було йому захопитися перевіркою своєї «дедукції» саме на цій жінці, ще більш «дедуктивній», ніж він. Чи не вилізе йому боком ця надмірна цікавість?

Нарешті шеф вирвався з дружнього кола зустрічаючих і підійшов до тієї, яка поїдала його своїми блакитними очима. Обнялися, як друзі, і не більше, директорка запросила дорогого гостя до кабінету. Помічник залишився на території закладу, попросив дозволу в охоронця пройтися корпусом. Високий, широкоплечий чоловік військової виправки доброзичливо усміхнувся гостю і зателефонував якійсь Зіночці, щоб прийшла супроводжати по здравниці людину Івана Геннадійовича.

Дівчина ніби з-під землі виринула. Середнього зросту, з миловидним личком, на якому бісиками грали великі карі очі, що виглядали безцінною прикрасою голівки, ніби скульптором сформованої й доповненої туго заплетеною русою косою до пояса. Діамант провінції – перше, що спало на думку Тимофію. Але свій замилуваний погляд швидко відвів від неї, щоб не подумала, що зачарувався, бо було чим зачаруватись. Але він уже зачарований іншою. Одначе струмом пронизало, коли взяв у свою п’ятірню її ніжну долоньку і подивився на малинові усміхнені вуста з ледь помітним посмиком. Поспішив відрекомендуватися, щоб відігнати від себе небажану ніяковість від дівочих чар. Вона теж представилася – історик, фахівець із зеленого туризму.

– Ви з Іваном Геннадійовичем приїхали до нас? – запитала дзвінкоголосо, і, одержавши відповідь стверджувальним кивком голови, продовжила допитуватись. – Чи були вже на комплексі?

– Ні, вперше трапилася така нагода, – нарешті затиснув у кулак хвилюючі емоції. – І відразу потонув з головою у чарівні враження: спочатку така тепла зустріч мого шефа, потім знайомство з директором комплексу, в якої, незважаючи на вже немолодий вік, такі весняні очі з небесною блакиттю й стільки щирої вдячності моєму наставнику, і нарешті – зустріч із такою чарівницею, яка поведе мене по природному і рукотворному раю…

– Зазвичай, екскурсії по комплексу проводять мої помічники, а тут Миколайович зателефонував і сказав, що приїхали поважні гості з Іваном Геннадійовичем. Стосовно ж моєї персони – не перебільшуйте з компліментами, не змушуйте мене червоніти.

– Легеньке почервоніння ваших милих щічок вам пасує. Не подумайте, я не набиваюся до вас у залицяльники, але не звернути увагу на таку дівочу красу, – не в моїх силах. Навіть якось боязко стало: можуть знайтись бажаючі вкрасти у нашої здравниці такий діамант… Все…все… Завершую свої безкорисливі компліменти, повірте, вони щирі і не для залицяння, – помітив, як знітилася дівчина.

– Ще одне лестиве слово – і я піду від вас, – насупила свої мов мальовані бровенята.

– А хто ж мене супроводжатиме по комплексу?.. – вдав образливість. – Може й так трапитись, що саме мені шеф доручить якийсь юридичний захист чи супровід з питань вашого зеленого туризму…

– Торгуєтесь? Виторговуєте мою поблажливість до вас? – сказала і нарешті знову зачарувала Тимофія своєю щирою, миротворчою усмішкою. – До речі, щодо крадіжки, – я давно вже вкрадена…

Рушили оглядати приміщення, Зіна почала розповідь з історії виникнення і розширення здравниці, про нинішніх господарів – Марту Адамович, Олександра Волинка та Івана Стародуба. Коротко пояснила, як стала директором Клавдія Сергіївна, як Стародуби переманювали її сюди з великого міста. Про цілющі джерела здравниці пообіцяла розповісти, коли до них дійдуть. Але не дійшли: директор закладу запросила обох на обід. Зіна віднікувалася, але Іван Геннадійович наполіг, бо хоче познайомитися і поспілкуватися з молодим менеджером зеленого туризму. Обідали у окремій кімнаті, куди згодом залетіла і Марта, вона щойно повернулася з райцентру.

– Уявляєте, не мій дорогий Сашуня, а сорока на хвості принесла, що ви заїхали до нас, – весело ображалася на чоловіка, обнімаючи гостю. – Дзвоню, питаю, чому не повідомив, а він ще й підколює, мовляв, навіть не збирався їй дзвонити, бо упевнений, що сама довідаюся, маю в розпорядженні багато добровільних сорок, які сповіщають мене про все, що відбувається не лише на комплексі, а і в районі. Чуєш, Ваня, якої думки про мене твій друг дитинства й кум?

