За кілька кілометрів від Ріпок – Білорусь. Це якщо по прямій дорозі. А якщо брати бічний шлях, то він веде через кілька сіл та місто Городня у напрямку російсько-українського кордону. Саме звідти на Чернігівщину увійшла силенна частина колон путінських злочинців. Кілька початкових днів після вторгнення вони перебували у різних населених пунктах, а потім основні їх військові сили влаштувалися в селі Вишневе, це приблизно посередині між Ріпками та Тупичевом. Як розповідають місцеві жителі, не було вільної вулиці, де б не знаходилася фронтова техніка завойовників. А військові (їх тут рахувалася не одна тисяча) були одягнені в різне обмундирування. Якщо, скажімо, на одній вулиці загарбники були в одній формі – зелено-польовій, то на іншій – всі в чорному.

І якщо кілька лютневих днів російські окупанти прямували на Чернігів, весь час обминаючи Ріпки, то вже на початку березня зайшли в саме селище.

Голова місцевої територіальної громади Сергій Гарус пригадує, як люди зуміли згуртуватися, і коли вторглися росіяни, виразно продемонстрували це єднання. І хоча ріпкинці не мали зброї, та все ж морально й психологічно такий крок явно деморалізував непроханих чужинців. Адже в центрі селища збиралося не 5-10 осіб, а більше тисячі. І не з квітами та короваєм, а зневагою та презирством. От і думай і дивись – чому місцеві жителі не раді загарбникам?

– А тому, що ми – на своїй землі, а вони – чужинці, та й прийшли вони теж не з дружніми намірами, а з танками та гарматами, – розмірковує українець Олександр із села Задеріївка, що теж приїхав того дня на площу, аби підтримати ріпкинців.

Наляканий рибалка

Цікаво-кіношний епізод розповів цей задеріївець. Але «цікавість» ця, звичайно, відносна, оскільки те, що пережив чоловік, того дня не вписувалося у значення захоплюючої кінокартини, радше – навпаки.

– Рано-вранці рибачив на Сожі, – пригадує хлопець. – Аж тут збоку раптом, немов водяні привиди, постали переді мною кілька постатей у камуфляжній екіпіровці. «Невже, – думаю, – головою поїхав?».

Така була у невдалого рибалки перша думка, бо за день до цього він, виявляється, кіношної картини передивився – як бійці спецпідрозділу досягали своєї мети, використовуючи «водолазні» методи.

На деякий час рибалка оторопів і, наче загіпнотизований, увійшов у ступор. Це помітили й невідомі, а коли наблизилися до нього майже впритул, запитали: «А что ты здесь делаешь?».

– У мене навіть думки такої не виникало тоді, що то росіяни з боку Білорусі могли тут бути, оскільки до траси – густі ліси та болота, а попереду – широка річка, тому грубо відповів їм: «А що, не видно, що я роблю?!», – продовжує розповідати Олександр.

– Ты здесь не борзей, рыбак! А то река – близко очень. Скажи-ка лучше нам: есть ли в деревне украинские погранцы или военные? – запитали «водолази».

На той час в тій «тупиковій» окрузі вже не було навіть і прикордонників, бо якби вони там знаходилися, то могли б запросто опинитися в оточенні. Тамтешні села, як-от Задеріївка, Камінка, Суслівка, Радуль та ще кілька хуторів мають лише один в’їзд-виїзд у напрямку Ріпок, бо знаходяться з одного боку в околі густих лісів, а з іншого – якраз в цій місцевості поєднуються дві річки: Дніпро та Сож.

Розпитавши, звідкіля рибак, «гості» раптом немовби розчинилися у ранковому мареві, і хлопець навіть не одразу зрозумів, як і куди ті зникли.

І тільки вже тоді, коли знову залишився невдалий вудкар наодинці, отямився, тож згорнув снасті і попрямував додому на свій хутір, який у трьох кілометрах від Задеріївки.

– От тоді, коли їх не стало, я по-справжньому злякався, – оповідає чоловік. – Мене так почало трясти, що думав – розірве навпіл і серце вискочить… Скоріше б нам перемогти оту російську наволоч!

Несприйняття окупантів

Справжній мітинг опору організували місцеві жителі в центрі Ріпок, коли сюди в’їхало кілька російських БТРів та інша техніка.

– До півтори тисячі людей нашого селища виходили на мітинги протесту, – розповідає Ріпкинський селищний голова Сергій Гарус. – А російські військові то ж бачать, що люди виходять на площу не для забави, а щоб показати свій спротив перебуванню росіян. Люди прямо у вічі казали, щоб вони їхали до себе додому – тут нема чого робити їм… Дивлячись на такі заходи, росіяни навіть заявили, що можуть приєднати Ріпки до Білорусі. І таке було.

Перебуваючи в облозі, але чекаючи якнайшвидших активних дій українських військових, усіх людей хвилювало питання: як вижити і чи вистачить харчів?