– Високої думки, і, бачимо, що не помиляється, – сказав і звернув погляд на присутніх, очікуючи схвалення, всі погодилися з його оцінкою. Марта з піднесеною радістю защебетала, збавила обороти, коли стала цікавитись причиною заїзду до них. Пояснив Іван Геннадійович і попросив допомоги.

Після обіду адвокат, Марта і Клава пішли в переговорну кімнату, а Зіну з Тимофієм відправили на екскурсію по здравниці. «Дивись, не очаруйся», – жартівливо шепнув Стародуб на вухо помічнику. Той собі кольнув шефа, мовляв, він аж з двома жінками залишається, досить привабливими, єхидно підморгнувши. Та не до залицянь, навіть жартівливих, було шефу, коли він залишився з привабливими, неперезрілими жінками до роботи й кохання.

– Дуже бурхливу передвиборчу діяльність закрутив у нашому районі цей казнокрад, – почала просвіщати Стародуба Марта, а той радів у душі за дружину друга, якій не підвладні роки, у адамовичому багатстві вона так не розцвітала, як буяє зараз поруч з першим юним коханням. – В області депутат представляє нову олігархічну партію, в районі осередок очолила його помічниця, дружина чи не першого в районі корупціонера, – поспішала розповідати, ніби боячись, щоб її не зупинили, бо відчула на собі прискіпливий погляд Стародуба. – Ця вертка і нахабна жінка причетна до мережевої структури, недавно приватизованої на загальноукраїнському рівні. Тепер рветься до керівництва громадою, організовує «засівання» грошима по всіх селах, створює там постійно діючі десятки, вуличкоми, групи активістів, розповсюджувачів агітаційних матеріалів. Багато активу прикуплено ще на парламентських виборах…

– Не нагнітай страху, Марто, – неочікувано увірвалася у монолог подруги Клава Сергіївна. – Серед пацієнтів нашої здравниці є колишні активісти цього депутата. Тепер вони вже не активісти, сама з ними розмовляла. Навіть у двір не пустили помічницю депутата, матір якої – з їхнього села.

– І я знаю таких прозрілих, – погодилася Марта. – Вони розповідають і про схеми підкупу виборців, бо розчаровані як брехливим депутатом, так і його помічницею – не бачать її на посаді голови громади.

– Чого ж тоді так занепокоєний твій Волинко?– зупинив доводи Марти Стародуб. – Наказав терміново вивчити ситуацію на місці.

– Він глибше знає кухню наступних виборів. Недавно до нього приїжджав товариш із столиці, про схеми фінансування та їхні джерела розповів, допомогу у протистоянні підкупам пообіцяв. По великому секрету розповім тільки вам: там, нагорі, наші друзі сприяють нашим недругам, щоб на звільненому окрузі вбитого їхнього друга-депутата зареєструвати кандидатом у депутати сина покійного. У нього немає шансів бути обраним на окрузі покійного батька, бо там балотуються серйозні кандидати, зате туди на агітацію буде спрямований солідний потік грошей, запланований для «засівання» у нашій громаді на місцевих виборах.

Івана зацікавила ця інформація. Задум хороший, але й не зовсім надійний – у штабі недругів не всі наївні, можуть «прощупати» округ і відмовитись від фінансування виборів сина застреленого товариша при дуже загадкових обставинах, можливо, пов’язаних із краденими мільярдами – правоохоронці винюхують давно. Тож радіти можливій зміні фінансових виборчих потоків ще ранувато. Короткотермінове ж полегшення для нього самого очевидне: спочатку «розвідниці» навішали каменюк йому на душу, а тепер то одну, то другу звідти звалюють своїм оптимізмом, легше дихати стає. Але свою моніторингову мережу треба негайно створювати, її активісти працюватимуть й агітаторами, про що й жінкам сказав. Марта відповіла, що вже почала над цим працювати, але найбільше здивувала Клава, яка ніколи не брала участі у виборчій кампанії. Виявилося, що вона вже сформувала чималий список активу – з кожним мала розмову, негласно перевіряє надійність.

– Хто вас напоумив на цю роботу? – заусміхався на повні вуста адвокат.

– Ніхто, – ніби аж образилася директорка. – Подумала, що і Марта, і ви, Іване Геннадійовичу, все одно займатиметесь цими брудними виборами, будь вони неладні.

– Актив почала формувати не навколо конкретного кандидата на голову громади, а навколо протидії продажності й передвиборчій брехні.

Марта теж здивовано дивилася на Клаву, потім глянула на Івана. «Старий чортяка замилувався лікаркою, мало йому своєї докторши Наташі, невже сивий хрич так нестерпно скучає за жіночою ласкою? Треба й до свого Сашуні придивлятися. Прискіпливі очі Марти аж прикипіли до обличчя Івана, і він це відчув, перевів свій погляд на неї, і їхні очі зустрілися, потім винувато розбіглися. Марта дорікнула собі, що «спалилася» своєю надмірною зацікавленістю стосунками Івана й Клави, ніби навмисно слідкує за ними. Воно їй треба? Передусім незручно перед Клавою.

Знала б Марта, як зараз калатає серце подруги. Воно ледь із грудей не вискочило, коли Клава завела Івана до свого кабінету, і вони залишилися наодинці. Після дружніх обіймів на ґанку корпусу здравниці жінці нестерпно хотілося припасти своїми палаючими вустами до його напіврозкритих вуст. Жіночою інтуїцією відчувала, що і він цього бажає. Словами неможливо передати, якими неймовірними зусиллями вони боролися зі своїми любовними прагненнями переступити заборонену для них межу: Іван згадав дружину Наташу, а Клава – свою подругу й колегу Наталію. Вона зараз далеко від них, але згадка про неї не обмежена ніякими кілометрами. Чи вистачить у них сил і далі стримуватися – одному Господу відомо.

Після наради з «бойовими подругами», Стародуб згадав про екскурсантів. Вийшов із приміщення і відразу їх помітив – веселих, щебетливих. Із тривогою на душі придивлявся до свого помічника і Зіни, коли вони підійшли до нього. Дівчина справді казкової вроди, але веде себе, здається, скромно, не крутить хвостом перед хлопцем, тримає його на відстані. Він теж не набивається у залицяльники, не обсипає її надмірною увагою. Вони так поводяться на людях. А коли залишалися вдвох?.. Чи не передумав Тимофій робити вирішальний крок до почуттів Леськи?

Душевне занепокоєння шефа помітив помічник, але не відразу став виправдовуватися, пояснювати. Чекав, поки наставник сам поцікавиться. Він це зробив, як тільки вони виїхали з території оздоровчого комплексу.

– Перше, що я подумав про Зіночку, коли вона постала перед моїми очима, – діамант провінції, яким неможливо не зачаруватися, – здалеку почав Тимофій. – Я навіть у компліментах їй це сказав, примусивши почервоніти, і вона заявила, що не буде супроводжувати мене по здравниці, якщо не перестану обсипати її лестощами. Порозумілися ще до екскурсії, а вже потім і в головному відкрилися: і в мене, і в неї серце вже зайняте.

«Молодці, не піддаються тимчасовим спокусам, – подумав Іван. – Ми з Клавою теж не докотилися до любовного гріха». І відразу став подалі відгонити ці думки, бо ще вголос щось ляпне. Там, на комплексі, відчував загадкові прискіпливі погляди помічника то на Клаву, то на нього. І Клава чомусь назвала Тимофія надто допитливим. Треба якось натякнути йому про це, але не зараз. Попереду в нього серйозні клопоти. Заїдуть в Осьміковці до Вікторії і Петра, вони неодмінно додадуть інформації «знизу», від простого народу.

Згадка про господарів родинного гнізда Стародубів відсунула на задній план усі політичні клопоти, Іван попросив Тимофія зупинитися біля кладовища. «А я гадав, кому стільки квітів вони накупили», – нарешті знайшов відгадку допитливий помічник. Кинувся допомагати шефу донести букети до могил, але він сказав, що сам справиться, і пішов углиб кладовища. Вже перед першою, материною могилою, сльози задавили, легенько сперся рукою на гранітну плиту. Скільки страждань довелось їй перетерпіти: від тяжкої праці, що призвела до тривалої хвороби, від зрад випадкового і коханого чоловіків, від рано згаслого нетривалого подружнього щастя, від знущань над нею паскудної наволочі, – такий страшний зміст її долі. Ще й він, її байстрюк, змолоду добавив їй немало горя, одного разу довів до безумства: закрила заслінку в грубі і прилягла неподалік п’яного сина, щоб разом вчадіти й відправитись у неземний світ. Випадково завідувач фермою зайшов і вже чадних витяг на свіже повітря, підняв на ноги сусідів, вони й медичку привели. Від цього спогаду аж за серце вхопився, по таблетку до кишені поліз. Напад відступив, притишеним до шепоту голосом вибачився перед прахом мами, а на могилах діда і бабусі доповів, що рід Стародубів має гідне продовження. На хвилину зупинився й перед братською могилою Торохтіїв, у якій покояться біологічний батько з матір’ю і сестрою. Коли вони були живі, він жодного разу не називав їх рідними, а вони – його. Крига озлобленості проти тих, хто спаскудив життя мамі і йому, безбатченку, почала відтавати пізніше, коли позаду залишилися його ганебні зриви й помилки, і він міцно став на ноги й обзавівся родиною, дізнався про трагічну долю на чужині брата по батьку, а невдовзі й похоронив його у чужій землі… Відтоді й до цієї братської могили навідується…

Повернувся Іван Геннадійович до авто вже досить спокійний – не геть розбитий горем, як був біля могил, – але слідів від сліз не встиг приховати. Уже в машині дістав носовика і притулив до очей, провів по зволожених щоках, заговорив не про особисті душевні рани, а загалом:

– Уся моя вулиця, більшість моїх друзів дитинства й просто односельців сюди переселилися, – промовив задумливо, але вже без сліз. – І страшно, і безумно боляче стає на серці – нація катастрофічно вимирає, села вироджуються. Вже не говорю про мільйони вимушених емігрантів-заробітчан. Їх зараз не бачу, перед очима – моє вимерле село, і діти на вулицях де-не-де… А у повоєнні роки нас було… як у Китаї, і багато безбатченків… Стоп, а то й мою хату минемо – он її хранителі стоять.

Вікторія з Петром аж уперед подалися від воріт, побачивши, як «крута» машина не гальмує перед двором, зупинилась далі, стала назад здавати. Не спішили підходити до неї, аж поки із-за джипа не вийшов Іван. Вікторія не стримала сліз радості: після повернення з Німеччини братик вперше завітав у рідне село. Телефонував, вибачався, обіцяв приїхати, як тільки завершить формування юридичної компанії і нового представництва агрохолдингу.

– Як вам живеться на пенсії? – пригорнув Іван до себе Вікторію, з Петром за руку привітався. – Не скучаєш за здравницею? – запитав сестричку. – На зарано залишила там роботу?

– Клавдія Сергіївна не дає скучати за роботою, – відповів за дружину Петро. – Буває, персональну машину присилає за нею, я теж частенько таксистом у «незамінної» служу.

– Не задарма служиш – на бензині, виділеному мені, катаєшся, – відбилася від «наїзду» чоловіка.

Порадів Іван за працьовитих літніх родичів, розпитав про дітей – вони теж не бідують у великому місті. Найдовше говорили про справи в районі, про знайомих і друзів, які працюють у райцентрі й по великих селах. З допомогою цієї інформації й визначився адвокат, з ким треба зустрітися. До тих, хто ближче, вирішив з’їздити до вечора, а до решти – наступного дня зранку.

Івану здалося, що він першим прокинувся, підійшов до вікна, побачив, як ніч відпливає зорями, розтає в далеких загравах за високими тополями. Як давно він не милувався рідними світанками! Помічник мирно сопів у сусідній кімнаті на розкладному дивані, тихо і в кімнаті господарів, тож і він навшпиньках вибрався із спальні й вийшов у садок, дерева якого ось-ось наскрізь просвітяться вранішнім матовим світінням, окутаються сріблястим туманом, що вже покрив густу садову траву сріблястим росяним морем – розвиднятися почало. Оглянувся навколо – нікого не видно. Зняв капці і пішов босим. Густа роса лоскотала й холодила засмаглі ступні, а за мить ніби теплом обдало, босоноге дитинство повернулося. Брів далі і не помічав, як за його дитячими світанковими походеньками спостерігає Вікторія, тихо стираючи з щік непрошені, але радісні сльозинки. Вже на зворотному бродінні по росі вийшла йому назустріч, запитала, чи не змерзли ноги, подала рушника, щоб витер холодну росу.

– Ти – як мама, але я давно-давно вже не дитя, хоч, признаюся, до глибини душі зворушує твоя материнська турбота, – і він лагідно пригорнув до своїх грудей розчулену сестричку.

Обняв її за плечі, так і до літньої кухні зайшли, де Вікторія готувала сніданок. Згодом сюди Петро й Тимофія привів, тут і поснідали. До поїздки по району Іван запросив Петра – він усіх знає, з ким намітили поговорити, а Вікторія залишилася вдома. Ніхто не відмовився від зустрічі, навіть запропонували багатьох нових активістів до команди Івана Геннадійовича. Справді, чи не перебільшують Сашко й Марта щодо «великого впливу» депутата на ситуацію в районі?.. У столицю поверталися адвокат з помічником після обіду, задоволені результатами триденного відрядження.