Голова Ріпкинської територіальної громади Сергій Гарус впевнений: якби не керівники фермерських та інших господарств, а також небайдужість окремих людей, то ситуація була б інакшою.

А так, єднання усіх ріпкинців дало можливість пережити труднощі, викликані військовою агресією/окупацією.

Оскільки доставка зерна від фермерських господарств на переробне підприємство у Ріпки та розвезення хліба в села ускладнювалося перебуванням чужаків на дорогах та постах, треба було все ж таки домовлятися з ними.

Відтак було визначено кількох представників від громади, аби вони мали можливість вести перемовини з окупантами. Такий крок став єдиним шансом вижити в тих жахливих умовах. Дехто надавав олію, дехто – рибу, інші – молоко, а хтось – зерно… Серед таких фермерів, які справді допомогли  ріпкинцям, були і брати В’ячеслав і Олександр Мажуги.

Мужні брати

Двоє братів вирішили займатися невідомою для них на той час справою. Хоча хлопці ще з юності, за кілька років до реалізації своїх планів, пізнали механізаторське ремесло, адже їхній батько мав у своєму господарстві трактор. Відтак вже тоді брати осідлали «залізного коня» і, можливо, з цього все і почалося – любов до землі як продовження батьківської справи.

Взяли в оренду землю, купили відповідну техніку. Так поступово, починаючи з 2008 року, ставали на ноги. Дещо згодом заробили грошей і придбали новенькі «Джон Діри» та іншу сучасну сільськогосподарську техніку.

– Звичайно, був ризик, коли розпочинали свою справу, але згодом переконалися, що він був виправданий, – ділиться своїми враженнями-спогадами керівник господарства В’ячеслав Мажуга.

Так ось вже кілька років поспіль Олександр та В’ячеслав Мажуги йдуть впевнено своєю дорогою.

І раптом нагрянула біда – гусениці та колеса ворожої техніки почали топтати українську землю, а відтак перервали подальші плани колективу, збили зі звичного робочого ритму.

Працівники підприємства готувалися до посівної, а тому на момент вторгнення більшу частину добрив і пального було вже закуплено.

– Коли сюди насунулися кацапи, то ми заявили про наші принципи, а вони були недвозначні: ми тільки за Україну. Ми були українцями й українцями залишаємося! – згадує В’ячеслав Мажуга. – Окрім того, ми вирішили допомагати людям, хоча чудово розуміли, що і тут ризикуємо, адже у спілкуванні з росіянами ми максимально критично і прямо висловили свою чітку позицію. На будь-які компроміси не йшли. Ми заявили їм одразу: у нас є своя законна влада, тож тільки з нею будемо співпрацювати.

Саме через те, що кілька керівників господарств, з якими довелося поспілкуватися небажаним «прибульцям», заявили про небажання підпорядковуватися «новій» військовій владі, в росіян сформувалося виразне уявлення про настрої місцевого населення: прихідців не хочуть тут бачити. І це дуже важливо! Адже зовнішній чинник неабияк впливав на морально-психологічний стан російських військових.

Щоправда, одного разу все ж таки колектив змушений був піти на компроміс з окупантами. І ось чому.

Коли у березневу ніч шість російських військових машин, зокрема два паливозаправники, завдяки встановленим «їжакам» при в’їзді у Ріпки, пробили колеса, то росіяни все кинули і повернулися на ночівлю у Вишневе, де була їхня військова база та командирський штаб. Цим скористалися місцеві патріоти. Вони тракторами затягли в ліс ті машини.

– Я переконаний, що свою техніку рашисти ніколи б не знайшли, – впевнений В’ячеслав. – Але коли наступного ранку вони приїхали в Ріпки і побачили, що їхніх машин там немає, то поставили ультиматум: «Не буде нашої техніки – почнемо зачистку по усіх дворах!». Тому довелося повернути їхні машини… Ось цей «Джон Дір» (показує на трактор), яким відтягували в ліс машини росіян...

Нині двоє братів очолюють фермерське господарство «Полісся агрогруп» і ФОП Мажуга. Підприємства мають надійну техніку, за допомогою якої виконують роботи протягом усього виробничого циклу. На площі 1,5 тисячі гектарів землі господарство продовжує займатися вирощуванням різних сільськогосподарських культур. До того ж, маючи потужну вантажну техніку, надають послуги з перевезення вантажів.

В’ячеслав дізнається, що минулий рік і нинішній – найважчі у діяльності господарства. Цьогорічна повінь, високі ціни на пальне та мінеральні добрива, значні проблеми зі збутом продукції – все це негативно вплинуло на діяльність аграрного підприємства.

– Та ми намагаємося вирівняти ситуацію і віримо, що все згодом влагодиться, – з неабияким оптимізмом говорить керівник. – Головне – перемогти окупанта, тоді і стабільність, я в це вірю, неодмінно настане.

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка